Ця фраза, наведена одеситом Станіславом Змієвським в тижневику “Слово просвіти” (число 7, 2011 рік, стор. 5, www.slovoprosvity.org) на згадку про випадок із журналістської практики часів Радянького Союзу, коли на прохання журналіста розповісти щось українською мовю, колгоспниця із українського села, затуркана компартійними політінформаторами, відповіла «а менє по-руськи какось здобнєй», примушує сьогодні замислитися про майбутнє незалежності України.
В часи, про які згадує С.Змієвський, ця фраза викликала дружній регіт в редакції. Сьогодні вже не до сміху, бо і на 20-тому році незалежності ми маємо проблему так званих російськомовних етнічних українців, яким як і раніше “по-руськи какось здобнєй”. Як запевняє більшість дослідників цього українського феномену, за яким криється відсутність консолідації української нації і неспроможність останньої до самовизначення через побудову національної української держави, зросійщення і денаціоналізація етнічних українців зростає, а ця страшна епідемія поширюється на всю територію України. Відомий правозахисник, борець за рідну українську мову, якому можемо довіряти, Сергій Мельничук стверджує, що він не бачить політичних, громадських сил, які б щиро бажали і щось робили, щоб зупинити ту епідемію, шукали для цього неординарні шляхи, бо відомі надійно перекриті недругами української справи. Маємо багато розмов і окремі наміри, потуги. І більш нічого…
Треба зазначити, що, мабуть, з часів Анатолія Погрібного, який разом із дописувачами передачі на радіо “Якби ми вчились так, як треба”, як свого часу Т.Шевченко, І.Франко і багато інших, примушував етнічних українців дивитися в дзеркало, дивитися гіркій правді в очі, щоб червоніло обличчя від сорому за ганебне їхнє ставлення до рідної мови, за, як писав один із дописувачів, В.Козодоєв із Маріуполя, «зрадництво рідній мові, а ,відтак, і Україні», тема повернення російськомовних українців до рідної мови, оздоровлення “епідемічно хворої” української титульної нації взагалі відсутня в інформаційному просторі. І це при тому, що маємо статтю 11 Конституції України, за якою держава сприяє консолідації, розвитку мовної, етнічної, культурної, релігійної самобутності української нації. Про цю статтю ніхто і не згадує, хоч вона і визначає багато в чому успіх розв’язання проблеми російськомовних українців, оздоровлення нації, зменшуючи чисельність етнічних українців, яким, бачте, «здобнєй по руськи». Натомість маємо безкінечні розмови про статтю 10, захист української мови «подвижниками на ниві українського слова» з проведенням купкою ентузіастів акцій, мітингів і намаганням переконати всіх громадян шанувати єдину державну українську мову в той час коли її, як не соромно, шанують не всі етнічні українці і останнє ніхто не розглядає як великий камінь спотикання в дійсній мовній проблемі на Україні, не згадують навіть під час акцій і мітингів. Хоч зрозуміло всім, що українську мову як державну зможуть надійно захистити не купка політиків і інтелігенції, а рідне середовище української мови, титульна українська нація, більшість населення, в разі одужання і консолідації бодай по мові. Маємо не тільки обмежуватися гаслом «без мови немає нації !» , а і гукати націю шанувати рідну мову і соромити її за оте «какось здобнєй», «умію, та не хочу», якщо хочемо врятувати Україну українську. Тому маємо створити не Комітети захисту , а Комітети порятунку нації і України, не координаційні ради з питань захисту української мови, а ради по оздоровленню української титульної нації, загальнонаціональний рух з таким завданням, як це радив і до чого гукав свого часу А.Погрібний. Нагадуємо про це вкотре як і про те, бо можна стверджувати, що дійсна мовна проблема і хвороба титульної нації свідомо замовчується, а до правди А.Погрібного і багатьох інших свого часу не прислухалися, як не стали слухати довго сьогодні правду Ліни Костенко.
Показовим і красномовним є все те, чому ми стали свідками в останній День рідної мови стосовно української. Як не прикро, говорячи про українську мову, не згадували знову про ганебний стан рідного їй мовного середовища, титульної української нації, і , окрім як від студентів у Києві, ніхто не звертався з посланням до української титульної нації, щоб примусити її червоніти від сорому і нарешті взятися за справу оздоровлення. Не згадали і про статтю 11 Конституції України. Знову чули про наміри говорити і «правописати» українською (цікаво, хто і що забороняє етнічним українцям робити таке повсякденно?!), про державну українську, якою мають володіти всі громадяни України, на що одна жіночка відповіла, що буде розмовляти українською, лише коли почує її із вуст своїх знайомих, етнічних українців. Повторювали звинувачення на адресу Табачника, Москви з криками «ганьба», тішилися фестивалем у Львові. Не побачили ми послання до титульної нації з нагадуванням їй про належну пошану до рідної мови і в зверненні українських письменників до громадськості, не до етнічних українців, серед яких саме поширене оте “по-руськи какось здобнєй” або, як казав А.Погрібний, ”Умію,та не хочу” і що складає головну складову мовної проблеми в Україні.
Складається враження, що як повсякденно так і в дні свят як День рідної мови і політики національно-патріотичного спрямування, і ,навіть, більшість представників інтелігенції, духовної еліти ведуть навколо української мови гру на самозадоволення, змагаючись в кількості і пафосу слів про захист української, нагадуючи небайдужим українцям в Україні і українській діаспорі про себе як про українців і ..нічого не змінюючи в стані мовного середовища української мови, замовчуючи хворобу нації. Така гра влаштовує всіх. Зрозуміло чому представників сил вчорашнього дня: вони захищають не право російськомовних українців на вибір російської мови, а право на духовне каліцтво етнічних українців і титульної нації, що забезпечує їм присутність у владі надовго, якщо не завжди. Нинішня владна команда навіть відклала вимоги про надання російській мові статусу другої державної, бо задоволена процесом зросійщення етнічних українців і чекає, коли, як кажуть ,плід впаде до ніг. В.Янукович відверто сказав 25 лютого ц.р., що вирішення цієї проблеми чекає наявності у парламенті 300 голосів на підтримку і заспокоїв своїх прихильників, зокрема, студентку із Одеси, українку за національністю, якій також “по-руськи какось здобнєй”. Що ж стосується окремих потішних заходів купки політиків і інтелігенції на підтримку української мови без залучення до справи оздоровлення нації широкого загалу етнічних українців, то вони влаштовують нинішню владу як прояви демократії, свободи слова і волевиявлення. Аби не бешкетували, не хуліганили під пильним наглядом міліції. Зокрема,О.Єфремов,лідер фракції ї регіоналів на закиди про використання російської нагадує, що це мова більшості населення України, 50% з гаком,і мова 98% його виборців, громадян Криму, півдня і сходу. Що ж стосується націонал-патріотів, то вони , мабуть, вже і бояться сказати правду, щоб не почути від супільства : «А куди ж Ви дивилися 20 років, куди вели і чому заштовхали Україну до прірви спільно із силами вчорашнього дня, змагаючись з останніми за владне корито?!» А стан справ стає таким , що на думку спадають слова із українського жарту: «не тратьте, куме , сили, спускайтеся на дно», до чого нас вже давно закликають недруги української справи , нагадуючи про історичні і сучасні реалії і українське “я”, риси національного характеру.
Зайвий раз примушують нас замислитися, зокрема, висновки письменниці і громадського діяча Катерини Мотрич , зроблені нею в статті «Ім’я їм - регіон, сила їхня - в нашій слабкості», надрукованій в тому ж числі тижневика ”Слово просвіти”( стор.12). Варто перечитати і взяти до уваги всі її нотатки. Вражають , зокрема, такі рядки: «І коли в багатьох нібито етнічних українцях живе яничарський дух, то думаєш, що полки яничар робили набіги і ґвалтували не лише нашу землю… Поневолювач плодить свою “еліту”, плебс і просто смердів духу… Збігло кілька літ. Значна частина народу поволі відійшла від імперської баланди, але з’явилося покоління, народжених не від жінок, а від «дружби народів». Ці покоління втратили своє національне єство. Сформувався великий загін інтернаціоналіcтів без національного обличчя,національних ідеалів. Зденаціоналізований, общєговорящій, общєпонятний чєловєк. Чєловєк вообщє. Аморфне національно несформоване середовище, сприятливе для каїнів. «Патріотизм» переважної більшості загалу далі розмов про малі пенсії й зарплати не йде… Отже, про державний український народ, політичну націю говорити дещо передчасно. Як і націю питомо автентичну… Ми вічні борці і вічні пораженці».
То невже цього не знають політики, інтелігенція, духовна еліта, нарешті вчені із чисельних профільних інститутів Академії наук України?! Чому ж мовчать?! Вчені запевняють, що їх впритул не хочуть чути ані політики із владної команди ані політики із опозиції, які почергово змінюють одні одних і продовжують свою спільну політичну гру за владу, керуючись не правдою про реальний стан суспільства, а надуманими і привабливими для виборців партійними програмами, кинувши напризволяще, зокрема, титульну українську націю,етнічних українців. То чи є надія бодай на зупинення цього загрозливого процесу, про який говорить зокрема, Катерина Мотрич? Де той розумний глядач, який би жахнувся від цього? Невже права Катерна Мотрич, запитуючи: «Але де ж його такого візьмеш, коли він жив у тюрмі народів і обожнює паханів ,таких обирає». То можливо станемо виховувати такого насамперед із етнічних українців через сором, приставивши як дзеркало, зокрема, оту фразу «а менє по-руськи какось здобнєй» поряд із закликом про шанування і спілкування рідною українською? Поширивши те дзеркало повсюдно: в учбових закладах, школах, бібліотеках, по радіо, телебаченню , в друкованих ЗМІ з відповідною роботою українців-журналістів, на вулицях всіх населених пунктів в білбордах, знімаючи з етнічних українців у такий спосіб закляття безпам’ятства, про що писала свого часу Ірина Магрицька.?! Та наведемо поряд малюночок із того ж числа “Слово просвіти”, де зображений здоровий чолов’яга з написом «великий русский язик», який тримає за горло мови національних меншин, ногами стоїть на українській мові і кричить: «Спасите!Помогите! Я нуждаюсь в защите!Они меня ущемляют!!!». І нехай не ображаються росіяни. Та фраза адресована буде етнічним російськомовним українцям,титульній нації і аж ніяк не зачіпає конституційних прав росіян на знання, вивчення рідної їм російської, розвиток мовної та етнічної самобутності . А малюнок як і інші йому подібні будуть направлені не проти російської мови, яку як одну із іноземних мов не заперечують вивчати і знати ,зокрема,етнічні українці, а проти використання російської мови провідниками російського націоналізму в політичних цілях, заради збереження етнічних українців насамперед в стані «дурного хохла». Будемо ж сподіватися, що інтелігенція українська , яку ВУТ «Просвіта» кличе на Форум, схаменеться нарешті, повернеться обличчям сама до проблеми оздоровлення української нації, рідного мовного середовища української мови, і покличе до активної загальної і індивідуальної терапії, шукаючи неординарні шляхи, вдаривши до українців у дзвони, рятуючи у такий спосіб Україну, не забуваючи слова Т.Шевченка «Обнімітеся,брати мої, молю вас ,благаю». Бо завтра буде запізно і прийдеться, мабуть, діяти за принципом «не тратьте, куме, сили, спускйтеся на дно», крокуйте в Малоросію. В черговий раз і, не виключено, назавжди, як не прикро.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
