Наш гість – Віктор Грабовський, поет, перекладач, літературознавець, критик, журналіст, прозаїк. Член Національної спілки письменників, Заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій імені Володимира Сосюри та Дмитра Нитченка. Народився 7 листопада 1942 в селі Баговиця Кам'янець-Подільського району на Хмельниччині.
От і вся, здавалось би, біографія. Та на іншій чаші терезів – конкретні справи, які важать стільки, що їхня втіленість декому може тільки наснитися.
Кільканадцять поетичних книжок. Одна з них – "Острів милосердя" – Вченою радою Львівського університету висувалася на здобуття Шевченківської премії.
Стос перекладів зі слов'янських мов, у тому числі – зі словацької, сербської, чеської, російської, болгарської, польської (зокрема поезії Кароля Войтили – Івана Павла ІІ; цікаві, до речі, роздуми самого Грабовського про його особистість і творчість).
Есеї, публіцистичні та літературознавчі статті у безлічі видань і колективних збірках. Про одну з них, присвячену теорії та практиці перекладу, покійний академік Адельгейм у журналі "Вопроси літєратури" відгукнувся так: "Нєбольшоє, но умноє ісслєдованіє…". А цей авторитет у літературі слів на вітер не кидав!
Віктор Грабовський – автор цікавої інтерпретації "Слова про Ігорів похід" сучасною українською мовою, при дослідженні якого висунув оригінальну гіпотезу про автора шедевру давньоукраїнської поезії.
Редактор і упорядник унікального двомовного видання творів Василя Стуса "Ось так і ти згоряй", де виступило також і тріо побратимів уславленого поета: Левко Лук’яненко – про останні дні героя, Євген Сверстюк – про особливості його творчої манери, та Степан Заливаха (художнє оформлення).
Один з авторів сценарію художньо-публіцистичного фільму про Чорнобильську трагедію "Поріг" відомого режисера Роллана Сергієнка та один з ініціаторів Міжнародної щорічної акції "Спасенна планета", яка вже з першого кроку – 26 квітня 1998 року – знайшла мільйони (див. інтернет) прихильників у всьому світі.
Віктор Грабовський не стомлюється відгукуватися на болючі проблеми нашого сьогодення. Вже самі назви його матеріалів беруть за живе: "Страх мови", "Жало Духовного меча", "Українська мета", "Маєстат нашої гідності", "Любов сама врівноважує долю", "Пісня сонцестояння", "Гончар, який ліпив епоху", "Казання про вбиту душу". Дуже раджу почитати ці статті, їх можна знайти в Інтернеті.
Віктора Грабовського передусім вирізняють три речі: талант, чесність і принциповість.
От кажуть, що в Україні нема пророків, тому і живемо ми так погано. Ні, пророки є. Їх тільки треба чути, аби брати на озброєння вистраждані ними істини. У Віктора Грабовського чимало пророчих думок, а ще я назвав би його провідником пророчих ідей. Він в "яблучко" запитує і в "яблучко" відповідає. Ось кілька цитат з його роздумів.
"Хіба в Чехії чи Німеччині водій поїде на залюднений перехід, паркуватиметься на хіднику? Хіба у будь-якій тамтешній державній установі нехтуватимуть державну мову? Хіба совісний суддя плюне на Закон і національні пріоритети, догоджаючи власним інтересам? А що ж коїться в Україні? Ми перетворюємо себе на малокультурну націю не тільки тим, що не вміємо дбати про найпрестижніший духовний спадок – мову, не тільки тому, що збезчестили й занедбали величне звання-покликання господаря – це з нього постали і Господь, і государ, а власне тому, що упослідили суто людську гідність. Хоч раз хіба вибачився чиновник перед скривдженим обставинами чи владою громадянином? Чи звітував про виконання обіцяного?!."
А от що Віктор Никанорович пише про зміст української мети:
"Її щонайвичерпніше висловив Тарас Шевченко: "В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля". Висловив, аби повною мірою донести народові націєтворчу засаду Григорія Сковороди: "Суспільство - в любові, любов – у Бозі, Бог його у суспільстві. Ось і кільце вічності". Здавалося б, так усе просто! А народ як блукав, так і блукає в лабіринті рабського копіювання чужої погибелі: "око за око – зуб за зуб".
...Великий Тарас гранично чітко сфокусував саму триєдину суть життя у "своїй хаті": духовна законність республіканських громадянських засад – "своя правда", консолідованість економічної діяльності, заснованої на "братолюбії" – "і сила", політична цілеспрямованість урядових структур – "і воля". Саме на таких засадах засновував Сковорода ідею "горньої республіки", переносячи центр державотворчої рівноваги зі сфери споживання на сферу свідомої продуктивної діяльності, що ґрунтувалася б на "сродній праці": "Нічого понад міру", "Живу не для того, щоб їсти, а їм, щоби жити", "Прийми, найдорожчий, разом із тілом дух Христа і тоді ти з Господом будеш одним Духом".
Цими ідеалами, немов духовним світлом, мають просотатися всі українці, щоб не блукати у темряві. А для цього треба читати Віктора Грабовського, як і багатьох інших чудових українських письменників.
– Вікторе Никаноровичу, в літературній сфері Ви людина майже універсальна. А що переважало і нині переважає? Яка творча грань найулюбленіша?
– Нині переважає прозаїк. Уперто намагаюся завершити роман, розпочатий дуже давно, але герої його ніяк не погоджуються з моїм наміром – рішуче протестують. Отож перебуваю у стані борюкання: хто кого.
Узагалі ж я – лірик. До професійного перекладацтва залучив світлої пам’яті прекрасний поет і перекладач Володимир Лучук, у львівському університеті, 1965 року. Журналістикою заробляв на хліб насущний. Звідти й публіцистика. Критикою зайнявся через те, що не друкували поета Віктора Грабовського. З Божою поміччю вдалося декого переконати, що є й такий…
– Навіть назви видань, де Ви працювали на провідних ролях, "Народна газета", "Самостійна Україна", "Слово Просвіти", "Літературна Україна" говорять про серцевину Вашого світогляду. Розкажіть про його підґрунтя, конкретизуйте Ваші основи.
– У "Літературній Україні" я з 1979 року – переводом із багатотиражки Білоцерківського сільгоспінституту (нині університет). А впритул співпрацював із нею з 1975 року, коли відділ критики очолив завзятий і талановитий Михайло Слабошпицький. 17 жовтня 1985 року очолив відділ публіцистики "ЛУ" – то було партійне доручення. Покинув редакцію під тиском обставин 1990 року: мене вже не могли терпіти. До речі, всі ці п'ять років я був в. о. зава публіцистики. А про те, що майже три роки очолював відділ критики, – 1984 року звітував навіть про його роботу на парткомі СПУ, – коли розраховувався, ніде не знайшов жодної згадки. Отаке було моє літературно-партійне "підпілля".
Там, у тому "перебудовному" публіцистичному п’ятиріччі – вся світоглядна основа, великими літерами. До речі, ще 1980 року в "Литературной России" була опублікована моя стаття "Критика – это мировоззрение". Саме зі світогляду письменника – і стиль життя, і стиль письма, і стиль мислення.
До речі, мислить людина ні по-українськи, ні по-російськи, ні по-китайськи, як то пропагують ангажовані політики. Мислення – суто духовна субстанція, що послуговується голографічними образами, які у спосіб, залежний від інтелекту, конкретизують цей унікальний процес. Отож саме тому тварини розуміють людину без перекладача – інформаційне поле планети доступне для всіх її насельників. Окрім тих політиків, що присвятили своє життя спекуляціям на суспільних взаєминах, економічних перепадах, валютних аферах тощо.
Тепер про основи: тільки завдяки наполяганням задушевного Володимира Лучука я підготував першу книжку поезій "Вербна неділя", віддавши її в тодішній "Радпис" Володимиру Підпалому, Царство йому Небесне. Проте зовсім не переймався тим, що її "зарізали". Мені здавалося (та здається й досі), що книжка не завжди правдиво й точно відбиває світогляд автора, спосіб його мислення, спосіб життя. "Мало ли что в книжке можно намолоть", як зазначив Поет.
Щоб допомогти усвідомити нашому читачеві, наскільки важливими були для мене саме ці життєві кредо, зізнаюся: рядовому Грабовському коштувало неабияких зусиль уникнути відвідин Мавзолею в Москві півстоліття тому, що було обов’язковим атрибутом армійського посвячення. Проте саме тут я пройшов оригінальну школу творчого змужніння – від публікації в "Красном воине" новелки з армійського життя, до спілкування з Іваном Драчем, Павлом Мовчаном, Бориславом Карапишем, Світланою Кузнєцовою, котрі теж відбували повинність – хто в Літінституті, хто на вищих сценарних курсах.
Отож у Львівський університет прийшов уже загартований студент, який був неабияк спантеличений умовами студій. Адже на партзборах полку я міг сміливо зауважити комбатові стосовно певної конкретної ситуації в частині, але в університеті про таку демократичність не можна було й помислити. То більше, коли йшлося про зауваження викладачам діамату чи історії КПРС. А висловити власну громадянську позицію з певної проблеми чи бодай свою думку щодо правил українського слововживання в курсовій означало те саме, що й автодонос. До того ж у цей час Дмитра Герасимчука, тодішнього голову літстудії "Франкова кузня", буквально зацькували за невинну новелу про дикий мед, опубліковану в "Прапорі" й "ЛУ", а Івана Павліху за громадянський вірш "Змагання міст", оприлюднений на студентському вечорі, позбавили права захищати дипломну з творчості Василя Симоненка. Розповідаю про всі ці нібито другорядні речі лише для того, щоб дати відчути, наскільки важко дихалося тодішньому студентові.
Після невдачі з виданням книжки (хоча й не надавав, як уже підкреслював, цьому значення) тільки газетярував. Нікуди не потикався ні з перекладами, ні з поезією. Аж ось у травні 1975 року заходить у мою комірчину – редакцію Білоцерківського сільгоспінституту – майор КДБ. І шиє мені «підозрілі розмови», називає прізвища, третє, десяте… Ага, думаю, досидівся в підпіллі… Зібрав рукописи – і в Київ.
Ось так, завдяки КДБ, і прокинувся. Одразу в "ЛУ". Щоправда, шлях цей був зовсім не такий простий… Адже і в газетярство пішов через те, що треба було годувати сім’ю: замість книжки поезій доля подарувала мені 1967 року доню Улянку… А потім ще – Ярослава, Олесю та Богдана. Тому й багач!
Журналістика, як твердить Анатолій Шевченко, надзвичайно талановитий літературознавець-есеїст, сущий наркотик. Отож, мабуть, у "ЛУ" до мене прийшло "друге дихання". І це було помічено…
За бажання, можна поцікавитися в Івана Драча, як була опублікована в "ЛУ" Програма Руху.
Її просто ніхто не збирався публікувати! Заступник тодішнього головреда (і колишній головред) Василь Плющ зайшов до мене з приголомшливою новиною: "Гаплик Програмі Руху! Ловили рухівці з мішком грошей Бориса, щоб надрукував Програму, та він утік – замкнувся в кабінеті". Є жорсткі журналістські заповіді. Одна з них – редакційна таємниця. Та чи міг я тоді не порушити її? Лечу до Драча: так, мовляв, і так – газета вийде без ухваленої на з’їзді Руху Програми…" Не довго думаючи, Іван Федорович набирає Кравчука: "Ми домовлялися, що "ЛУ" видрукує прийняті з’їздом Руху документи, але їх немає в завтрашньому номері!». Незворушний Леонід Макарович запитує: "І чим я можу допомогти?" "Як чим? Розпорядіться, щоби Програма Руху стояла в завтрашній "ЛУ"!"
Коректор Зінаїда Андріяшик нещодавно згадувала, що небіжчик Борис Петрович Рогоза (головний редактор “ЛУ”, – В.К.) скаржився: "Кравчук мене змусив друкувати Програму Руху! А що завтра буде?!".
Це теж факт: усі Рухівські матеріали візував тільки заввідділу, без редначальства: головного, заступника, відповідального секретаря. То ж було не те, що нині – четверо творчих працівників. То був "апарат Спілки"! Тільки у відділі публіцистики трудилося п’ятеро душ.
Не секрет, що коли я покидав "ЛУ" восени 1990 року переводом на посаду головреда видавництва Міжнародного культурологічного товариства "Білий птах", наклад її сягав 300 000. Досить пригадати опублікований в газеті лист українських вчених до атомового лобі Союзу стосовно екологічної місткості техногенних регіонів України, що викликав бурю на московських телеканалах, у пресі. Адже його потрібно було не тільки обгрунтувати, а й зібрати відповідні ситуації підписи… Що й було зроблено спільно з активістами "Зеленого світу". До речі, один із підписантів зателефонував у редакцію, коли газета вже друкувалася, з вимогою зняти його прізвище. Але було надто пізно…
…Основи мого світогляду – в Нагорній проповіді Спасителя. Вони відомі всім, хто має елементарне поняття про совість, порядність… Їх і намагався відстоювати скрізь, де довелося працювати. "Білий птах", до прикладу, заявив про себе унікальною брошурою незабутнього нашого історика й філософа Братка-Кутинського "Нащадки Святої Трійці", присвяченій ґенезі української національної символіки. Це була "ложка до обіду" – Україна проголосувала за незалежність.
– Чи маєте стосунок до видатного письменника Павла Грабовського?
– Майже півстоліття тому, в жовтні 1961 року, коли я, поет-початківець, робітник Білоцерківської міськдрукарні, повернувся з місячних літкурсів СПУ в Одеському будинку творчості, старший брат мого батька Олександр Григорович, учений агроном, вибравши слушну, на його думку, хвилину, сказав: "Тобі треба знати, Вікторе, що поет Павло Арсенович Грабовський, котрий помер у царському засланні, твій двоюрідний дід. Але не варто про це комусь розповідати". "Чому?" – цілком автоматично запитав я. "Бо його ще дитиною Московська Церква піддала анафемі. А це поширюється на всю родину й сьогодні також".
Про всяк випадок перепитав у батька, чи це справді так, але батько лише стиснув плечима: "Якщо твій дядько сказав, то він знає. Мабуть, йому брат Гаврик розповідав. Але мені про це нічого не відомо".
Уперше в житті згадую це, відповідаючи на Ваше запитання. Адже коли 17-річного Павла Грабовського безвинно піддали анафемі, для всіх родичів, треба розуміти, це було страшніше за розгул єжовщини – від церковного прокляття вони розлетілися по світах, як від вибуху вулкану. Тому не можу з більшою певністю відповісти на це запитання.
Найстарший брат у багатодітній сім’ї Григора Грабовського Гаврило, просвітянин-есер, напевне цікавився своїм родоводом… Але, на жаль, батьки їхні померли дуже рано – брати й сестри ледве вижили в те лихоліття, звичайно, не без надто болісних втрат. Ось про ці втрати, як і про сталінський Голодомор, я знаю достеменно – з батькових розповідей та його щоденників, які й підготував нещодавно до друку.
Матір’ю мого батька та дружиною діда Грабовського була Устина Чорновіл. 28 грудня 1969 року, зустрівши В’ячеслава Максимовича у Михайла Косіва, перепитав покійного, чи нема в нього родини у Салисі – звідти родом бабуся Устина. Чомусь голосно розсміявшись, Чорновіл відповів, що нема. Той сміх і дає мені підстави думати, що, з конспіративних міркувань, майбутній голова Руху злукавив. Адже звідки йому було знати, навіщо я розпитую про тих родичів? Час був сутужний… Отож навіть про це – з ближчих літ – так само не маю точнішої інформації. Тож даруйте, будьте ласкаві.
У Михайла Шолохова. Станиця Вєшенська, квітень 1980 р.
– Якось я почув: "О, Грабовський, це та людина, котра зустрічалась з самим Михайлом Шолоховим". Одне це викликає пієтет і подив, бо, зокрема, говорить про рівень співрозмовника геніального Шолохова. За яких обставин сталася ця зустріч? У низці зустрічей з іншими видатними людьми, хто найбільше вас вразив?
– Ваше запитання нагадало мені вельми прикметний життєвий факт: горить штабна машина маршала Р., командувача фронту. Обступили її генерали-штабісти, матюкаються. Підбігає кореспондент: "Ето ваша машіна, товаріщ маршал?" "Да пашьол ти!" – шестиповерховим матом". Але у книжці спогадів кореспондента цей епізод відтворено текстівкою до світлини так: я – під час розмови з маршалом Р.
Як саме сталася зустріч? Наближалося 75-річчя М. Шолохова, тож поцікавився у заступника головного редактора, в який спосіб "ЛУ" його відзначатиме. Як це в який спосіб? Ось беріть відрядження, зустріньтеся з Михайлом Олександровичем, порозмовляйте – так і відзначимо.
Це був жорстокий жарт покійного Бориса Аврамовича Гончаренка – із непередбачуваними наслідками. Адже класик уже тривалий час навіть друзів не приймав! Але я про це й не здогадувався. Сказано – їдь. Я й поїхав. І з Божою допомогою дістався станиці, хоча Дон під ту пору квітневу розлився небачено… Довелося наймати човна…
Переночував у місцевому готелику, а вранці гайнув по станиці. Господи, яке то було моторошне враження – що не крок, якесь ім’я героя з того чи того роману, чи й обрамлена назва відомого ще зі школи роману – суцільний музей. Але негатив розвіявся, щойно зустрівся з поглядом його сірих, проникливих очей.
Розмовляли про життя літератури й літераторів, зокрема українських. Адже я привіз Шолохову вітання від Олеся Гончара, Василя Мисика, Петра Перебийноса – на той час головреда "ЛУ"… А що означала для класика Україна, можна переконатися бодай з того факту, що його син, учений біолог Михайло Шолохов, дотепер на пам'ять знає майже всього Кобзаря. Чи багато таких синів знайдемо у нас?!
Асоціація письменників Азії й Африки удостоїла під ту пору сина українки, донського козака й видатного романіста ХХ століття найвищої нагороди – "Золотого лотоса". Шолохов жадав, аби вручення відбулося в станиці Вєшенській, у нього вдома. Бо й на здоров’ї уже підупав… Але Москва настоювала, щоб тільки там, у палатах… Ось і трапився в Майстра інсульт.
Ніяк бюрократи не збагнуть, у чому полягає їхнє завдання, щойно йдеться про талант. Це кажу й стосовно Київської мерії: кілька років тому група митців на чолі з І. Драчем клопоталася про надання одній із вулиць української столиці імені класика світової літератури Михайла Шолохова, який не тільки бував у Києві, а й дружив із визначними українськими талантами – письменниками, драматургами, художниками і співаками. Відмовили! На тій підставі, що славетний художник, закоханий у Батьківщину своєї матері, тут не проживав. А скільки вулиць у нас названо не тільки іменами нікому не відомих "борців", командармів, партдіячів, а й відкритих, безкомпромісних ворогів України! Отакою правдою живуть люди, що керують Києвом. Яке бюрократам діло до того, що саме Шолохов – один із найулюбленіших авторів киян?!
…Ми співали і пили фірмовий коньяк "Мартель", який Шолохову надсилали з Франції. Обслуговував гостей (а того дня до письменника завітали й земляки) милий, надзвичайно товариський син козака-класика Михайло Михайлович, якого я щойно згадував. Шолохову не можна було чаркуватися, не можна було й палити… Проте він того дня дозволив собі усе!
Хіба можна про це розповісти кількома словами?
Неперебутнє враження справили – у різний час – Олесь Гончар, Ліна Костенко, Микола Руденко, Іван Драч, Василь Земляк, Віктор Близнець, Роман Іваничук, Володимир Лучук, Анатолій Дімаров, Віктор Міняйло, Григір Тютюнник, Василь Швець. І живі, й мертві – вони навічно в моєму серці.
– Хто з колег-сучасників на Вас найбільше впливав? За яких обставин?
– На жаль, якось так сталося, що ніхто не впливав… Обставини й завинили… Адже я постійно в дорозі, в русі, так би мовити. Хіба що Володимир Лучук, який особливо переймався моєю долею, Царство йому Небесне. Аж до дня його трагічного дочасного відходу ми були дуже близькими духовно.
– Чий письменницький досвід старшого і молодшого покоління нині вам імпонує?
– Віктор Міняйло і Григір Тютюнник – безсмертне двокрилля української літератури. Саме вони мені дуже близькі. Кажу це, жодною мірою не применшуючи заслуг Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Романа Іваничука, Валерія Шевчука, Павла Загребельного, Василя Земляка, Олександра Ільченка та інших. Значний запас епічної міцності мав Станіслав Тельнюк, який надто швидко покинув нас.
Мають шанс долучитися до цих імен Броніслав Грищук, Роман Дідула, Іван Корсак, Зіновій Легкий, Степан Процюк, Василь Шкляр. Але це суто суб’єктивні письменницькі враження.
– Хто Ваш найперший читач? І як впливає його думка на вашу творчість?
– Нема таких. І це, гадаю, на краще. Кожен естет – сам собі суддя.
– Нині у прозу і навіть в поезію полізла брутальність, матючня, нецензурщина. Бува, пишуть "лівою ногою", не знаючи, що таке ямб чи хорей, і кажуть: це авангард, новітнє слово, білі вірші. Ваше ставлення до різного роду новацій?
– Знаєте, без новацій нічого не буває. Іноді трапляється й таке, що новачок не відає, що так писати, малювати, ліпити не можна – і виходить на добро. Все залежить від того, чим керується новачок, що його подвигає до тих чи тих новацій. Світоглядна убогість, естетична сліпота підштовхують до самоомани – дешевого трюкацтва. Таким воно й залишиться. Форма оновлюється змістом, як потверджено Живою Етикою. Тим і запам’ятовується. І тоді автор – справді новатор.
– Чи не виникає у Вас бажання, читаючи твори окремих авторів, стати цензором-інквізитором?
– Тільки не інквізитором. Забороною проблеми не розв’язують, а навпаки – накопичують їх. Але добре було б, аби видавець, якщо не автор, пам’ятав коли вже не про гріх, то бодай про відповідальність перед своїми ближніми.
– Які у вас взагалі вимоги, до того, що читаєте?
– Первинність інформації визначає її цінність. Естетичну й культурну. Якщо вона засвоєна автором і відповідно потрактована. Тоді це може бути цікаво.
– Що побажав би Віктор Грабовський-письменник Грабовському-читачеві?
– Більшої вимогливості до текстів.
– Ви перекладаєте із слов'янських мов. Які імена є для Вас наріжними і чому?
– Перекладав поезію і прозу. Прозу – для дітей. Бо в нас її малувато. Та всіх авторів заступив собою Кароль Войтила. Не як релігійний діяч, а як чоловік, свідомий своєї місії у царині мистецтва слова. Між іншим, у творчості, як і в побуті, син українки і Господа свого Кароль Войтила – не лише великий патріот, а й великопольський націоналіст, який над усе прагнув бути справедливим. Цього треба вчитися всім. Адже якщо ти не любиш ближнього так само як і Вітчизну, то не зможеш осягнути й Царства Божого.
– З висоти років і досвіду, що Ви можете сказати про те, куди прийшло (чи зайшло) сучасне українське мистецтво художнього перекладу. Які тенденції загрозливі, які позитивні?
– Перекладацтво – надзвичайно важлива і відповідальна справа. Завдяки таким легендарним ще за життя особистостям як Миколо Лукаш, Григорій Кочур, Дмитро Павличко українська школа перекладу – наперекір обставинам – утвердила своє високе місце у світовому табелі про ранги. Нині воно піддається штучній девальвації, як і всі справжні цінності. Девальваторам видається, що прийшов їхній час. Але це облудне враження. Невдовзі настане прозріння. Для декого – запізніле.
Якщо перекладач не дбатиме про головний набуток мистецтва перекладу – відбиття автентики оригіналу, належний авторитет, естетичну цінність слова, його праця приречена на забуття. Словом легковажити – означає легковажити власною долею.
– Для Вас "чорнобильська тема" досі є актуальною. Хоча дехто каже: “Досить ятрити минуле”. Тож яким є ваш погляд сьогодні на чорнобильську трагедію?
– На жаль, "чорнобильська тема" ще довго буде актуальною не тільки в Україні – в усьому світі. Цикл кінодокументальних стрічок Роллана Сергієнка, зокрема художньо-публіцистичний фільм "Поріг", що викриває злочинні відомчі аспекти трагедії, присвячені саме їй. Така вже природа цієї катастрофи, що стала наслідком розщеплення атома радіоактивного урану. То більше, що з відходом нашого тіла проблема не вичерпується. Радіаційні дефекти хромосом перероджують клітини людського організму, не перероджуючи систему знелюднення. Але про це не бажають замислитися технократи-владолюбці, самозакохані егоїсти, що живуть одним днем. Хоча не тільки комахи, а й дерева не відмовляють собі у радості думати про день прийдешній – саме завдяки їм довідуємося, м’яка чи сувора буде зима, якої очікувати погоди тощо.
"Чорнобильська тема" – це яким бути майбутньому планети. Невже її можна вичерпати? Хіба що просто забути? Але ж нам із вами, як і нашим урядовцям, цієї милості не подарують нинішні жертви вчорашньої жорстокості та бездушності. А вони ще не сказали свого слова!
– Що було у Вашому минулому такого, щоби Ви хотіли, аби воно збереглося у Вашому майбутньому?
– Любов. До жінки. До слова. До немовляти. До світанку над Россю чи вечора в Карпатах. Нехай не покидає вона ні мене, ні Вас, ані наших читачів.
– Чому сучасний письменник втратив роль володаря дум на відміну від попередніх століть?
– А тому, що письменник минулого служив ідеалам, а не догмам. Зате ідеологам пролетаріату (чом не парадокс?!) вже навіть мистецтва служіння було замало, вони жадали тільки сурогату прислужування. Під цю пору й випало нам жити. І виживати. Письменник став зброєю у війні з власним народом, із закордоном, роль його – культивувалася режимом. "Підручний партії" із партквитком у кишені був частинкою влади. Саме тому роман Фадєєва "Молода гвардія" став "документом епохи", що так захотіла партія. Хоча документального в романі, на жаль, було дуже мало.
Проте завважимо: кінофільм, знятий за романом, як і сам художній твір, важили для сучасників значно більше, ніж правда. Це справжня драма…
Не так зміна ідеологічних цінностей, як аморальна капітуляція компартії, що постаралася сховатися від належної відповідальності за деградацію суспільства й економіки, призвели до девальвації слова, до певного відсторонення письменника від суспільних проблем… Хоча насправді – письменник неможливий без цих проблем. Адже він тільки мембрана, тільки відлуння того, що назріває, що може бути. Тільки попередження!
– Чи погоджуєтеся ви з тим, що ми мляво формуємося як культурна нація через несформованість української культурної традиції?
– Якщо і є в українців щось належно сформоване, то це саме культурна традиція. Хіба ж не проти неї громадилися ідеологічні й матеріальні сили Російської та інших імперій? Хіба не вона зруйнувала всі зловорожі наміри розплавити націю в тиглі онімечення, сполячення, зросійщення? І хоча залишились од неї лиш "ніжки та ріжки", українська культурна традиція все ще залишається ворогом №1 різномастих поневолювачів, яких не бракує і нині. Адже справжня боротьба за "місце під сонцем" щойно розпочинається.
Усе, що ми знали дотепер, то були тільки квіточки.
Не тільки ясновидець, а й звичайний хлібороб, який доглядає землю, мов рідну неню, запевняє: порятує нас лишень козацька єдність. І вірність ідеалам Козацької Республіки.
А ще – всенародне піклування про нашу культурну традицію, зміцнення її. Нічого іншого просто не дано.
– Як ви ставитеся до закидів, що чимало українських письменників сповідують націоналізм?
– На превеликий жаль, я не знаю письменника в Україні, який би твердив, що він – націоналіст. Може вони є, але я ще жодного не зустрічав. Хто націоналіст? Василь Голобородько, якого знають за межами рідної землі більше, ніж удома? Дмитро Павличко, що координує задля спільного добра поривання різномовних українців? Павло Мовчан, який очолює всенародну багатонаціональну "Просвіту"? Петро Перебийніс, недавній головред "ЛУ", якого "доброзичливці" називали так у зв’язку з публікацією матеріалів патріотичного спрямування? Володимир Яворівський – голова Комітету ВР з питань духовності та культури? Чи Борис Олійник, який обстоює право України бути українською? Хто з них – націоналіст?!
Якщо хтось і називає так будь-кого з них, то тільки зі зловорожих позицій. Адже насправді націоналіст лише той, хто таким сам себе вважає. А не злодій, в якого шапка на голові горить.
Мусимо ж нарешті усвідомити, що світ навколишній – націоналістичний. Що не тільки громадянином, а й простим комунальним двірником у Франції, Німеччині, США чи Англії ви не зможете стати, не знаючи державної мови. Зате в Україні українська мова (державна!) не обов’язкова навіть для службовця найвищого рангу. Що вже казати про нардепів, які, постійно порушуючи статтю 10 Основного Закону, ставлять себе на одну дошку з кримінальними злочинцями?
Хіба не перекидаємо ми в такому разі проблему націоналізму "з ніг на голову"? Адже не секрет, що саме в Росії проблема націоналшовінізму не тільки сьогодні "зашкалює". Там коїться таке, що не доведи, Господи… Але комусь дуже хочеться, щоб і в нас було десь так само? Для чого? Бо в каламутній воді легше рибка ловиться…
– Нині книговидання і книгорозповсюдження – проблема із проблем. Письменник без книжки – це абсурд. Що нині є для Вас трибуною? Як тепер письменнику доносити себе до людей?
– Ситуація розвивається так, що багатьом читачам не вельми хочеться знати, що ти написав і де видав, але надзвичайно важливо як ти організував презентацію свого видання. Так диктує ринок. І, мабуть, це правильно. Та я не ринковий автор. Тож розраховую лише на тих людей, які мене запрошують на зустрічі, радіо, до наших часописів. А побратимам радив би йти в народ – організовувати голосні читання своїх творів, залучаючи до цих акцій майстрів слова.
Проте не кожному така метода до шмиги…
– Які мистецькі, громадські явища, які постаті, імена гріють, живлять надією? Про що Ви можете сказати: "О, слава Богу, що це було або є".
– Двадцять років тому по якомусь із телеканалів передавали виступи авторів так званої "бардівської пісні" з Подолу. Це лиш один район Києва! І які там звучали пісні! На жаль, крім двох-трьох імен із тієї когорти, нікого більше не чути… І це великий злочин проти нашої культури. Бо якщо мене, до прикладу, мало кому захочеться слухати, то молодіжній, похідній ліричній пісні слухачів ніколи не бракувало. Та її не чути! Скажете "не формат"? А оте блювотиння, вибачайте на слові, що ним українські телеканали годують і старих, і молодь щодня, – формат?! Хоча деякого з власників треба було б якомога швидше притягнути й до кримінальної відповідальності.
Але не слід падати духом, а то більше: опускати руки. Слава Богу, є Фонд і радіоканал "Культура", хоч і з убогим діапазоном влучання в ціль, книжкові ярмарки, книгарня "Є", видавництва "Просвіта", "Смолоскип", "Ярославів Вал", брати Капранови, нарешті. Маємо надзвичайно діяльну, плодоносну Академію мистецтв і архітектури на чолі з невтомним генератором ідей Андрієм Чебикіним. А світової слави композитори – Леонід Грабовський, Мирослав Скорик, Євген Станкович, а дивовижно талановита Людмила Юрина… А кінорежисери – Олег Бійма, Тарас Ткаченко, Мирослав Слабошпицький, Олександр Санін, як і ще молодші подвижники тощо… О, слава Богу, що це є.
– Мені дуже подобається оцей ваш вірш: У хрипах товчків і бродвеїв, що душу на дрантячко рвуть, я – навстіж одчинені двері у Вашу нездійснену суть. Тут майже так само, достоту, лиш люди чекають од Вас, як працю – то щиру турботу, як слово – то й думку про час. І кожна прогаяна днина пече Вам сумління живе, мов неньчина кривда за сина, котрий не по-людськи живе. Ми втопимось в ситих хоралах, якщо піддамося брехні! Я – навстіж розчахнена брама, де кожен із вас – на коні.
Висловлена невмируща надія на краще в людині. На жаль, Україна не на коні і українці не на коні. Яким ви бачите соціальний, політичний підтекст України? Де ми можемо опинитися? До чого ми маємо прийти?
– Написаний вже по хрущовській відлизі, він уперше був надрукований в "ЛУ" 20 років тому. Але це тільки частина триптиху… І мене втішає те, що вона припала вам до душі. Дякую.
Україні заповідалася ліпша доля. Це легко було спостерегти ще 20 літ тому. Але Господь не може трудитися за кожного з нас. Отже – кожен, конкретно на своєму місці в житті – не допрацював. А якщо хтось, як от Василь Стус, Іван Світличний, Володимир Забаштанський чи Іван Сокульський, видав "на гора" навіть більше, ніж міг, то тим більше ми всі – не допрацювали. І на це нема ради: доведеться повертатися в цей світ знову, за цілком інших обставин і умов, аби доводити, що ти – у Господа свого – не нахлібник, що можеш бути ліпшим.
Україну прагнуть перетворити на таку собі квазімексиканську дійну корову, де можна відмивати нечесно зароблений капітал і ховати небезпечних режимові осіб. Але найгірше, що такий варіант влаштовує всіх. У тому числі й багатьох українців. Адже не секрет, що саме на яничарстві муштрована Україна, саме на ньому трималася й досі стоїть Росія. То на що розраховують постімперські владці? Авжеж, на старі граблі. І триватиме так доти, допоки громадяни Росії – нащадки руських князів та витязів – як і решта народів, усе ще миритимуться з нав’язаною їм роллю…
Чи можемо стати господарями у своєму домі? Безперечно! Та олігархічній кліці (насправді прогнилій у всіх відношеннях) жалько ділитися владою з малим і середнім бізнесом. Кліка вірить, що її таки буде зверху. Адже їхні гроші живуть, як і вони, лишень одним днем. Ті гроші не вміють працювати на майбутнє, неспроможні стати національним капіталом. Глушмани не розчули надсадного заклику геніального Миколи Руденка: будуйте зерносховища! Тільки так Україна збагне, що вона – вільна від болячок рабського минулого, що вона – будівничий і хлібороб.
Але поки живе наше Слово, поки поезія ще чогось варта в цьому світі – ми творитимемо Українське Святе Письмо, утверджуватимемо українську культурну традицію, бо тільки прозорі засади етнопедагогіки спроможні створити основу для народження нового громадянина – вільного у своїй відповідальності за світ, чесного перед Матір’ю Божою, перед Батьківщиною. Саме тому вірш застерігає: "Ми втопимось в ситих хоралах, якщо піддамося брехні!" Але піддаватися не можна… Правда на те Правдою й назвалася, що з Кривдою їй не по дорозі. Україна і рабство – поняття несумісні. Ось чому з рідним Словом у серці українець завжди на коні.
А знаєте, якби побільше друкувалося таких матеріалів, то й дихалося б українцям легше. Дуже вдячна порталові й панові Коскіну за можливість поспілкуватися з однодумцем. Але чому б не подати поруч і поезію Віктора Грабовського? Було б супер! Хіба ж ні? Адже цитований вірш прозвучав класно - ще раз дякую! До нових зустрічей!
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
