Сергій Грабар – це людина в трьох особах. Меломани його знають як організатора Міжнародного джазового фестивалю «Єдність», любителі літератури – як письменника, будівельники – як директора Української будівельної асоціації.
Сам він вважає головною справою життя – літературну діяльність.
Народився 12 квітня 1954 року в м. Києві. З цього приводу зауважує: «Дехто вважає, що це було досить давно і вже пора подумати про вічне. Можу відповісти в рамках біографії: «Про вічне треба думати завжди, а не тільки дуріти , баламутити та чекати, коли для тебе звільниться місце під сонцем. Для тих, хто тільки чекає, воно завжди буде кимось зайняте. Працюйте – і обрящєте». Ось такі моралізації з приводу дня народження».
Закінчив Київський педагогічний інститут (українська філологія). Знову таки Грабар зазначає: «Жив і формувався в умовах цілковитої русифікації. Але абсолютно впевнений у вічності всього українського. Вибачте, за пафос!»
Автор трьох поетичних збірок: «Натхнення» (1999), «Пелюстки надії» (2002), «Твоє ім’я» (2006).
Пише невеличкі новели притчового характеру. Вийшли збірки: «Від першої особи» (2000), «Стан душі» (2004), «Сецесії» (2007), «Притчі» (2008), «Вибір» (2009), «Кава Меланж» (2009).
Новели та вірші перекладені на азербайджанську, турецьку, хорватську, македонську, німецьку, англійську, російську та мову фарсі.
Лауреат премії ім. Івана Огієнка та премії ім. Юрія Долгорукого. Книжка «Стан душі» в азербайджанському перекладі («Ruhun Aynasi») визнана в 2006 році «Кращою книжкою тюркського світу».
Найсвіжіша книжка київських есеїв «Метаморфози» побачила світ у видавництві «Грані-Т». Сергій Грабар – письменник з унікальним досвідом. Він не лише знає багато цікавого про старожитній і навіть достарожитній Київ, а й по-особливому відчуває атмосферу, дух Міста. А головне – так переконливо, художньо достовірно передає у своїх есеях-новелах цю атмосферу, що її відчуваємо та проживаємо й ми, читачі. У «Метаморфозах» перед нашими очима мовби наживо постають і поневажений братією святий Антоній, і безіменний еклезіарх зі стрілою в грудях, і таємничий Дзвонар, який скликає вірних на молитву серед руїн, і дивовижний Микола Святоша, і ченці-дипломати...
Окремий розділ склали «мандрівні» есеї про Північний Кіпр і Азербайджан.
– Пане Сергію, що у потоці справ для Вас є головним? Чим найбільше переймаєтеся і опікуєтеся?
– Найголовніше для мене родина. Сім’я – осередок невеликий, а родина – це дружина, діти, батьки, дідусі-бабусі, і ще певна кількість людей. Хто саме? Це добре проявляється в церкві, коли я замовляю сорокоуст за здоров’я близьких і друзів, – у список потрапляють люди, які фактично і складають родину, хоча не всі вони генетично є родичами.
Є три наріжні камені, на яких тримаюсь я і сім’я. Це моя робота в Українській будівельної асоціації (УБА) виконавчим директором. Це джазовий фестиваль «Єдність», засновником і керівником якого я є. І літературна творчість, вона найголовніше для мене, я все життя мріяв стати письменником, заважали найрізноманітніші причини, але врешті-решт справдилося.
Нещодавно виступав у Фінансовому клубі УБА. Мій виступ був останнім: презентація книжки «Метаморфози». Аудиторія специфічна. Продалися всі книжки, які привезло видавництво «Грані-Т». А от під час поїздки до Острозької академії (м. Острог), продалося менше. Там студенти, інші гроші. Впевнений, коли буде презентація у «Книгарні «Є», то книжок продасться теж менше, ніж у Фінансовому клубі. Тут чимало чинників, один із них: для багатьох знайомих бізнесменів було відкриттям, що я пишу. Коли я читав дещо з есеїв, то банкіри, фінансові директори великих будівельних компаній сиділи, як мишки, і уважно слухали. Сталося поєднання нібито непоєднуваного. Чого я і намагаюсь досягнути у своєму літературному клубі «Бібліограф».
– Тобто Ви ще є засновником літературного клубу?
– Так. У мене багато починань, важливо, що вони мають продовження. Адже кожен може щось започатковувати і… кидати. Якийсь захід провів, а далі треба організувати другий, третій і так далі. Так само з літературним клубом.
– На базі чого він виник, в що вилився, хто його відвідує? – Ми з вами спілкуємося в ресторані чеської кухні «Старомак» на вулиці Артема, 37-41. Саме на його базі і відбуваються засідання літературного клубу «Бібліограф». Це презентації нових книжок, обмін літературними новинами, літературні читання, зустрічі з гостями. Скажімо, на останньому засіданні виступав чудовий поет з Росії Максим Замшев (головний редактор журналу “Російський колокол”), декілька його творів у перекладах українською прочитав Іван Андрусяк. Я читав нову новелу, яку написав повернувшись з поїздки з Амстердаму. Лесь Ульяненко розчулився, підійшов, поцілував, що і зафіксувала фотографія. Це фактично був останній великий захід, на якому Ульяненко був присутній (Царство йому Небесне).
Отже, з одного боку приходять літератори, з другого – будівельники, солідні фінансові багатії. Намір який? Поєднати фактично непоєднуване. Письменники часто вважають олігархів “придурками”, котрі ніколи нічого не читають. Олігархи вважають письменників блаженними телепнями: пишуть собі книжечки, кому це треба... Тож зустрічний рух, контакт – щоб один одного зрозумів і знайшов точки дотику – основна мета. В принципі спрацьовує. Спонсорів на книжки ми поки що не знайшли, але на виступ музичного колективу «Ревенко-бенд» кілька людей відреагували гаманцями: скинулися грошима і колектив записав диск. До речі, «Ревенко-бенд» – чудовий гурт, виступав на минулому джазовому фестивалі, я їх запросив безкоштовно виступити на літзасіданні. На наступному засіданні презентуємо диск.
Отже, літературний клуб – це розкіш спілкування і пошук можливостей просувати творчість. Для ресторану – промоція. Заклад розігрує лотерею з призами-книжками. В клуб приходять, окрім письменників, представників будівельного бізнесу, книготорговці, директори видавництв. Запрошуємо не більше п’ятдесяти осіб, бо приміщення обмежує.
– Коли чекати найближчої зустрічі?
– Гадаю, на початку квітня. У березні 18-19-го буде джазовий фестиваль «Єдність», який потребує багатьох ресурсів. Літклуб потребує менших зусиль, але гроші, як організатор, я кладу свої. Вважаю, що це має сенс. Адже можна витратитися на якусь забаганку, а можна – на справжнє діло, від якого отримуєш глибоке задоволення.
– Я чую дивну річ: Ви вкладаєтеся в літературний клуб. А хто фінансує джазовий фестиваль?
– Фестиваль я сам не потягну. Потрібні чималі гроші. Вкладаються всі потроху. Як головний організатор, я збираю фінанси і все проплачую. До речі, фестиваль придумав я, він існує вже десять років, традиційно проходить в Театрі оперети.
– А столиця, Міністерство культури кошти асигнують? – Після приходу на мерство Черновецького жодної копійки. Нас викреслили з усіх списків. Коли все починалося, фестиваль був прописаний окремим рядком в бюджеті столиці, тривав три дні. Потім «Єдність» включили в перелік заходів Управління культури, сума катастрофічно зменшувалась… Я ходив з листами, просив, та комусь заважала навіть назва «Єдність». Казали: змініть. Я категорично відмовився.
– Певно, когось дратувала партія «Єдність»?
– А я і не приховую, що перший фестиваль я робив завдяки партії «Єдність». Ну і що? Партії нема, а джазовий фестиваль існує. Виявляється, він більш довговічний, ніж політичне об’єднання. Здається, минув вже п’ятий рік, як нас звідусіль викреслили. Бо це не актуально – сказано було. Я знаю, хто викреслював і казав ці слова.
– Може, озвучимо прізвище?
– Нема сенсу. Вона дуже гарно посміхається до мене дотепер. Всі знають, яка це людина. Справа в загальному підході. Людина в даному випадку – інструмент, її уповноважили викреслити джазовий фестиваль. А він все одно існує, це залежить від мене. Я його проводжу. Всупереч всьому.
– У вашій особі поєднується неймовірно різні речі: письменник, виконавчий директор Української будівельної асоціації, керівник Міжнародного джазового фестивалю «Єдність». Я можу зрозуміти, чому Ви літератор, бо всі ми в юності пишемо вірші і це часто переростає в щось подальше. А звідки взялася будівельна грань? Джазова? Може, Ви маєте музичну освіту?
– Музичної освіти нема, ніколи на музичних інструментах не грав. Просто люблю музику. Люблю організовувати різні заходи, великі імпрези, скажімо так. Як виник фестиваль? В Києві концертний джаз занепав повністю, всі ходили і нудили: «От, би нам фестиваль». І я використав тоді адміністративний ресурс. Працював в Дирекції з обслуговування дипломатичного конкурсу і зумів так скласти ситуацію, що фестиваль був підтриманий київською владою. Багато хто дуже критично ставився до цього, казав: «Побачимо, що далі буде». «Далі» вже десять років триває, маємо фестиваль хорошого рівня. Він не занепадає, в десятці рекомендованих європейський фестивалів. Я отримую всі розсилки з пропозиціями виконавців, мені телефонують, пишуть з різних країн, пропонуючи себе. Все нормально. Я сам підбираю виконавців, бо орієнтуюся хто хороший, хто кращий. На рівні того, як сприймаю ту чи іншу музику. Фестиваль – це хобі.
А література – життя. Будівельна діяльність – випадок, так сталося. Як казав покійний Юрко Покальчук, не треба письменника запитувати, де він працює. Перетнулися в одній точці певні обставини: моє вміння й бажання організовувати і створення певної громадської структури. Я просто знайшовся в цей момент для будівельних босів, а вони для мене. Завзято взявся за справу. Не дурень, розібрався. Втім, я не знаюся на будівельних тонкощах і не збираюся вникати. Але є голова на плечах і певний азарт. Є постійне життя в будівельній царині, воно дає певний досвід, мене вже не лякають слова ДБН чи ще щось.
– А що таке ДБН?
– Державні будівельні норми, за якими треба споруджувати будівлі і забудовувати ту чи іншу територію.
– Зосередимося на літературній діяльності. На пріоритетах. Чому письменник Сергій Грабар, почавши з віршування, заглибився у створення притч, новел, есе, тобто невеликих за обсягом творів.
– Я, до речі, взявся вже і за роман. Але спочатку про коротку форму. Чому саме притчові новели?
Я почав їх писати студентом. Вчився в Київському педагогічному інституті імені М. Горького, потім виявилося, що це Університет імені М. Драгоманова, теж непогано, виходить, у мене за душею два виші через перейменування. Закінчив українське відділення філології в роки, коли з українським боролися дуже серйозно. Нині кажуть: українське затискають, те, се». По-перше, давайте не давати затискати. По-друге, більше робімо кожен на своєму місці: розмовляймо, читаймо, пишемо українською. І писати треба не одноманітно, про те, скільки і кому героїня дала в певний день або які в героя глюки після того, як він наковтався «колес». Це теж комусь треба, не без того, але суттю літератури бути не може. Вона різноманітна, мов Всесвіт. Я дуже відповідально ставлюся до слова, пущеного до людей.
Отже, юним я почав писати маленькі новелки, я тоді їх «плямками» називав. Цей жанр мене завжди цікавив, я намагався збагнути, як вмістити велику історію на один аркуш паперу. Гадаю, що досяг певних успіхів, прогрес є, і мені це приємно. Більше того, я бачу, що Сергія Грабаря починають більше читати. Не очікуючи епатажно-карколомного, від чого вже в дитинстві можна посивіти.
По-перше, література має виховувати в людині божеське. По-друге, пропагувати українське слово. І я прагну цього, це моє життя. Такий мій вибір.
Я народився і живу в Києві, діди, прадіди з Києва. Закінчив школу №153 імені О. Пушкіна, суцільно російськомовний заклад (нині російський ліцей, навпроти ОХМАДИТу). У сім’ї спілкувались російською. Але нічого, я спокійно пішов в українську філологію (1972 рік). Певно, генетичний код спрацював. Не жалкую ні секунди, що так сталося.
Мала форма досьогодні є для мене пріоритетною, це середнє між поезією і прозою, між великою повістю і афоризмом, романом і маленьким телетайпним повідомленням, на стику байки і оповідання. Можна будь-що описати, і склянку, і від імені склянки написати, і від імені людей поруч з нею. Бачите, вже три теми, простір величезний. Можна малювати події, характери, стани, настрої, роздуми, історії. Колись я в поезії намагався описати стан людини, яка мала близькість. Вийшов рядок: «на грані поміж сміхом і плачем». Притчева новела потребує саме такої палітри.
– А без чого передусім вона може перетворитися в «медузу» або зайти в інший жанр?
– Притча-новела немислима без лаконічності. Треба безжалісно викидати зайві слова, внутрішній редактор має перемагати. Щоб засяяла мудрість. Частина моїх новел – з менторським повчанням. Та маю надію, що звільняюся від цього. Нікого не треба повчати. В тому мудрість – розповісти так, щоб це не було повчанням, а просто прикладом, який змушує замислитися над філософським змістом новели.
Та вже хочеться писати об’ємні твори. Тим паче різні критики весь час закидають: «Подивимося, що Грабар напише великою формою». Ніби цим справжність вимірюється. Вона невідомо чим вимірюється, точно не обсягом. Але мені вже самому цікаво написати роман. Тож пишу про Святополка Ізяславовича – Святополка Другого, незаслужено забутого князя, в нашій історії поданого під хибним негативним ракурсом. Хоча безпосередньо з ним пов’язано будівництво Михайлівського Золотоверхого монастиря, розквіт Печерського монастиря. Найкращі мужі Печерської обителі – Нестор Літописець, художник Аліпій, лікар Агапіт жили в цей період. Мощі Варвари-великомучениці – страстотерпці ІV століття були привезені третьою жоною Святополка – візантійською княжною Варварою. Це – був її посаг. Святополк Ізяславович тричі одружувався, і щоразу був щасливий. До речі, друга його дружина – дочка хана Тугоркана, стала великою київською княгинею (вперше в історії це сталося з половчанкою). Ігумен Данило ходив у Святі Землі до Гроба Господня і там від імені руських земель запалив лампадку (на той момент було лише три лампадки), вона, мабуть, дотепер там сяє – від імені руських земель. А посланий і споряджений Данило був князем Святополком Другим.
Багато доленосних подій відбулося за життя цього князя. Гадаю, літопис був добряче переписаний після смерті Святополка Другого. Його життя затьмарив не менш видатний князь Володимир Мономах, літопис був переписаний під нього. Але давайте я про це спочатку напишу. Тим паче, що є надзвичайно багато історичних знахідок. Ми абсолютно не знаємо своєї історії, сподіваюсь моя книжка заповнить чимало білих плям. Вона має вийти у видавництві «Ярославів вал» за підтримки літературного клубу «Бібліограф» в серії «Червоне і чорне», продюсером якої я є. Тобто я знаходжу гроші, організовую вихід книжок і диктую певні умови.
– Докладніше про цю серію.
– Розпочав її роман Степана Процюка «Руйнування ляльки», цікавий, глибокий твір. Готується до друку книжка Володимира Єшкілева «Фаренго». В портфелі – роман «Війна і ми» Сергія Пантюка, «Жовтим по жовтому» Уляни Глібчук, роман Надії Степули, назву якого вона тримає при собі. Петро Кралюк прислав чудовий роман про Степана Бандеру. Іван Андрусяк пише роман «Ігор Третій», де перегукуються епохи (тобто час віднайдення «Слово о полку Ігоревім» (початок XIX століття) і сучасність).
– В чому квінтесенція Вашої найсвіжішої книжки есеїв «Метаморфози»? Яка ідея поєднала різноманітні есе?
– Ідея була проста – написати про Київ. Вона мене все життя переслідує, і переслідуватиме, поки я не напишу про Київ монументальну художню книжку.
Найбільше сторінок в «Метаморфозах» віддано Києво-Печерській Лаврі, в якій я працював п’ятнадцять років. Мені є що розповісти, в «Лаврських історіях» багато фактажу, якого немає в жодних довідниках, адже я щодня двічі-тричі бував у печерах. Перемежається книжка вставками – літературними новелами, в яких подається моя точка зору, моє враження на ту чи іншу подію, постать. Переплетення есеїв з новелістикою – своєрідний непростий жанр.
Книжка доповнена двома літературними подорожами, про які я люблю писати, це своєрідний мікс туристичного путівника, кулінарної книги і моїх вражень.
– Київ постійно дивує тих, хто заглиблюється в його історію і життя. А що найбільше вражало Вас, коли мимохіть вигукуєш: «А нічого собі, хто б міг подумати!»?
– Я пишу роман, – і вражаючих фактів, пов’язаних з Києвом, дуже багато. Ми справді не знаємо своєї історії. Користуємося певним стереотипом, який нам надали, до речі, його придумали такі самі люди, як і ми.
Я нещодавно підготував статтю про благословенні і окаянні місця Києва. По новому подивився на Поділ. На Контрактовій площі, де укладалося безліч контрактів, було суцільне торговисько. А довкола – багато церков і монастирів. Бо місце торгівлі – негативне, там збираються різні, часто нечисті, люди. А врівноважуючий позитив – церкви.
От і тексти письменника мають нести позитив, який врівноважує і облагороджує.
– Що би Ви могли сказати про сучасну літературу взагалі і українську зокрема?
– Час сьогодні швидкий і все охопити надто важко. Хоча я постійно в курсі світового літературного процесу. Стосовно нашої літератури. Є декілька письменників, які, самі того не відчуваючи, стали стовпами українського літературного процесу. Це передусім – Степан Процюк. Хто б мені, що не говорив, а його «Руйнування ляльки» – твір вищого ґатунку. Якби Степан був французьким або німецьким письменником, з ним би і з його твором зараз би всі носилися наввипередки. А так хитромудрі матрони забороняють розповідати про цей твір на Національному радіо. Правда, слава Богу, не на всіх каналах. У нього в минулому році вийшов дуже гарний роман про Василя Стефаника – «Троянда ритуального болю». Критики здебільшого про це мовчать.
Потужний письменник Іван Андрусяк. Причому в різних жанрах: і як дитячий письменник, і як дорослий, і як поет. Подобається Сергій Пантюк. Вражає своєю працездатністю та глибиною поданого матеріалу – Михайло Слабошпицький. Серед жінок – Надя Степула, Людмила Таран, Ірен Роздобудько. Люблю прозу Сергія Жадана і поезію Павла Вольвача. Взагалі, я дуже багато читаю. Ось і зараз знайшов собі таку надзвичайно цікаву за жанром книжку – «Йоржі атакують!» Тобто у нас є кого і що читати. Було б бажання. Тож хочу порадити всім більше читати українською!
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
