До розмови ми запросили Андрія Чебикіна, ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, академіка, професора, президента Академії мистецтв України. Віртуоз-гравер і досконалий рисувальник, маестро бездоганної лінії і вогнистого контуру, він вражаюче вторгається на суміжні території – в акварель, гобелени, живопис, скульптуру.
Чебикін-творець і Чебикін-педагог організував мистецьку школу на базі ним же створеної майстерні вільної графіки. Десятки його учнів стали окрасою української культури, творцями, які зцілюють мистецтвом тих, хто прагне збагнути таїну народження художнього образу.
У намаганні збагнути феномен Чебикіна доктор мистецтвознавства Олександр Федорук дивується й констатує: «Для багатьох Чебикін – загадка: стільки енергії запалу, ініціативності. Де він і коли ту вільну годину бере, аби сісти за офортний верстат, або, захопившись орієнтальною каліграфією, взяти китайську туш і пензель, або «накинутися» на акварель?.. Де, зрештою, знаходить час для реалізації шквалу фантазій? Для творчого малювання потрібен вільний час, свого роду абсолютна свобода, степове привілля, а де їх узяти? І такий «навіжений» стиль – роками... Не для медитацій про свободу творчості чи елітарність професії. Динамічний стиль життя і внутрішня зібраність, дисципліна в способі «математичного обліку часу», концентрація творчої уяви і, врешті, самореалізація, катарсис, – у цьому суть життєвої манери і творчого налаштування Чебикіна.
Учням його випадає щаслива нагода набиратися фахових знань, визначення свого індивідуального через критерій «математичного обліку часу». Це одне з правил дидактики вчителя, іншими словами, як колись було сказано: пізнай самого себе ‒ звичайно, з додатком: через глибини академічного фаху.
А правило друге: творча індивідуальність ‒ це є шлях до свободи. Делікатність цієї сентенції Чебикін роками випробовує на практиці ‒ художній і педагогічній».
Свою роль як керівника й педагога Андрій Володимирович вбачає у втіленні ідеології з гранично чіткою суттю: «Українська образотворча школа обов'язково має розвиватися на засадах гуманізму і високої естетики».
– Андрію Володимировичу, чим характерне Ваше нинішнє життя? Чи не затискає ректор і педагог митця?
– Питання досить складне. Але цікаве, я його сам постійно аналізую. Дійшов висновку, що учительство мені тільки допомагає. Спілкування зі студентами – велика справа-стимул. Мабуть, це від батька, він учителював понад тридцять років, був директором школи. Його принципи, ставлення до дітей я змалку всотував, хоч уже з п'ятого класу жив у Києві, навчався в художній школі.
Коли мої професори Іван Селіванов і Леонід Чичкан, керівники майстерні станкової графіки, запропонували мені стати викладачем в академії, я спочатку сказав: «Я ж художник, вибачте». Студентство вирізнялося максималізмом, побутувала думка, що той, хто не вміє малювати, йде викладати або в мистецтвознавці. Хоч життя доводить: хороший учитель має бути хорошим художником. Видатні майстри – Георгій Якутович, Тетяна Яблонська, інші велетні – фактично були наставниками, навіть якщо не викладали (часто їм не дозволяли це робити). Я, наприклад, вважаю своїм учителем Якутовича, хоч жодного дня у нього безпосередньо на курсі не вчився. Коли ми його запросили до академії, він виявив себе визначним педагогом.
Викладацтво – це, безумовно, певна пожертва з огляду на витрати часу, але у творчому зростанні ніякої пожертви нема. Бо, спілкуючись з молодим художником, разом проживаєш пошук (я викладаю композицію), разом зростаєш. Інколи я свої ідеї дарую: бува, студент надто повільно наближається до вирішення, а я цим живу, тож ділюся з ним. До того ж у майстерні, де працюють молоді люди, є намолений рівень роботи, я себе теж виводжу на нього, намагаюсь бути лідером (до речі, я люблю слово «вчитель»). Тож у нас повна колегіальність, взаєморозуміння, і це дає натхнення.
Щодо роботи адміністративної, то намагаюсь менше в це лізти, у мене є заступники в адміністративно-господарчій сфері, проректори з навчально-виховної роботи і науки, бухгалтери. Вони й вирішують конкретні питання, я тільки контролюю. А сам втілюю певну ідеологію в мистецтві, навчанні, впроваджую її в рівень школи. Це необхідно й цікаво, хоч і забирає багато часу. Особливо на нарадах, в комісіях, комітетах.
Час нині складний, йде обговорення нового закону про вищу освіту, те, як атестувати науково-педагогічні кадри. Це вимагає великого аналізу, збираємо ректорів мистецьких закладів, радимося, проводимо «круглі столи», вирішуємо, які позиції захищатимемо і що потрібно для того, щоб освіта (принаймні наша мистецька) була і в дусі часу, і зберігала прекрасні традиції. Ми маємо бачити, що в світі є передового і цікавого, при тому зазначу, що у вивченні і застосуванні форми, пластики, кольору, мистецьких технік, навіть в реставрації, ми не пасемо задніх, а в чомусь навіть переважаємо інші школи у світі. Однак за технічним оснащенням, за умовами роботи ми, безумовно, не дотягуємо до Заходу, і дуже сильно. Маючи свої плюси, треба дбати і про це. Тож я є людиною, яка створює умови для того, щоб це відбулося. Кондовим адмініструванням, наказами, розпорядженнями, доганами суттєвого не зробиш, треба ще душа в душу взаємодіяти з кожним професором, дякувати за те, що вони за мізерну плату працюють, розробляють плани, кваліфікаційні характеристики тощо.
Яким має бути випускник, хто саме потрібен суспільству і виробництву, – до осмислення цих питань мають долучатися і державні структури, насамперед Міністерство освіти, профільні відомства, і роботодавці. Бо інколи випускників з деяких спеціальностей на роботі перевчають, здебільшого юристів, економістів. У країні є два-три заклади високого професійного рівня, які готують чудових фахівців, але ж скільки ще цих факультетів із клепання юристів та економістів низької якості, які збільшують їхнє перевиробництво.
Отже, я маю також спонукати до аналітичної роботи різні структури, щоб до кваліфікаційних характеристик наших випускників закладалися найоптимальніші параметри. Це позбавить від багатьох проблем.
Та повертаюсь до вашого запитання. Я ще тому не люблю адмініструвати, що це зобов'язує підписувати накази про виключення, звільнення. Я завжди ретельно перевіряю ці випадки, адже кожна дитина чогось хотіла, чогось варта. Якщо бачу повну безперспективність, тільки тоді підписую такі накази.
Керівництво академією забирає дуже багато духовних і фізичних сил, часу. Тому в майстерню потрапляю тільки у вихідні чи святкові дні, інколи ввечері по буднях. А часто і вечори зайняті: відкриваються виставки моїх випускників, друзів, які хочуть мене бачити. Є виставки просто обов’язкові для мене як для ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури та президента Академії мистецтв України. Бувають ще всякі вечірні наради.
Інколи в чотири години щастить вирватися в майстерню, та не завжди втома, накип дня дозволяють зосередитися. До того ж не відпускає робота: мобільний телефон я не можу вимкнути. А є ще родина… Отже, з восьмої ранку до дев’ятої вечора телефонують. Лише в неділю я вже маю таку звичку менше на це реагувати.
– Персональні виставки влаштовуєте за планом чи спонтанно?
– Плану не пишу, але виставки відбуваються регулярно. З невеличкими експозиціями запрошують організації, установи. А великі виставки в музеях України, Спілці художників, відомих виставкових залах (зокрема за кордоном) проходять майже щороку. Цьогоріч мені виповнюється 65 років, хочу влаштувати персональну виставку своїх акварелей, які рідко показую, нових рисунків. Наприкінці року запрошує Галерея сучасного мистецтва, готуємося, буде велика виставка моїх творів і випускників різних років, причому не тільки тих, хто номінально закінчив мою майстерню, а й тих, хто вважає мене своїм учителем.
– Від більшості наших художників я чую, що на Заході розучилися рисувати, що в Європі залишилися лише дві повноцінні академічні школи – в Росії і Україні. А яким, насправді, є стан речей? Чи не знищить Болонський процес наші мистецько-освітні набутки?
– Над цим питанням ми працюємо вже багато років, розпочали ще до того, як наш уряд підписав документи щодо входження до Болонського процесу. Ми не можемо стояти осторонь європейських принципів, тенденцій. Безумовно, ми маємо стати насправді європейською державою. Та я завжди кажу: борони Боже разом із водою вихлюпнути дитину. Долучаючись до всього корисного, що є в Європі, ми маємо дбати про своє рідне-гідне, плекане багато століть. У розмовах із студентами, просто філософствуючи, я нагадую: все новітнє у мистецтві колись вже було. Якщо ми поглянемо в історію, то процес розвитку культури тисячоліттями базувався переважно на класичній основі, на фігуративній формі, на поетичності, на вивченні постаті людини, предмету, кольору, пластики. І тільки з кінця XIX-го століття донині мистецькі новації ініціюються швидким темпом розвитку науки і промисловості, і це природно. Всілякі «ізми» ми можемо споглядати в українському сучасному мистецтві. Є чималі успіхи у наших молодих митців, які працюють в цій модерновій царині. Щоправда, вистачає і таких, хто бездумно копіює західні зразки, відвідуючи різні закордонні бієнале, зокрема, найбільш доступне – Венеційське. Приїжджають звідти і згодом їхні проекти схожі на ті, які бачимо там.
До своєрідних майстрів, які працюють у новітніх образотворчих напрямах, належить приміром, Віктор Сидоренко, який власне бачення сучасного мистецтва будує на класичній академічній школі, на знанні форми і природно виписується у сучасне мистецтво.
Я не хотів би стверджувати, що на Заході не вміють рисувати. Поняття рисунка дуже широке, просто навчити малювати в принципі не так важко, якщо людина здібна. Та важливо, щоб твір не був компіляцією, щоб це був новий погляд на життя, просотаний поетикою, романтикою, драматизмом тощо. А цьому не навчиш, можна тільки підтримати, сприяти.
І я ніколи не кажу, що ми маємо пріоритет, бо вміємо рисувати, – це тільки складова. Ми (наша школа) вміємо відчути форму, розуміємо пластику, класичний погляд на мистецтво, вивчаємо основи композиції, колористику, тобто гармонію кольорів, різні технічні засоби, які накопичили художники, – і багато в чому ми вчимося і у закордонної школи.
Та дивує їхня відмова від вивчення форми засобами рисунку (олівцем), вивчення постаті людини, предмету. Я не знаю, чи здатні в деяких іноземних школах правильно намалювати кулю, конус, призму, куб, – ці предмети треба не просто змалювати, треба розуміти їхню побудову. І це ми вивчаємо, здається, в п’ятому класі художньої школи, і в цьому сила нашої Школи, цим ми цікаві Європі і всьому світові, у нас є чому вчитися. До нас їдуть вчитися з Америки, Азії, Європи і Африки. Велика географія. Нині особливо їдуть китайці. Спочатку, коли відкрилася завіса, вони ринули до західної Європи, а тепер в більшості ідуть в Санкт-Петербург, Москву і до нас, бо хочуть навчитися справжньому олійному живопису, який ще дехто називає реалістичним. Я б так не казав. Ну хіба називали Рембрандта художником-реалістом? Він був просто художником, який класично володів формою, кольором і композицією. І це обов’язково треба вивчати. Мене тішить, що у творах наших випускників, коли вони переходять в один із напрямків сучасного мистецтва, одразу видно, що вони мають школу. А є невігласи, які не маючи школи, хваляться цим, кажуть, що вони геніальні, і цю їхню геніальність одразу видно: вони не розбираються ні в кольорі, ні в композиції, ні в пластиці, ні у формі.
Отже, тут палиця на два кінці: з одного боку, треба зберегти своє, з другого – не відстати від того, що робиться у світі. І добре, що молодь нині володіє комп’ютерами, вони обізнаніші, ніж ми були. Я би сказав, більш розвинені, ніж наші професори (у певному сегменті, звісно) і це приховувати нема чого, вони – діти нового часу, на «ти» з Інтернетом, знають іноземні мови, – це те, чим наше середнє і особливо старше покоління озброєно недостатньо.
– Зате старше покоління є носієм школи.
– Та це не означає, що можна закритися тільки в своєму лоні, треба весь час споглядати, порівнювати себе з тим, що твориться в світі, для школи це важливо. Натомість деякі лектори, які до нас приходять і читають лекції, кажуть: «Вот попались бы вы нам, мы бы вас научили, а то вы тут – заскорузлые, рисуете слепки». Це теж невірний підхід.
– Для того, щоб писати слова, треба букви знати.
– Отож! Пригадую, як наприкінці вісімдесятих ми потрапили в Тулузу на Дні Києва. Там я вперше вочевидь стикнувся з двома мистецькими підходами, мав можливість порівняти. Ми привезли естампи нашої майстерні вільної графіки, якою я вже тоді керував, зробили велику виставку в Тулузькій художній академії, якій чотириста з гаком років, вона ще за Людовика XIV-го була заснована. Та ми тоді нічого не змогли побачити в цій академії: що і як вони малюють. Роздивляючись курсові і дипломні роботи наших вихованців, французи запитували: «Це роботи студентів чи викладачів?» Їх вразила професійність, вони побачили, що ми є фігуративістами, досконало володіємо формою і різноманітними техніками, творимо гармонію. До речі, там не було кондового соціалістичного реалізму, а – переосмислення, стилізація, знаходження свого погляду. Грамотні були випускники, вони пройшли школу і намагалися працювати в контексті сучасного мистецтва. Їхні твори мали духовно багате гуманне спрямування.
Починаючи роботу із студентами, ми завжди акцентуємо на тому, що завданням мистецтва (це і є ідеологія нашої школи) є піднесення всього гуманістичного, щиросердного, прекрасного. А всьому патологічному, антилюдському (зокрема, насильству, збоченням) ми в нашій академії даємо відсіч.
Ми вважаємо, що мистецтво – це духовна субстанція, яка обов’язково має розвиватися на засадах гуманізму і високої естетики. Хоч як дивно, але науковці на Заході винайшли навіть термін «естетика огидного». Я не розумію, що це за естетика.
Наша школа базується на високих гуманістичних традиціях. На базі здорового філософського розуміння основ мистецтва, на високих естетичних підходах створюється характер митця, образ митця, образ його творчості. Інша справа, куди його заведе життя, куди він поїде, де творитиме, бо на художника впливає все. Та якщо в нього міцна позиція, він стає самостійним самодостатнім художником. А хтось стає напівкомпілятором, або повним компілятором. Інколи студент приносить ескіз композиції, я кажу: «Ну невже ви думаєте, що я такий безграмотний чоловік і не знаю, хто закладений в основу цієї роботи? Ви по суті скопіювали твір такого-то художника. Правда, у нього постать повернута ліворуч, а у вас праворуч. Але принцип той самий. Ви учень, вчитеся і ця ситуація зрозуміла. Але все-таки будемо чинити трошки інакше. Вивчайте все найкраще, але у композиціях виявляйте себе. Якщо це копія з роботи, то так і пишіть: «Парафраз» або «За мотивами Пікасо» чи ще когось. Однак мова має бути здебільшого ваша».
Так, під час навчання треба копіювати Рубенса, Рембрандта, Мікеланджело, Дюрера інших, тобто вивчати з олівцем розуміння форми велетнями. Так само не обійтись без впливу художників XX-го століття – Пікасо, Матісса, Брака, Моне, скульпторів – Альберта Джакометті, Джакомо Манцу, Родена… Стільки в світі видатного зроблено, що душа безумовно тягнеться до цих зразків. І я завжди кажу: якщо ви хочете скопіювати чи зробити парафрази, то вивчайте краще класику, а не спирайтеся на нинішні ефектні зразки. Так, художники-сучасники теж справляють враження, але вони зростають на перевіреній основі. Отже, зріть в корінь, йдіть в глибину: в раннє Відродження, до греків, до Ассиро-Вавилонії, до Єгипту. І в нашу українську класику: до лаврської гравюри, до Тараса Шевченка, Сергія Світославського, Миколи Пимоненка… Ідіть по стопах перевірених і виправданих часом митців.
– Ваше ставлення до акцій в PinchukArtCentre?
– Про це я уже побічно казав. Кожен художник має право на власну думку, її цікаво почути. Гірше, коли туди йде митець або мистецтвознавець і робить розумну гримасу, мовляв, він у тому щось бачить. Якщо бачиш – доведи. Можливо, є та естетика, яка тебе надихає. А я там натхнення ніякого не знаходжу. Іноді у тих видибенціях є цікаві формальні пошуки, нові матеріали, оригінальна подача, технологія. Хоч у цілому... наприклад, відрізану голову, муміфікованих бичків, гармидер із каструль і таке інше я не сприймаю. Для мене це не мистецтво. Це акція. Я не хочу огульно оцінювати, подальші приклади наводити, бо це треба монографію писати, а це не мій фах. Як художник я базую свою філософію, своє мистецтво на вічних цінностях, а вони не вписуються в дешеві за суттю акції. Я творю тільки тоді, коли душа палає, ніколи не сяду малювати щось задля епатажу. Коли в душі запалилось, коли я відчув натхнення, тобто не можу цього не робити, отоді виплескую.
У мене теж є декоративно-абстрактні пошуки (тема і серце цього вимагали), кілька таких творів я навіть виставляв. А щоб долучитися до якоїсь патології, збочення – це не мій шлях. До речі, в арт-центрі Пінчука проходили і гарні цікаві виставки, приміром українських скульпторів, які добре володіють формою. Була виставка художника Тиберія Сільваші. Цей майстер сповідує не реалізм, а чистий живопис. Яка колористика! Він знає технологію, відчуває час. Раніше був блискучим фігуративістом, рисувальником, композитором. Сільваші є прикладом того, що на базі академічної школи може вирости чудовий майстер сучасного мистецтва.
Академічну школу знищити не можна, і Болонський процес її не знищить. Ми, керівники мистецьких вишів, консолідувалися і в законі про вищу школу передбачили багато моментів (в музичному, театральному, образотворчому мистецтві), які захистять нас від нівелювання. До речі, Болонський процес не передбачає, щоб усі в Європі стали однакові, він спонукає до напрацювання програм зближення: щоб студент, закінчивши у нас певний курс, міг поїхати до європейського закладу та отримувати далі відповідну підготовку. І в цьому проблем немає, наші їдуть за кордон і стають там найкращими. У Будапештську академію поїхала наша студентка – і стала однією з-поміж кращих в Угорщині. Український посол неодноразово передавав нам подяки за це. До США поїхав наш хлопець-архітектор після другого курсу, де став дуже помітним. Американські спудеї своїми руками майже нічого не майструють, все за них робить комп'ютер, а наш виклеював макети, винаходив оригінальні перспективи, і його проекти споруд були виразнішими, оригінальнішими.
Я не проти комп’ютера, інколи його використовую, коли роблю ілюстрації, наприклад, щоб свій рисунок збільшити, перемістити, пошукати в кольорі, продумати різні трансформації форми. Але основа – рукотворний рисунок. Раніше, якщо я зіпсував якусь частину або не вийшла певна деталь, я брав новий аркуш і малював заново, бо у видавництві виправлення, забілювання не проходили. А тепер комп’ютер розв’язує руки: я прибираю проблемну ділянку і домальовую рисунок по-живому. Та це не значить, що комп’ютер здатен замінити людину-творця, яка спирається на класичні традиції мистецтва.
– Вас вважають королем художньої графіки. У чому Ви вбачаєте свій розвиток?
– В основі все дуже цілісно. Хоч чимало людей каже, що мої твори дуже різноманітні, наче не один художник робив. Такий закид викликали мої гобелени, скульптури, живопис, акварелі. Та кожен жанр чи вид мистецтва вимагають свого підходу, найголовніше, що всі здобутки пов'язані одним відчуттям пластики, поетики, романтизму тощо. Бо якщо не відчуваю романтично-поетичного настрою у своєму творі, я його не можу робити.
Картина причаровує недомовленістю, домисленням,– поезію, як кажуть, читають і між рядками теж. Вправно намальоване – це ще не мистецтво, цього замало, має бути ще якась магія. Якщо сам не схвильований, нікого не схвилюєш. Нині не той час, коли можна філігранно намалювати око – як анатомічний шедевр, і вразити цим. Має оселитися душа, тоді око, обличчя, пейзаж, натюрморт заворожують. Як це робиться – загадка. Штрих, мазок – і з'являється диво. Художники малі завжди. Часто виходить не так, як хочеш. Та коли відчув, що твоєю рукою володіє якась інша сила, що це наче вже і не ти робиш, значить над тобою пролетіла Муза. І себе на це треба вивести: працювати, працювати...
У мене дуже багато робочих рисунків, начерків. Є з натури, та більшість зроблена в моменти роздумів, інколи навіть на якихось нарадах, коли щось нецікаве говорять. Ось рука пішла, якась думка з'явилася... Тінь упала, замалював. Нещодавно ми сиділи з другом, пили каву, бачу – квітковий кіоск освітлений з одного боку. Півники відобразили приголомшливий силует воїна на коні, зі списом, прапор тріпоче... Звісно, замалював.
Художник має жити, як нерв. Звичайна людина не фіксує багатьох зорових див, хоч теж милується природою. А художник бачить і одразу створює образ. Або не створює. Та весь час націлений на це.
Коли їду з творчою групою, беру з собою ескізи до поеми «Катерина» Тараса Шевченка, вже багато років вожу. Хочу зробити нарешті цю книжку такою, щоб вона була повністю моя, нікого не повторювала.
Перебираючи свої старенькі рисунки, натикаюсь, бува, на той, який колись мало не викинув, а він раз – і схвилював: я увійшов у ту воду, в яку в дитинстві чи в юності входив. Набираю 10–15 таких робіт, і на їхній основі інколи створюю щось нове, вже довершено схвильоване.
Повертаючись до вражень минулих років, я реалізую їх у новій якості. Або ловлю нові образи-ракурси, як-от тінь від півника – воїна на коні...
Нещодавно їздив до Китаю на запрошення керівника організації «Зелена хвиля». У нього є підприємство, галерея, він працює з українськими художниками, планує влаштувати велику виставку. Хоче, щоб я йому підготував серію робіт (я їх називаю поетичними аркушами), пов'язаних із кіньми, він дещо у мене бачив. Сподіваюсь, і цю квіткову феєрію реалізувати.
Отже, цілісність моя в тому, що я йду від себе і знову до себе, іду вперед і весь час думаю над тим, що ще я можу сказати. Хоча бувають кепський настрій, апатія, втома, коли думаєш: і це я вже зробив, і те зробив, ну що ще зроблю…
– Та, певно, азарт пошуків переборює?
– Неодмінно. Велику роботу – ілюстрації до книжки Івана Франка «Зів’яле листя» я ніби завершив в 2006 році. Та потім сама поезія змусила дещо переглянути, наштовхнула на нові підходи. Довелось удосконалювати артистизм, ще точніше ловити невловиму лінію, більше заглиблюватися в образи, в поетику Франка, – все заради того, щоб поглибити малюнки.
Цього ж хочу домогтися в ілюструванні “Катерини” Шевченка, ще шукатиму, аби проявитися новим словом.
Акварель вважають графікою, але це більше живопис, тільки акварельними фарбами. Останнім часом це моя улюблена техніка, у складі творчих груп на пленерах у Немирові, в Севастополі, Батілімані (Крим), в Угорщині я здебільшого працюю аквареллю і теж намагаюсь знайти своє в цій техніці.
Олійними фарбами рідко малюю через брак часу. Хоча мрію писати в цій техніці більше, напрацював вже певну кількість робіт, в основному це невеликі етюди. Але серйозної серії творів, щоб показати на виставці, ще не зробив.
Загалом працюю в різноманітних техніках, навіть коли роблю рисунок: перо – туш, пензель – туш, олівець, пастель, сангіна, сепія, вугілля. Коли їду на пленер, дружина каже: «Навіщо ти півмайстерні береш?» Відповідаю: «Я не знаю, що мені знадобиться, на що виведе душа». Беру ще акварельку, відповідний папір, пензлі.
Начебто спонтанно виникають твори, однак у них – закономірність, цільність моїх інтересів, ключ до розуміння моєї пластики і того, хто я є. Ніколи не намагався, як кажуть, винайти свій почерк. Мимохідь до нього прийшов. Тепер люди кажуть, що впізнають мене. І це тішить.
– Кого з художників-сучасників Ви полюбляєте? Порадьте, на кого можна орієнтуватися?
– Я вже казав, що орієнтуватися краще на класику, бо той, хто нині є в лідерах, теж спирався на класиків, імен не називатиму, перелік величезний.
Щодо моїх сучасників, то скажу перш за все про молодих чудових графіків, які вийшли з моєї майстерні. Наприклад, Микола Журавель дуже добре працює в модерновій манері, є у нього серія «Пасіка», вона у великій мірі інсталяційна, але який професіоналізм! Журавель отримав гран-прі на трієнале живопису в Українському домі, хоча за освітою графік.
Андрій Левицький – чудовий офортист, його знають у світі, він часто виставляється за кордоном.
Безумовно блискучим графіком є Сергій Якутович, син неповторного художника, генія української графіки XX-го сторіччя Георгія Якутовича. Я розумію, як Сергію не легко відбуватися у тіні свого батька, але на ньому природа ні миті не відпочивала, він справжній.
Серед більш молодших назву Тараса Ковача, він у мене в аспірантурі вчиться, це зірка, думаю, якщо нічого не станеться, він стане одним з найкращих художників. Я його колись на Закарпатті побачив в художньому училищі, привіз до Києва, Тарас чудово володіє пластикою, рисунком, всіма графічними техніками, і головне, що він філософ, мислить добре.
Талановиті графіки-художники і в інших регіонах України. Це Роман Романишин у Львові, Павло Маков у Харкові, Надія Пономаренко у Закарпатті.
Є хороші випускники на живописному факультеті, хай про них краще говорять корифеї живопису. Втім, назвати рівного по силі згаданому Журавлю, такого, щоб відчував сучасні стилі і був блискучим живописцем, не наважусь, поки що нікого поруч не поставлю. Є талановиті, але не хочу аванси видавати, вони ще мають прийти до високого рівня. Поки що вони все-таки школярі, хоч і володіють технічним арсеналом, та самобутності, яка виводить на орбіти вражаючих одкровень, їм ще бракує.
Серед метрів живопису – Тиберій Сільваші, це ім’я я вже називав. Є ще цілий ряд чудових живописців, яких мало розкручують-рекламують, у них навіть немає ще звання заслуженого художника. Достойний будь-яких звань і регалій Олександр Ольхов, прекрасний художник-пленерист, який пише з натури, має оригінальне поетичне бачення, це просто маестро колориту і композиції.
Безумовно, видатними художниками є Владислав Мамсіков, Олексій Власов, Валентин Реунов (Царство їм Небесне). Це наші сучасники, прекрасні майстри.
Серед скульпторів я би назвав Андріана Балога, до речі, я його теж у Закарпатті знайшов, нині має гарне реноме, тож і замовлення отримує. Богдан Мазур – вже визнаний, народний, лауреат премій. Олексій Владіміров – оригінальний скульптор-філософ. Микола Білик – цікавий майстер, від нього не відстає його син Назар Білик (між іншим, його паркова скульптура стоїть у дворі Академії образотворчого мистецтва).
Слава Богові, цей список можна продовжувати.
Багата талантами українська земля, їхня творчість виховує і підносить розум і душу.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
