Пропонуємо вашій увазі розмову з Михайлом Шевченком – поетом, публіцистом, громадським діячем, заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом премій: ім. Петра Артеменка, ім. Павла Усенка, ім. Володимира Сосюри, ім. Івана Нечуя-Левицького, ім. Миколи Островського, Міжнародної премії ім. Григорія Сковороди.
Михайло Васильович кремезній у постаті й слові. Він із тих, хто не міняє друзів і не змінює поглядів. Іноді здається, що надто безкомпромісний і принциповий. Певно, якби у нас було менше людей-флюгерів, більше було б злагоди у суспільстві, бо принципові люди здатні домовлятися, а зрадники – ніколи, це гумус ненависті і протистоянь.
Поезія Михайла Шевченка широкого діапазону: від ніжно-інтимної до палкої громадянської лірики, в якій пульсують найболючіші питання часу. У передмові до збірки “Вісь” (2004 р.) Михайло Шевченко написав: “Всім зрозуміло, переживаємо період, який визначить: або Україна українська (як держава українського народу) збудеться і житиме, або ця сяюча і омита кров'ю ідея зникне назавжди. Всім зрозуміло: це не той час, коли (як ми, українці, звикли) «якось воно буде». «Якось» уже не буде. Буде так, як повелить переможець. І якщо народ збудить в собі сонного Велета та знайде силу взяти в свої руки свою долю – долю своєї держави, Україна збудеться! Якщо ж далі українці плакатимуть, проклинаючи одне одного та хитруючи, як собі виїхати на сухіше, втопивши ближнього свого, – заїдемо далеко і назовсім”.
Про роль письменника Михайло Шевченко так пише: “ Народу набридо дурисвітство. Але й сам він нічого не робить, ні в що не вірить і нікуди не йде. Ця затяжна пауза загрожую йому загибеллю. Саме тому і саме нині, як ніколи, своєму народові (при всій любові до нього) треба сказати всю правду: і який він ратай, і який він воїн; і кому орав, і ради чого здобував перемоги; і який слуга, і який борець; і як уміє співати про волю, і як уміє здобути та продати її; і як увечері обирав собі чолових, і як до третіх півнів здавав їх ворогові; і який він безстрашний, і який хитрувато-обачливий – усе! Можливо, саме усім цим хоч у третьому тисячолітті вдасться вибити з нього розбрат, посіяний розхвойданими та зажерливими спадкоємцями княжої слави, переляк, посіяний татаро-монгольською ордою, послух, що вибудовувався в його свідомості сусідніми імперіями і, нарешті, розбудити в ньому Титана, що хоч ві сні беріг цей народ століттями, не давши йому щезнути, як інкам, під чужими копитами у степовій тирсі рідного безміру”.
Будь на сторожі і пильно дивись – Не прогинайсь, бережи свою вісь.
Ворог підкаже: зори і засій. Навіть підкине зерна на засів. Нащо чужі тобі зерна здались? Викинь чуже. І тримай свою вісь!
Крові нап'єшся – не буде роси – Сій свої зерна, своїми засій. Батьківську землю храни і спаси – Родить земля, бо не сходить з осі.
Хай тебе Бог береже, як усіх. Вродить земля – буде радість і сміх. Буде – як треба Вкраїні-Русі. Стій, як земля. Не зійди із осі.
Михайло Шевченко, насправді не тільки суворий та йоржистий, його характер вирізняється й веселою вдачею і великим почуттям гумору. Біографія його терниста, бо ж він не пас задніх, часто був першопрохідником і не боявся виглядати білою вороною.
Народився 19 серпня (на Спаса) 1947 (голодного) року в с. Обтовому Кролевецького району Сумської області.
У 1965 р. вступив до Полтавського сільськогосподарського інституту (зоофакультут). Під тиском органів держбезпеки (категорично відмовився співпрацювати) був вимушений перевестися на заочне відділення. Пішов на свій хліб.
У газеті “Комсомолець Полтавщини” був єдиним в Україні безпартійним завідувачем відділом літератури і мистецтва.
В перебудовчий період (кінець вісімдесятих) секретар Київської організації Спілки письменників України.
Засновник (разом з Тарасом Нікітіним) і голова журі Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Григорія Сковороди.
З 1987 р. по 2002 р. незмінний голова оргкомітету Міжнародного Шевченківського свята “В сім'ї вольній, новій”.
З 1994 р. – голова оргкомітету Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю “Кролевецькі рушники”, заснованого разом із земляками А.М.Петрусенком та В.Б. Зенченко.
Саме М.В. Шевченко разом із сумчанкою К.Ю. Сенько виступили ініціаторами створення обласних земляцтв у Києві. Перші організаційні засідання були проведені у 1995 р.
Михайло Шевченко автор понад двадцяти поетичних книг та приватного літопису Міжнародного Шевченківського свята “Перед горою Чернечою”.
Нині є редактором газети “Селянська правда”.
– Поета творить його власна біографія, рідне небо і земля, люди. То ж які віхи-події та люди спонукали Вас піти поетичною стежкою?
За освітою я – зоотехнік, тобто, хоч частково, біолог. А відтак схильний думати, що ні події, ні оточення не можуть бути вирішальними чинниками вибору життєвого шляху (за нормальних умов життя). Те, якою людиною ти станеш і як проявиш себе в цьому світі, лише певною мірою залежить від виховання, а отже, й від оточення. І те й інше справді може підштовхнути на якісь ключові рішення, якісь вирішальні вчинки, але основи усього нашого єства все-таки закладено в генетичному коді. Саме в ньому передавши дитину, тато з мамою, і самі того не знаючи, й «написали» її долю. Скажіть, хто спонукав на поетичну стезю першого в світі поета? Ніхто, адже поетів до нього не було, тож ніхто не знав, що вони взагалі можуть бути. Але щось у ньому було «закодовано» таке, що не стати поетом він не міг. Чи не так? Проте можемо не відступати аж так далеко. Хто «навчив» бути поетом Тараса Шевченка? Неписьменні батьки? Звичайно ж, ні. І не пан Енгельгард. А до тридцяти років він уже повністю збувся як геніальний провидець у поетичному слові! Отже, якісь сили його роду формувались у таїнствах генетичних, так склалося, що вони визріли саме у Тарасові Григоровичу. Вони – оті таємні сили коду й нав’язали йому саме таку долю.
Отже, і сприйняття цього світу, і реакція на нього – любов, ненависть, байдужість і ледачість у почуттях або палахкотлива пристрасть, здатність мучити себе в них та ще й фіксувати ці муки у слові, або затяте бажання згорати потай у собі – безслідно – все це в генах. Події і люди можуть лише підштовхнути розвиток генетичних начал.
Чи коли б я вам розповів, як ще в школі до безтями закохався в одну дівчину з великими карими очима і саме їй присвятив перші римовані строфи, що й вирішило долю поета, то це якось минуло б наші генетичні таємниці? Звичайно, ні. До безтями закохувалися майже всі. Але не можна обминути й іншого – ми жили в шістдесятих (і далі за літописом) роках – в епоху, коли література була володаркою людських дум і душ. Цю ситуацію створювала державна ідеологія. До неї може бути багато претензій. Особливо в тих, хто тоді не жив, або жив, «не вписавшись» у неї з різних причин, або в тих, кого на пряник чи на долар зманила і нацькувала, як дурня, інша ідеологія, або… або… Я, як і всі нормальні люди, не зовсім вписувався в ту ідеологію (а хіба в цю вписався?). В мене до неї були претензії. Але одне слід визнати безапеляційно: то була державницька ідеологія, вона дбала про інтереси свого суспільства, своєї ідеї, ідеї своєї держави (я маю на думці уже благополучні літа, не ті страшні роки винищення цвіту націй, які почалися 1918-го року, – їх слід розглядати окремо, через призму зловісної ідеї світового панування). Як наша держава діяла в умовах холодної війни? Очевидно, далеко не ідеально, коли давала поживу своїм противникам, коли творила противників у себе вдома і, нарешті, коли її продали, здали за безцінь самі ж ті (або окремі з них), хто її творив. Але ще раз наголошую на тому, в чому мене переконала «нова» історія (все ж упізнається в порівнянні): в той час духовні цінності були основоположними в суспільстві. Саме вони і були тим, що не продається, саме вони формували моральні норми, вигранювали людське в людині, тим самим формуючи й духовність суспільства. Література – справжня, висока література була головним – золотим «диктатором» і спонукачем духовності. Саме вона і визначала віхи, про які ви запитуєте. Авторитет, престижність літератури, її здатність передавати духовні злети зумовляли те, що в школі нашого часу пробував писати кожен. У нас, безперечно, були улюблені поети, їхні вірші дівчата переписували в свої щоденники. І це теж було явищем показовим.
– Хто з поетів минувшини і з сучасників найбільше вплинув на ваше формування як поета?
– Ніколи не хотілося написати, як хтось, – завжди хотілося висловитися саме так, як інші не зможуть. І сказати хотілося щось своє, і так, щоб цікаво було прочитати навіть самому. Бо коли нецікаво тобі самому – «найближчому читачеві поета», то іншим воно нецікавим буде й поготів.
Але я завжди наголошував: у поезії головне не вміння щось сказати якось по-особливому. Поезія – це набагато більше. А поет – це не просто майстер слова. Поет – це, найперше, людина. І навчитися писати можна лише так, як навчишся жити. Як умітимеш переживати, любити, ненавидіти. Не можна бути людиною ніякою, ледачою, байдужою, а писати пристрасно – не буде «матеріалу», не буде з чого писати. У слово можна вилити лише те, що вміє душа, навіть коли розум не давав їй так пожити чи вчинити, бо розум, скажімо, на подвиг не здатний – на подвиг здатна душа. Отже, звідси й висновок: справжній поет може писати лише так, як може жити його душа, бува, й з розумом у парі (я не говорю про ділетанське римування – це зовсім інше).
Разом з тим найбільша творча небезпека, яка чатує на поета, це «школа». Поети люблять безобачно, не дозуючи почуттів, «втрачаючи голову», тобто, втрачаючи контроль. І поезію інших – обрану поезію, свою обранку люблять так само. А це – небезпека наслідування, що призводить до втрати головного в творчості – індивідуальності. В такому випадку поетові з часом обов’язково спротивиться його власна поезія, а жити поза поезією він уже не зможе. З цього й почнуться трагедії. Поети це розуміють, але, але… Вони теж люди, в них теж є… ота сліпа душа і улюблені поети.
Українська поезія – поезія велика, вона впливає на кожного, хто береться за перо, зате в ній є що обрати і для душі, і для розуму. Тому не буду перелік учителів традиційно починати з Тараса Шевченка. Перші вірші я написав у сімдесятих. Ще тріпотіла «на очах» поезія живого класика Андрія Малишка і героїзувалася його нестримна вдача. А разом з тим уже впізналася поезія Василя Симоненка, вже критика побивалася за «ножем у сонці» Івана Драча, вже «йшов на побачення» Микола Сом, сходили на обрії Микола Вінгранівський, Роберт Третяков, Віктор Корж…
Невдовзі Василя Симоненка не стане. «…Він пішов у голубому плащі», – здається так тоді з болем у серці сказав Борис Олійник. І поезія Симоненка, як обрізана залізнична вітка, залишилася непродовженою. Бо неповторна. Дивина – така проста, а неповторна!
Уже тоді я найближче сприймав поезію Бориса Олійника. Найперше, вона завжди була і залишається до щему українською. Навіть коли поет писав про Леніна («Впізнавав я Леніна без екскурсоводів»), він писав про українських дядьків («А вже як зберуться дядьки на колоді – куди тим політикам! Замалі»).
Ми, молоді українські поети, хай і не такі вже борці, не такі вже герої, але жили «під оком» у КДБ – нас оцінили рано.
Вже 1968 року мене «накрили» офіцери держбезпеки, звинувативши в «антирадянщині та націоналізмі» за окремі вірші та вечори, що провів я – керівник літстудії в своєму сільгоспінституті та в педінституті разом з Борисом Чіпом. Великої шкоди державній ідеології я не наніс. Тому домагалися важливішого – підписати угоду на співробітництво. Тобто, підписати зобов’язання доносити на інших. Треба віддати належне їхній терплячості і делікатності – опрацьовували студента півтора року. І не зламали – угоди я не підписав. Усе ж КДБ такого не прощав, а тому я був змушений «втікати» на заочне відділення (спасибі моєму декану Олексію Олександровичу Мірошнику за мужність, за те, що він не виконав вказівку – не виключив мене з інституту, а дав змогу «втекти» на заочне). А в цей час Борис Олійник друкує поезії, достойні захоплення:
Двадцятий вік відважно і громово Розвінчує старих богів на стінах. Зате перед новими – по-новому Демократично повза на колінах. …А сфінкси, як завжди, ховають тайну У сардонічнім обрисі губів… І взагалі, коб не було рабів, Цікаво, чи з’явилися б тирани?
Даруйте, але в жодного із героїв-шістдесятників, які в 90-х величали себе революціонерами-шістдесятниками, таких рядків я не читав. Потім у Олійника була поема «Дорога», потім поема «Рух», а потім велика творчість великого поета України Бориса Олійника, яку я любив і люблю найбільше. За те, що в ній завжди був герой і його позиція? Ні, не тільки. То просто велика поезія великого духу і великої мислі. Мудра і красива, неповторна поезія. Саме тому уже в «незалежній» Україні – державі, чужій для нашого народу, державі, якій українська культура і література зокрема не потрібні, я багато зробив, щоб вийшла поезія Бориса Олійника найбільшими виданнями. Так побачила світ його книга вибраних поезій «Доля», «Поезії в шести томах» та книга для дітей «Очима добра» з моїми передмовами. Я писав передмови й до інших його книг, особливо на початку дев’яностих, коли націонал-спекулянти з літературних кіл «дихали» новими хазяями України, зазвичай «здрібнюючись» перед ними, мов «зернятко макове», коли просто продавали свою бездарність, доточуючи її на догоду колонізатору випадами проти української класики, і, зокрема, проти Олійника – справжнього «націонала» (хазяїн точно знав, хто чого вартий і такі випади цінував).
Отже, повертаючись до вашого запитання, скажу: любов – штука жорстока. За неї треба платити. Тому саме так, поезія, яку я любив, безперечно вплинула на моє формування як поета. Можливо, вплинула й забагато. Ряд віршів звучали як чисто «олійниківські» – я просто порвав і викинув їх. Але вплив його поезії на моє поетичне єство все-таки, мабуть, залишив слід. Тобто, я ще раз повторюю: вплив на формування поета закономірний (не випадково ви задали таке запитання), але шкідливий для його самобутності.
– Чий письменницький досвід Вам до душі?
– Отже, я це люблю? Тоді я люблю не досвід, а поета, поетку. І за досвід, і за поезію, і ще Бог знає за що. Але мені не імпонують ті, що продають і продаються. І противний їхній досвід. Так, я намагаюся довести собі і всім, що людина має всього одне життя і вона, лише вона сама може їм розпоряджатися. Як захоче. Може за щось боротися, може боротися за спільне, може підкуповувати інших, може продаватися сама – все може, бо живе раз. Я з цим згоджуюся, бо все це розумію – живе раз. Але однаково ненавиджу продажніх. Особливо, коли торгують великою ідеєю – ідеєю нації, коли продають свій народ та ще й намагаються героїзувати свої спродини. Нова історія таких героїв роздягла вдосталь. І ми по-справжньому побачили своїх «інженерів людських душ». Тепер спитайте у свого народу, як він любить своїх письменників «у цілому»? Доторгувалися!
Особливо нудить, коли торгують «слабим» товаром свого кволого таланту – це створює ґрунт і середовище для продажності навіть талановитих, але «духом прослаблених» людей. Ті розуміють, що пишуть краще, але пишуть, мимоволі йдучи уже «битим» шляхом, який протоптали продажні. І таким чином продаються услід першим. А за ними – ще ешелон наступний, а за ним… Мудрий колонізатор знав, як створити бездуховне середовище в народі, що дозволило б панувати над цим народом загарбникам і пройдисвітам різних мастей, запахів і прописок. Отак культура, яка повинна бути джерелом духу, а отже й сили – охоронцем нації, захисником її правди і свободи, почавши продаватися з дрібноти, сама стає учасницею зґвалтування і поневолення самої нації.
Оце вам і досвід. Досвід буває всяким, а ми також живемо лише одне життя. І досвідами усіх скористатися ніяк не можемо. Головне, щоб ми зрозуміли, що й не треба цього прагнути! Треба розумно і чесно наживати досвід свій. Однаково кожна окрема чесна людина зробить помилки свої. І цього теж не треба боятися. Від народження ми всі маємо рівне право на свої помилки.
– Хто з колег-сучасників Вас найбільше вражав? За яких обставин?
– Здається, це був 1969 рік. Нещодавно я – уже не студент постояв на центральній вулиці Полтави з одним карбованцем у кишені, обдумуючи, що робити, куди можна поїхати, де зачепитися, як вижити? І зрозумів: їхати треба туди, куди вистачить грошей, а зачепитися можна там, де є в кого переночувати. Отже, в Нові Санжари, до Михайла Булаха – його туди вислали раніше. І доїхав, і зачепився. І головний редактор районки Ліда Олексіївна Яценко прийняла мене на роботу, зробивши вигляд, що не знає, чому я покинув вуз. І ось у цій ситуації телефонує мені відомий літературознавець, заступник редактора журналу «Прапор» Андрій Чернишов (саме він підготував і надрукував мою першу добірку віршів у журналі і ми якось швидко подружилися):
– Михайлику! Приїзди негайно. Сьогодні. Вночі ти ще можеш почитати роман Ліни Костенко «Берестечко» в гранках. Він повинен був іти в нас у наступному номері, але вранці арештують гранки й мене. У нас є ніч.
Я поїхав. Ми прочитали. Досвіта він провів мене за двері, а вранці таки арештували і гранки, і його.
От знала людина, а не злякалася. Зателефонувала.
Отакі вчинки мене вражали завжди.
– Хто Ваш найперший читач? І як впливає його думка на вашу творчість?
– Я не любив нікому читати свої вірші. Першим читачем завжди був редактор. Але з віком почав давати читати нові вірші дружині. Вона – філолог, добрий знавець літератури і жорстокий критик. Я серджуся, але, як правило, вона має рацію. Зрештою, я й сам переконався: погано все, що ти зробив, написав чи подумав. Шукай кращий варіант, він є, отже, шукай, доки шукається.
– Деякі сучасні поети не знають, що таке ямб чи хорей, кажуть: “Я авангардист-модерніст”. Ваше ставлення до різного виду новацій, до “розкутої брутальності”?
– На мою думку, поетові не обов’язково знати, що таке ямб чи хорей. Адже найперші поети написали вірші гекзаметром, потім дактилем, анапестом, ямбом, хореєм – писали, не здогадуючись, що їх письмо саме так наречуть літературознавці. Отже, назви розміру поезії не знали, писали «наосліп», а, до речі, залишили нам непогану поезію. І нічого дивного, талант поета і виявляється не тільки новизні чи силі думки, а й у його особливих смаках до слова і відчутті ритмомелодики. Читач теж має ці смаки, і вони, бува, співпадають із поетовими або ні. І це нормально. Саме тому в кожного читача є свій поет і навпаки, в кожного поета – свій читач. Якщо він, звісно, є.
До новацій я теж ставлюся з розумінням: дорогу знайде той, хто шукає. Але всі пошуки – це лабораторія. І лише кволі розумом можуть нав’язувати людям свої лабораторні результати. Вони, результати, як правило, – недовершена робота, а недовершену роботу… розумні люди не показують (народна мудрість). Що ж стосується нецензурщини, то це судилося бездарним людям та ще й дурням. Бездарним, бо хоч цим вони хочуть привернути увагу, а дурням, бо лише дурні можуть думати, що цим увагу привертати слід.
– Чи не виникає іноді бажання застосувати сокиру цензури, читаючи твори деяких авторів?
– А навіщо? У кожної людини є своя система самозахисту: їй щось подобається або ні. Я дурного не читаю – мені це не цікаво. Я навіть матюків знаю більше і більш закручених. І чтиво те – ніякого інтересу для мене не являє. Інша річ, що воно впливає на незахищених потрібними смаками і ще не змужнілими інстинктами – на молодь. І отут би держава повинна показати себе. Це, якби вона, держава, була НАША. Тоді б їй потрібна була НАША молодь, НАША мораль, НАША культура, НАШЕ майбутнє. Але її, НАШОЇ держави, нема. Її здав з потрухами Кравчук у Біловезькій Пущі, про що о сьомій нуль-нуль і прозвітував американському президенту. Якби мова йшла про нашу державу, то він звітував би своєму народові. А якщо в нас нема нашої держави – ми, зрозуміло, колонія тих, кому звітує наш президент. А для хазяїна-колонізатора чим гірше в колонії, тим краще. Тому й література, яка розкладає мораль, особливо в молодих людей, у нас заохочується навіть... доларом – «нашою» валютою. Що ж тут незрозуміло?
– Які у Вас вимоги до того, що читаєте?
– У мене – ніяких вимог. Я читаю те, що мені цікаве.
– Чому з приходом незалежності письменник втратив роль вчителя, “інженера душ”, виразника сподівань людей?
– Колись давно я приписав Леонардо да Вінчі вислів: «Митець може бути великим лише величчю своєї Вітчизни». Чому я свою думку приписав іншій людині, а тим більше, саме йому, – не знаю. Але я особисто переконаний, що саме цієї ознаки – відчуття величі свого народу, його трагедій, його помислів, надій і сподівань і не охопила сьогоднішня «нова» література. Тому від неї тхне пусткою – нічим (я маю на думці лише ту «нову» літературу, яку популярні Бі-Бі-Сі й інші «улюблені» ЗМІ нав’язують нам).
Подумаймо, можна по-різному сприймати і розуміти все, що відбулося протягом цих двадцяти років. Дехто намагається переконати (в тому числі й мене), що це був сплеск національно-визвольного руху, який приніс народові незалежність. Я особисто все розумію інакше. На жаль, ми не випали із природної схеми боротьби двох великих сил, в якій, як правило, одна перемагає з усіма логічними наслідками. Отож, у боротьбі двох супердержав одна перемогла. Союз розвалився. Логічно, переможець – сильніший, підступніший і агресивніший цього добивався, щоб частинами колонізувати або підпорядкувати своїм інтересам те, що переміг. Що тут нового? На жаль, у цьому процесі розумними чужими ідеологами були використані й усі резерви народної волі до боротьби. Вони знали, що після розчарування народ, неодержавши того, на що сподівався, «спорожніє душею і силою» – від нього опору можна буде не чекати, а отже можна й не боятися. Так і вийшло. Тому в догоду переможцю вождювали наші вожді спокійно, не боючись всенародного гніву. Вождювали, спекулюючи на національній ідеї, – так, як дозволяли нові далекоглядні господарі-колонізатори. Потім господарі, знаючи продажність наших вождів, непомітно розвернули усе по-іншому – аби наші вожді з-поміж слави національних героїв і грошей вибрали гроші для власної кишені. Але не даром. А щоб за це потроху пригинали на коліна саму Україну, аби вона з часом стала... своєю для інших.
Відбулося страшне падіння моральних основ, виробничого і наукового потенціалу нації. Створена така ситуація, що, проїдаючи і «прокатуючи» на чужих машинах спадок батьків, ми не думаємо про те, що невдовзі прокинемося голі й голодні. А на той час у нас уже не буде й землі – її скуплять чужі. Відбуваються світопотрясаючі події: у великої нації серед білого дня відбирають майбутнє, а її саму збивають з ніг і штовхають у прірву. А нація, оторопіло викотивши очі, не розуміє, що відбувається. І не чинить опору. Навпаки, намагається у відмиранні шукати хоч фальшиві ознаки… пробудження, тим самим присипляючи останні сили, а отже, й останні можливості колись великого народу. А література цього «не бачить», їй підсипано і так пороблено, щоб вигідно було «розвиватися» незалежно від долі свого народу. Як же він, саме отой, вигодуваний чужими, сучасний письменник може бути «володарем народних дум», коли мимоволі став слугою поневолювача цього народу? Він уяви не має, як, чим живе і чому вимирає його народ. Або, що ще гірше, знає, але робить вигляд, що не знає, хто і як веде на заклання його народ. Який же з нього володар народних дум?
– Михайле Васильовичу, у 2004 році Ви написали, що «народ уже не хоче валандатися вулицями під трубадурство революціонерів-маріонеток, революціонерів-романтиків або націонал-провокаторів – йому набридло дурисвітство. Але й сам він нічого не робить, ні в що не вірить і нікуди не йде. Ця затяжна пауза загрожує йому загибеллю». Чи поглибився ваш скепсис? Чи бачите «світло у кінці тунелю» тепер? Що нам усім треба робити і зокрема письменникам?
– Колись (тепер уже здається – дуже давно!), в 1989 році, при парткомі СПУ, де секретарював Борис Олійник, ми створили Рух за перебудову (я працював тоді відповідальним секретарем Київської організації СПУ). Я думав, я був переконаний, що «ми йдемо», ми працюємо на свою перемогу. Коли з часом, завдячуючи Іванові Драчу, Дмитру Павличку, Павлу Мовчану, Володимиру Яворівському та іншим – дрібнішим «героям» цей рух було поставлено на службу чужим силам, я зрозумів, що «нас ведуть». А якщо не ми йдемо, а нас ведуть, то не важко зрозуміти, куди ведуть і чи варто іти туди порядним людям. Як я зрозумів це? Дуже просто. О 2-3-й годині ночі по радіостанції «Свобода» передавали про те, що діятиметься в Україні силами Руху і Спілки письменників. Я, секретар Київської організації СПУ і один із засновників Руху за перебудову із «Свободи» чув про це уперше. Але вдень наші лідери таки здійснювали саме те, що продиктувала «Свобода». А через день телефонували із «Свободи» (я не раз брав трубку) і Іван Драч звітував: як зроблено те, що за північ нам запланували зробити звідти.
Про те, що «Свобода» і ЦРУ, кому й підпорядкована відома радіостанція, не можуть працювати в моїх інтересах, а можуть і повинні, і працюють в інтересах своїх, для мене завжди було зрозумілим. Я намагався про це заговорити з нашими лідерами. Але все вже зайшло надто далеко, щоб мене чули. Тоді я попросив Юрія Мушкетика (голову СПУ), щоб він підписав мою заяву про перехід на посаду директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, яке саме лишилося і без керівництва, і без копійки. Він здивувався: всі мої попередники «верстали шлях зростання» саме навпаки – від директора до секретаря. “В чому справа? – запитав мене чесний Юрій Михайлович. – Поясніть”. – “Не хочу брати участі в політичному шарлатанстві, у злочині проти свого народу. Я бачу і знаю, що діється у стінах СПУ і в Київській організації зокрема, але змінити нічого не можу. Іти ж у підряжці – тим більше. Усі чесні люди, кого впрягли сюди, згодом будуть тяжко каятися – ми «приїдемо» не туди. Серед них я бути не хочу”.
Юрій Михайлович довго думав, але заяву підписав. На моє глибоке переконання Юрій Мушкетик не торгувався на цьому шляху – його одурили, використавши те, в що йому дуже хотілося вірити. Він патріот справжній, але силами чужими хитро засліплений. І свято повірив, що поближче до Америки – це подалі від Москви. А виявилося, що це ще ближче і до Америки, і до Москви. Але далі від своєї незалежності і розквіту України. Звичайно, дорогою світового капіталу.
Проте повернімося до Вашого запитання. Майдан 2004-го був логічним продовженням подій у Біловезькій Пущі. Між двома світовими силами – Москвою і Вашингтоном «розборки» були в розпалі. Союз нерушимий таки впав. А за Україну переможцю ще треба було поборотися. Агресивний «бушівський» Вашингтон уже не влаштовував навіть приручений Кучма. Простежимо. Село було таки знищене, бо знищене крупнотоварне виробництво, розвалені ферми, а металолом (уявляєте механізацію ферм у кожному селі – які масштаби, скільки металоконструкції, на які працювала майже вся промисловість СРСР) – оцей увесь металолом поплив через моря і океани на далекі береги – до переможця.
Знищена була наука – вчені пішли «на базар», щоб не поповнювати ряди бомжів, або втікали услід за металом.
Знищена промисловість, а величезна армія висококласних спеціалістів з наших заводів і фабрик розсипана так, що відновити її практично неможливо.
Здавши ядерну зброю ми здали армію. А навіщо тоді військово-промисловий комплекс і його величезний загін висококласних спеціалістів, які дали змогу освоювати космос і створили чи не наймогутнішу зброю у світі? Їх теж було якось несподівано розгублено «на шляхах незалежного розвитку» України.
Цей ряд можна продовжити. За двох президентів наші патріоти для хазяїна зробили багато. Проте помітно замортизував і їхній авторитет. А ще залишалося те, чого в металолом здати не можна, – людина із вірою в себе і в крилаті ідеї. Це сила велика. І, не зламавши її, колонію, рабсилу і дикий ринок на безмежних територіях створити неможливо. Отже, почалася стрімка операція, метою якої було знищити людину, озброєну вірою в себе, в своє майбутнє і майбутнє своєї держави. Її можна було зламати підступом під приманливими лозунгами демократизації. Нове для нас, диких!
Отже для продовження колонізації України, розпочатої різними рухами Кучми і Кравчука, вже на новому стані потрібна була інша – нова людина, людина яка б під новими лозунгами здала і те, що в металолом здати було неможливо. А отже треба було якось по новому – «силами народу» демократично посадити ту людину «на престол» – щоб народ якнайшвидше їй повірив. Це незнайома нам тактика, тому й зацікавила вона нас, як іграшка мавпу.
Саме для такої демократизації в Україні американський конгрес і виділив 140 млн доларів. Не щедро, але це тільки верхівка айсберга. А далі – за схемою, виходячи з реальної ситуації. Україна ненавиділа і Кравчука, і Кучму, бо саме вони завели народ у старці. Цю ненависть і було використано спецслужбами як горючий матеріал для «розпалу» осіннього майдану. А Майдан – для своєї мети. І знов таки, були люди, які бачили і розуміли це, але зробити щось інше, щоб порятувати народ і державу, було неможливо – натовп рушив в пристрасті зустріти і підтримати свого істинного рятувальника – свого месію. Цей рух повинен був «відпрацювати» свою енергію. Іншого виходу не було – інакше вся ця енергія спричинила б вибух із непередбаченими наслідками.
Спецслужби США дуже грамотно визначили головну рису нашої свободи: ми самі боротися за неї не хочемо. Ліньки. А от якби прийшов месія і порятував нас, ми б йому в ноги... хоч свої голови.
Сотні тисяч людей на Майдані 2004 року ще не знали, що тут буде вчинено один з найтяжчих злочинів проти України, проти українського народу – у нього відберуть останнє – віру. Не знали. Вони свято вірили в краще. Саме тому з усією відвагою й рушили на Майдан, разом з пробудженою останньою надією понісши туди й останню копійку, і останню курку. Судити народ не можна – він не знав, що падає в ноги не месії, а маріонетці. Отож.
Я бачив, що діється, і знав, хто такий Віктор Ющенко. Особливо знав, хто така Юлія Тимошенко. Правда, там був іще Олександр Мороз. Певно, він, як чудовий шахіст, думав, що виграє в усіх і йому хоч трохи вдасться врятувати від крену наш трагічний корабель. У цих намірах О.О. виявився теж неофітом. Спецслужби руками Ющенка зробили все, щоб коаліція без половини України (без Партії регіонів) не збулася (управляти треба ж усією колонією). Тоді О. Мороз обіграв усіх – маючи найменшу фракцію у Верховній Раді, використав ситуацію так, що став головою Верховної Ради. І не допустив перманентних (постійних) виборів, які заплановано було нам із-за океану. Це вже ніяк не входило в плани хазяїна. Тому Морозу придумали клеймо зрадника і шкідливими устами Юлії Тимошенко приліпили до його імені. Ще спецслужби США руками президента Віктора Андрійовича під загрозою громадянської війни (що також було в інтересах Вашингтона) розпустили Верховну Раду і захопили владу в Україні руками своїх маріонеток, які, звичайно, про український народ дбати не могли. Отут для наших людей, котрі так свято повірили на Майдані, і почалося довге входження в тунель. Він уже не вірив революціонерам-маріонеткам, націонал-провокаторам і іншим «виразникам народних сподівань», але й сам, надірваний, нічого не робив. Тому я й писав: «Ця затяжна пауза загрожує йому загибеллю». Звичайно, мені хочеться думати, що я помилявся і помиляюся – мій народ безсмертний. Але ж ми знаємо історію і пам’ятаємо: багато народів уже не знайдете на політичній карті світу.
Чи я бачу світло в кінці тунелю? Важко сказати. У владі особливих змін нема. При владі, як і був за Ющенка-Тимошенко, злочинно сформований капітал. Він, сьогоднішній, таки відрізняється від капіталу зміщеного. Той капітал був чисто рейдерський, він не вкладав нічого у виробництво, а награбовані гроші вивозив за рубіж, що знекровлювало нашу економіку. Паралельно через міжнародні валютні організації, зокрема й МВФ, країну заганяли у вічні боржники (звичайний шлях у колоніальний режим).
Капітал нової влади більшістю «закопується» в Україні. Щось тут будується. Але ще не видно основного – не зупинено вимирання села, а отже, й нації; нема бурхливого відродження виробництва; не пожвавлюються процеси розвитку економіки; залишаються подавленими сили, які символізують соціальну справедливість. Тобто, така ситуація, що світла в кінці тунелю ще нема, зате темряви, на тлі якої може з’явитися світло, – скільки хочеш. Можна спробувати повірити. Адже право на помилку має кожен?
Що треба робити в цій ситуації письменникам? З історичного досвіду видно: краще нічого. Бо все, що ми робили, виявилося… не тим, що треба було робити. Хоча, якщо бути відвертими, знаю: письменнику треба навчитися думати і працювати чесно. Приклади є. Борис Олійник, скажімо, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик, ще можу назвати людей з молодших. На жаль, не багато. Слабкими інженерами людських душ ми виявилися. І за підготовкою, і за вмінням мислити. А, особливо, за рівнем готовності постояти за Вітчизну.
Письменник повинен осмислити все, що у нас відбулося і що відбувається. Вмінню бачити і осмислювати те, що діється, він зобов’язаний навчити свій народ – так зване невичерпне джерело влади. Щоб народ зрозумів, яка влада йому потрібна, і джерелом такої влади став сам. І саме таку владу, яка йому потрібна обирав, не продаючись за сумнозвісну тридцятку. Це єдиний шлях для виходу з тунелю. Чи нам недоступний світовий досвід?
– У вашому вірші: «…В нас воно так: не б’ються булавою, а б’ються, мов дурні, за булаву». Отож, чому письменники, інтелігенція не консолідуються (як це було на порозі незалежності)? Чи, можливо, у Вас є приклади консолідації?
– Ну, найперше, ці рядки стосуються не лише письменників, а всіх. І письменників – також. А щодо консолідації, то я вже сказав: головне не в тому, чи консолідуються люди, чи ні, а в тому, навколо якої ідеї консолідуються. І що, консолідуючись, роблять. Якщо інтелігенція консолідується навколо ідеї, підсунутої чужими, вона стає своєю чужим і чужою своєму народові. Якщо вона консолідується навколо ідеї, підсунутої капіталом, вона стає своєю капіталістові і чужою трудовому народові. І таких, і таких прикладів у нас достатньо. Справжня ж національна ідея спрямована в інтересах всього народу (так у людей). Вона народжується. Важко – в крові, в ненависті, втрачаючи мільйони людей – мільйони тих, хто до її утвердження не дожив (ми вже «схудли на десяток мільйонів українців). Але майбутнє в цієї ідеї і в нас самих – є. Тільки воно врятує Україну. І саме за нього і слід боротися.
– Що з минулого ви хотіли б зберегти в майбутньому?
– Було все. Молодість. Віра. Любов. Романтика. Особисто в мене воно ніде й не дівалося. Просто досвід трохи заступив усю велич цієї краси. Але не зовсім.
– У 2004 році ви написали:
Буває душу розривають тигри, Бува, серед кривавиць і заграв Відчуєш раптом: ті, із ким ти виграв, Противніші від тих, кому програв.
Отже, які, в чому ваші найзначніші розчарування (маю на увазі конкретні події і конкретних людей). На що Ви незгасимо надієтеся?
– Найперше, про вірш. Це чисто філософські висновки і узагальнення. Коли ми почнемо препарувати їх на окремі події і явища, вони втратять смисл.
З іншого боку, майже все людське життя – це шлях від конкретних захоплень до конкретних розчарувань. Але захоплень «повноформатних», а розчарувань… не завжди. Життя все-таки палахкотить на позитиві. Це надто дороге пальне, але без нього життя не бува. Отож і надіюся на те, що наш ясний розум і героїзм колись таки виспляться, розворушать свою барлогу і повстануть в усій красі – на битву за свою долю.
– В нашій країні книговидання і книгорозповсюдження – проблема із проблем. Письменник без книжки – це абсурд. Що нині є для Вас трибуною? Як тепер поетові доносити себе до людей?
– У вісімдесятих вийшла моя збірка «Один прощальний помах журавля». Якось трапилося так, що «святкуючи» її вихід, я роздав усі авторські примірники. Через два місяці кинувся шукати свою книгу по всій Україні. Підключив друзів – у мене завжди було багато друзів. Але вдалося знайти лише три збірки в книгарнях Запорізької області (мені їх надіслав Анатолій Рекубрацький). А тираж книжки був 18 тисяч. Уявляєте, 18 тисяч розійшлося за два місяці. Ото була система розповсюдження. Коли нас «почали закінчувати перебудовувати», цю систему було знищено. Думаєте, випадково отак – під мітлу? Ні. Ніхто не вірив, що так скоро буде «знешкоджено» письменників. Саме тому знищувалися апробувані комунікації слова. А тим часом поспішно формувалися (вирощувалися) інші письменники – кухонно-салонного пошибу і створювалися такі ж комунікації. Насаджувався своєрідний підручний театр матюшливих ляльок. Це – з досвіду вулиці. По-пу-ляр-но! Тому – успішно. Такі письменники, калапуцяючись між собою, своїм театром задоволені. Такі ж, як, скажімо, той самий Б. Олійник, Ю. Мушкетик, В. Корж і ще небагато інших молодих людей нічого вдіяти не можуть – їхні книги ще видають «розумаки» – меценати, але дороги цим книгам «аж… до окраїн» уже нема. Бо туди дороги книгам нема взагалі. І це саме те, що й треба хазяям нового порядку.
Я маю ту ж трибуну, що й усі. Правда, я ще працюю головним редактором газети «Селянська правда» – газети чесної, воістину народної. Міг би в ній друкуватися зі своїми поезіями й частіше. Але, по-перше, я ніколи не зловживав посадами, а тому газета для мене – то лише трибуна публіциста. Хоч справжньої – високої, народної поезії ми друкуємо багато. А по-друге, ви ж мене запитуєте про трибуну, доступну всім? А такої, якщо всерйоз, у поета нині нема.
Запитуєте, як же за цих умов поету доносити себе до людей? Поетові самому з собою носитися не личить. Надіюсь, ми повернемо собі нашу державу, а заразом відновимо дорогу до нашого читача. В нашій державі нам дорога до наших людей буде завжди.
– Чи продовжуєте ви приватний літопис Міжнародного Шевченківського свята, який виходив книжечкою «Перед горою Чернечою»?
– Ні. Я пішов із Спілки письменників з глибоким розчаруванням у багатьох письменниках – колишніх моїх побратимах по перу і по Шевченківському святу також.
– Як це сталося?
– Я працював секретарем СПУ і директором Літфонду. Літфонд – це виконавчий господар письменницького майна. У нас було тільки будинків творчості – п’ять. З нами могла змагатися лише Росія. Але ми – єдина республіка з СРСР, яка зуміла відстояти і зберегти за собою майно наших письменників до 2000 року. Повторюю! Єдина. Усі інші втратили його ще до 1995 року. Але й над нашим майном зависла небезпека у зв’язку з приходом цього ж 2000 р. до керівництва СПУ В. Яворівського – його з потугами і підробками було обрано головою СПУ. Якось по тому мені, секретарю Спілки письменників України, зателефонували з Печерської райдержадміністрації і повідомили, що Яворівський, підробивши рішення Ради СПУ (на той час такого рішення ще не було), «брязкав депутатським значком і таки зареєстрував дирекцію управління майном СПУ».
Я зрозумів цю поспішливість – треба було вивести гроші з-під контролю бухгалтерії СПУ. Яворівський знав, що, скажімо, головний бухгалтер Л. А. Пащенко його махінацій покривати не буде. Ні я, ні Віктор Кордун не дозволимо йому ті махінації робити. Тому завбачливий ділок усі орендні плати за майно СПУ переводив у відання новоствореної дирекції управління майном. Поспішав настільки, що рішення Ради СПУ для цього сфабрикував наперед. Готуючи ж чергове засідання Ради, де планувалося «протягти» це рішення заднім числом, питання про створення дирекції управління майном поставив на другу половину дня, тобто «після обіду», після чарки, яка вже чекала на «прозаседавшихся» в письменницькому кафе «Еней», оформленому великим Базилевичем (уже нема ні такого «Енею», ні того оформлення).
Я виступив на відкритті засідання ради, розповів про ситуацію і запропонував розглянути це питання, як надзвичайно важливе, – першим, наголосивши, що в обід в «Енеї» буде налито по сто грамів, під які й «прошумлять» усі потрібні Яворівському рішення заднім числом. Так буде узаконено дирекцію, а через неї згодом буде продано все письменницьке майно, яке ми зберегли по-суті під дулами майнокрадів, що царювали на теренах СРСР в дев’яностих.
Раптом Яворівський підхопився, приклав руку до грудей і заволав: «Друзі милі! Чи ви мені не вірите? Давайте залишимо все, як було – на після обід. Голосуємо!».
І тоді його «друзі милі» – мої колеги опустили голови і напівпідняли руки. Так – ні туди, ні суди. Щоб ні там, ні там не бути чужими і, головне, винуватими.
А коли Василь Кобець – не член Ради, якимось чином обраний до її робочої президії, оголосив: «67 – «за!», розглядаємо після обіду», – «друзі милі» полегшено зітхнули, підняли голови – мов гора з пліч. Кожен нібито й не винен у своєму злочині, бо, наче й не голосував – хіба ж він винен, що його врахували?
Це було низько і бридко. І тоді я встав і пішов на суд. Суд цей ініціював також Яворівський. Щоб мене «витягти» із засідання Ради. Мене самого. «А чого ж тоді варта уся Рада?» – подумав я.
Я вийшов із зали. Назовсім. І з жалем бачив, як завдяки цим «друзям милим» добивали спілку і самих «друзів», як знищено було літфонд, поліклініку, будинки відпочинку, як втрачало свій рівень і Міжнародне Шевченківське свято, що мало колись світову крилату славу, яку творили незабутні Олесь Гончар, а потім Борис Олійник, Юрій Мушкетик – Голови державних комісій цього свята. Але у часи пройдисвітів у свята уже були інші літописці й інші літописи.
– Часто можна почути, що через несформованість української літературної традиції ми мляво формуємося як культурна нація. Чи є ще якісь інші причини? На Вашу думку.
– Все, що я кажу, це саме так на мою думку. Хоча, знову таки на мою думку, все це – чиста правда. Лукавити мені нема ніякого смислу. Ніколи не робив цього, а тепер – тим паче.
Так от, щодо українських традицій. Ви ніколи не думали, чому розпалася Київська Русь? А я вам скажу: її розірвали власні апетити, розвинуті до глупоти. Буває такий шлях: від живота – до голови. Це ж треба було так розростися з Києва, щоб охопити території від Карпат – до Волги, від Новгорода – до Тамані. І кругом посаджати своїх князів, розіслати свої дружини, розуміючи, що ніякого комунікаційного забезпечення цим просторам нема! Ні проконтролювати, ні допомогти, ні просто вчасно знати, що там діється, центр не міг. Ну, відповідно, і управляти не міг. Нащо ж тоді прив’язуватися до того далекого центру? За які пряники? Є ближчі сусіди і з ними треба було якось жити. Отак була втрачена доцентрова сила, і велика держава Київська Русь розпалася. А тоді покотилася Орда, винищила державоорганізовуючі начала в князівствах (при чому в центрі, як найстаріші, вони розсипалися на найдрібніші частки. На пісок забуття). І нові часи почали створювати нові центри відродження – молоді, жадібні, жорстокі. Так утворювалися нові імперії. І так трапилося, що ми, вичерпавшись на Київській Русі, нової імперії не створили, потрапили надовго в міжімперіальний простір. У різні часи нас загарбували все інші й інші імперії. Було, що ми продавалися й самі. Зрозуміло, чому в дев’яностих було модно поливати брудом Богдана Хмельницького і виводити «в люди» Івана Мазепу – новий колонізатор формував новий вектор ідеології проти Москви. З Москвою в нас свої рахунки і розібратися давно настав час. Але без помічників, самим, бо нас штовхнуть і ми знову здуру минем золоту середину. Як завжди.
Але саме отут я згадав один серйозний випадок із свого життя. В 1977 році я брав участь у Всесоюзній нараді молодих письменників. Тоді були модні зустрічі великих людей з нами – молодими. І, як не дивно, вони – великі в Москві на це йшли, чого я не помічав у Києві.
Так от, один академік-історик, обнявши мене за плечі, казав приблизно отак: «Михайло! У вас нет оснований не доверять Хмельницкому. Он не подписывал никакого воссоединения Украины с Россией. Да и России тогда еще не было. Защищая молодое государство Украину от Польши, он подписал с государством Московским военный договор. Там было всего два условия: если татары прут на Москву – Украина выступает на стороне Москвы. Если Польша выступает против Украины – Москва выступает в союзе с Украиной. Хмельницкий был мудрым политиком, он понимал, что татары хоть и пробили путь на Москву, но так далеко каждое лето бегать не станут. Польша же над Украиной висела постоянно. Вот и все. Никакой общей границы, никакого воссоединения. Этот договор находится в музее Советской Армии. Но на нем надпись Ленина: «Никому, никогда, ни за каких обстоятельств не показывать». Поэтому Вы его не увидите до тех пор, пока идея воссоединения будет жива. А жива она будет всегда».
Так от, різні політики (і чужі, і наші) в різні часи нас будуть нацьковувати на різні держави в своїх інтересах. Ми ж, як нація, повинні формуватися в інтересах своїх. І не треба звинувачувати традиції. Їх і нація, і кожна людина зокрема своїми діями творить щодня. Нині ж історія світових змагань на тлі глобалізаційних процесів дала шанс визначитися і нам. Так трапилося. А як ми його використаємо – цей шанс – сказати важко. Поки що ми ним лише спекулювали, не рідко «проїдаючи» всі спокусливі перспективи авансом. Слава Богу, багато людей це нарешті, як кажуть в моєму селі, розкусило. Але…
– Якщо розібратися, то не так вже і багато українських письменників сповідують націоналізм (любов до рідного). Що ви можете про це сказати?
– Не мені судити і тих, що сповідують, і те, що сповідують. Я можу висловити, ще раз наголошую, лише свою думку. Ні для кого не секрет, в яких кабінетах виплоджено таке поняття, як український буржуазний націоналізм. Зверніть увагу, ні єврейського, ні німецького, ні англійського, ні американського буржуазного націоналізму нема, а український – є. Один у світі. Чому? Щоб дати відповідь на це питання треба згадати, коли таке поняття, як український буржуазний націоналізм, з’явилися, як підручний матеріал привладних політиків. Правильно! Саме тоді, коли «зальотні» революціонери, почувши провісну Ленінську думку про те, що революція в одній державі можлива, примчали в Російську імперію, щоб використати таку можливість. Використавши порив народів, придушених імперією, на боротьбу за краще життя, вони м’ясом і кров’ю цих народів знищили імперію і всілися на шию цим же народам. А коли народи в особах своїх кращих людей почали отямлюватися, їх – кращих, розумніших людей, обвішали ярликами різних ґатунків – буржуазний націоналіст, російський шовінізм і т.д. і т.п. (зверніть увагу – ні єврейського, ні англійського, ні американського шовінізму теж не було, хоч півсвіту було колонізовано і нещадно експлуатовано, звичайно, без нас!). Для чого це було зроблено? Щоб будь-які пробудження національного опору в новому СРСР топтати… іменами народних героїв, уже наперед очорнених різними «ізмами». Чому нам випав буржуазний націоналізм? Тому, що в нас дуже не любили буржуїв – навіть слово це звучало лайливо. А отже, й приліпили його до націоналізму, щоб споганити націоналізм, який насправді завжди виражав інтереси нації. Приліпили, щоб перед народом очорнити його ж провідників. Очорнити, і таким чином «обезголовити» народ, а тоді управляти ним, як отарою.
На жаль, дуже довго це вдавалося. Й досі деякі адепти пробують по інерції «обгавкувати святе». Нині вони виглядять як посміховисько. Тому відкинемо цей уже непродуктивний блуд у термінах. Є класичне, світове визначення націоналізму як ідеології, що виражає інтереси однієї нації, ніяким чином не принижуючи нації інші. Якщо скористатися такими мірками, то все стає на свої місця. Такий націоналізм можна і треба сповідувати. Щоправда, на жаль, багато сучасних українських письменників, які вслід націонал-спекулянтам так ратують за український націоналізм, ще ні разу не надірвали пупи, аби його ідею якось підтримати своїми ділами. Незрідка вони на екранах і на шпальтах газет смертно стають за рідну мову, користуючись російською або світовим конгломератом, бува, ратуючи за українську ідею, запросто можуть відтяти від України – Донбас – щоб не заважав нам «українізуватися» під чужу музику. Як розумієте, всяких дурниць твориться багато, а тому й проблем у нас багато. І, підбиваючи підсумки всім думкам, збудженим вашим запитанням, я сказав би: без національної ідеї ні держави (самостійної, звичайно), ні народу, ні культури, ні мови бути не може. Тому я за націоналізм у його класичному розумінні. Себе треба любити! Звичайно, так само шануючи й інші народи.
– Які мистецькі, громадські явища, які постаті, імена гріють, живлять надію?
– Я вважаю це питання провокаційним. У хорошому значенні. Для мене добре, що були мої тато й мама і з’явився на світ я. Добре, що є на світі любов, а отже, й діти. А тепер – і онуки. Добре, що я колись у юності полюбив і написав перші рядки. Добре, що й досі душа не глуха і має високі почуття. Крім усього, я пережив операцію в інституті Амосова. А ті, хто після такої операції і лишився живим, кажуть: добре, що і я сьогодні прокинувся…
Загалом я належу до тих людей, що міряють світ отим єдиним мірилом – «добре». Отже, добре, що життя подарувало мені велику любов і золотих друзів. Добре, що я жив в один час з такими людьми, як Борис Олійник, Олександр Мороз, Іван Бокий, Юрій Богуцький, Володимир Чепелик і ще багато, багато, багато… І дуже добре, що мене народили українці, що я тут доживу і вдома помру. Добре! Слава Богу, що це було і є, і буде!
– Що можна очікувати від Вас в найближчий перспективі?
– Чого хочете, але тільки того, що відповідає моєму характеру, бо в моєму віці люди вже не міняються. Ми – надійний резерв свого часу. Ми завжди пам’ятаємо, що розум на подвиг не здатний. Але віримо, що на подвиг здатна душа. Завжди!
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
