Творчість Віктора Степурка, цьогорічного номінанта на Шевченківську премію, справедливо вважають одним із найяскравіших явищ сучасної української музичної культури. Здобутки композитора поставили це ім’я в когорту її лідерів.
Ось як його характеризують два видатні колеги – лауреати Шевченківської премії народна артистка України Леся Дичко і заслужений діяч мистецтв України Ганна Гаврилець.
Леся Дичко: «Віктор Степурко – один із найталановитіших композиторів сучасності. Він по-новому розкрив духовну музику, нові грані української народної пісні. Він уміє надзвичайно тонко синтезувати всі останні досягнення композиторської техніки, при тому зберігаючи надзвичайний ліризм, мелодійність. Його музика дуже патріотична, до того ж він володіє неабиякою фантазією. Він, безперечно, зробив величезний внесок в українську сучасну музику».
Ганна Гаврилець: «Віктор Степурко – композитор від Бога. Я дуже люблю його музику. Вона світла, енергетично-позитивна. З точки зору композитора – цікава і подеколи несподівана. Якщо коротко сформулювати, це гармонія Людини і Художника».
Образна жанрово-стилістична палітра творів Віктора Івановича украй різноманітна: від дитячої опери до найскладніших симфонічних партитур, від стилізації і моделювання давньої й духовної музики до експериментаторських пошуків нових елементів власної оригінальної мови.
– Вікторе Івановичу, з чого ще складається Ваша діяльність?
– Я доцент кафедри мистецьких технологій та естрадного виконавства Національної академії керівних кадрів культури і мистецтві України. Керівник хорового класу, спеціалізація – хормейстер і регент церковного хору. Проводжу лекційні та індивідуальні заняття. Пишу наукові статті, програми, методички, бо у виші маю викладати за власними програмами. Посібник написав, грифований Міністерством освіти та науки.
А ще я керівник хорового ансамблю «Свят-коло» Макарівського районного Будинку культури. Нині мешкаю у Києві, а з 1982 року проживав в Макарові. Там моє духовне коріння, адже Макарів – батьківщина великого святителя Димитрія Ростовського, автора «Житіє святих», багатьох літературних творів, проповідей.
Святитель Димитрій народився 1651 року. Я з’явився на світ рівно через 300 років після нього! Іменною іконою, яку він завжди з собою возив, була “Ненавмисна радість”. І я дізнаюся, що цю ікону вшановує церква 22 грудня – у день мого народження! Це все на мене дуже вплинуло… Закономірним було те, що я очолив хоровий ансамбль «Свят-коло», головним орієнтиром якого стала українська духовна музика. Втім, на концертах і конкурсах ми ще співаємо народну і класичну музику.
Тривалий час я викладав в Макарівській школі мистецтв, працював з дітьми, це не могло не вплинути на мене. Тепер в Академії керівних кадрів культури і мистецтв я, зокрема, викладаю студентам методику дитячого музичного виховання.
Я є членом правління Київської організації Національної спілки композиторів України. Беру активну участь у засіданнях правління з усіх проблем. Постійно точиться боротьба за будівлю Спілки композиторів, що міститься на Пушкінській, 32. Спілку погрожують виселити з центру міста, мовляв, це місце треба віддати бізнесу, особливо в переддень Євро-2012.
Як члена Всеукраїнської музичної спілки мене постійно запрошують в журі, наприклад, я був головою журі міжнародних хорових конкурсів імені Павла Муравського (с. Дмитрашівка Піщанського р-ну Вінницької обл.), «Південна Пальміра» (м. Одесі) і регіональних – «Дзвенять голоси Січеслава» (м. Дніпропетровськ), «Нові імена» (м. Біла Церква).
На творчість залишається мало часу, хоча задумів і планів багато. Що відомішим стаєш, то більше сиплеться звідусіль запрошень і пропозиції. Втім, зазначу, що певний час я був суто на творчих хлібах. В 1997 році (після того як відбувся мій перший авторський концерт у Національній філармонії в рамках Першого фестивалю хорової музики «Золотоверхий Київ») я принципово пішов на творчу роботу – аж до 2004 року. Відтоді викладаю в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв України. Я зрозумів, що перебування в закритому просторі, коли сам собі належиш з ранку до вечора, просто гнітить, – нема творчого горіння. Саме в спілкуванні з людьми, в колотнечі професійних турбот, в життєвому горінні з’являються творчі ідеї. Та от парадокс: загораєшся творчою ідеєю, а часу для її втілення бракує. Це заставляє мобілізуватися і поспішати, тримати себе в активній формі. Роблю фізичні вправи, стараюсь бути з усіма на рівних, не зважаючи на проблеми зі спиною. Я ходжу з паличкою, але всі кажуть: ти активний, бігаєш, кидай ту паличку. Та вона допомагає мені бути активнішим і мобільнішим.
– Певно, далеко не всі мешканці Макарова знають про святителя Димитрія Ростовського, мають потяг до християнства і тим паче до церковної музики. Далеко не всі музиканти стають композиторами, та й ще духовно-релігійного спрямування. А ви пішли цим шляхом. Певно, були ще якісь мотивації, причини, люди, події…
– Почну з початку. Мій батько – народний музикант, грав на багатьох інструментах, в тому числі на баяні. Він дуже хотів, щоб я став баяністом. В музичній школі набір був обмежений, мені запропонували вчитися грати на трубі. Батько не погодився. Я пішов у вечірню музичну школу, щоправда на акордеон. Отже, у мене вибудувалася пряма дорога поступати в музичне училище як акордеоністу. Але Господу Богу було угодно інше. В музичній школі хорові співи викладав керівник хорової капели Новокраматорського машинобудівного заводу. Перевіривши наші голоси, він запросив мене в хор. З цього почалося моє існування в хоровому мистецтві. Я вже не кажу, що навчаючись у звичайній школі, співав в піонерській самодіяльності.
Після закінчення консерваторії я рік викладав у Хмельницькому музичному училищі теоретичні дисципліни. Відчув, що треба повертатися до Києва. Оскільки у ті часи прописка була потужною бюрократичною перепоною, шукав місце під Києвом. Варіантів було безліч, та чомусь сподобався Макарів. Ще в дитинстві я бачив кінохроніку про це містечко, що і закарбувалося в душі, у Макарові я відчув себе, наче вдома.
Те, що я народився через триста років після святителя Димитрія Ростовського, організував хоровий ансамбль «Свят-коло», теж вважаю промислом Божим.
Мій композиторський шлях починався з пісень, з фортепіанної, інструментальної та симфонічної музики. Досить довго я хорову музику не писав, хоча сам хормейстер і співав у хорі з дитинства. Та старався себе проявити в тих жанрах, які вважаються центральними, шанованими. На написання першого твору для хору мене спонукав мій викладач Мирослав Михайлович Скорик, він сказав: «Ви хормейстер і маєте написати хоровий твір». Я написав і відчув, що це моє.
Духовну музику почав писати у Макарові – для свого хорового колективу «Свят-коло». Коли керівник хору “Київ” Микола Гобдич почув ці твори у нашому виконанні, взяв собі в репертуар. Він же заохотив працювати далі в цьому напрямку.
Має відбутися прем’єра моєї «Літургії» в Україні і Європі. Взагалі у мене є кілька вокально-симфонічних літургій. Вони не вписуються в церковний жанр, бо не акапельні. Та ось я написав літургію для хору без інструментального супроводу, вважаю, що там є номери, які цілком можна виконувати і в процесі служби Божої.
– Слухаючи Вашу інструментальну «Астральну пектораль» я впіймав себе на думці, що вона звучить напрочуд сучасно. Це ж стосується творів, написаних на релігійні канонічні тексти. Як це сполучається – канонічність і модерновість?
– Ми знаємо, що церкви розділені, кожна з них має свої піснеспіви і не допускає інших. В моїй літургії є старовинні наспіви різних церковних напрямків, а також елементи протестантської музики, на яку впливає джаз.
– Тож є впливи сучасного авангардового мислення?
– Так. Скажімо, коли я створюю ефект небесного сяйва чи ще якийсь візуальний образ, я використовую модерні засоби. Твір «Літургія» фіналізує «Алілуя» – там кластерне напластування звуків, які входять в дванадцятитонову систему, але розкладені в широкому діапазоні. Через те звучання досить гармонійне. Для мене ця кількість розкладених мною звуків є святим числом: дванадцять апостолів. Я почитаю (як наша церква) святу трійцю, сімку – число Бога. Синтезую такі речі. Проте в цій математиці, в нових семантичних смислах, можливо, можна відчути асоціації позацерковні. Закладені в мою «Літургію» різні конфесійні традиції, стилі, дехто з музикантів і церковників може назвати еклектикою, мішаниною. Але різні стилі і традиції, на мою думку, від Бога, – це різні люди, різні народи, різні наші уявлення про Всевишнього.
– Отже, Ви поєднуєте і примирюєте.
– В кінцевому результаті було б чудово, якби люди сприйняли цю музику саме так.
Щодо «Астральної пекторалі», першої і другої. Коли я писав цей твір, я перебував під впливом, можливо, індуїзму або під впливом трактування Бога як багатоплановості Космосу. Це не був православний погляд. Тому і назва – «Астральна пектораль».
Пектораль – символ скіфського царя і його влади. Він перебуває під владою богів, в яких вірує. В пекторалі закладено три плани космосу: божественний, людський і тваринний (чи то світ демонів). На мою думку, це обмежений погляд на космос. Людина з обмеженим поглядом на світ і Бога, помираючи, потрапляє в ту ж “обмеженість”. Отже, «Астральна пектораль» – про вплив негативних явищ, в яких людина народжується, живе, і не зумівши зрозуміти суттєвого, залишається під впливом негативу. Світ астральний з точки зору індуїзму – це світ близький до Бога, але насправді, він ментальний, його ще називають комп’ютерним раєм. Тобто це світ уявний, світ обману, ілюзій.
Перша «Астральна пектораль» присвячена Борису Мозолевському, який відкопав легендарну пектораль. У своїх спогадах він багато про це написав, зокрема, віршами. Це й роздуми про людей, які живуть і помирають, потрапляючи в невідомо які світи. Тому другу пектораль я присвятив Анатолію Білошицькому, з яким вчився в консерваторії. Він прожив важке життя, мучився в цьому світі, раптово помер і невідомо куди потрапила його душа. Бо невідомо: чи просто ходив під Богом, чи в серці носив Бога.
Про технології. У першу «Астральну пектораль» я ввів український народний інструмент ліру, і вона виконує тематизм подібний до народної мелодики. На тлі цієї музичної теми, яка є протяжною, мов степ, відбуваються різні процеси, в тому числі відтворено певні зорові алюзії: залізничний потяг, космічне небо... Їх я зображував авангардовими музичними засобами.
В другій «Астральній пекторалі» я осмислював-обігрував фрагменти творів Анатолія Білошицького, в основі яких український народний мелос з романтичним уявленням про світ. Я зробив обрамлення, знову ж, досить авангардове, дуже напружено-важке, – це існування людини в якихось важких фізичних рамках. Ми живемо у світі, де люди звикли до фотомонтажу, я це також використовую: вплітаю в творчість Білошицького певні алюзії, навіть зорові сонористичні ефекти. Виникають образи. Які? По-моєму, неживі, галюциногенні, які нас лякають, коли ми, наприклад, чуємо якісь голоси.
Сучасний світ я сприймаю – як важкий. Людина намагається вирватися з нього, потрапляє в ілюзії, обмани, фантасмагорію. Багато хто занурюється в комп’ютерне “задзеркалля”, боїться виходити на вулицю, у соціум. Мої перестороги в музиці, можливо, збігаються с людськими відчуттями, тому слухачі сприймають її як сучасну, суголосну вібраціям наших днів.
– Екзюпері, певно, тому написав «Маленького принца», що у нього була потреба в щось ховати свою душу. А придуманий ним хлопчик ховав-зберігав на своїй планеті під скляним ковпаком троянду. Виникає паралель: Ви підсвідомо ховаєте свою душу у релігійно-духовну музику, щоб протистояти тиску сучасної цивілізації, яка нині просто сатаніє.
– Можу чесно зізнатись, що в останні роки дедалі більше притуляюся до церкви, хоча знаю, що її роздирають протиріччя. Але я погоджуюсь зі святими отцями, яких багато читаю, що без церкви людині не можливо спастися. Вперто проголошують, що церква відділена від держави. А з моєї точки зору нині жодна держава не встоїть без Бога. А Бог – це церква. Якщо навіть у ній є злі люди, то все одно церква – наріжний камінь, закладений Господом Ісусом Христом. І його не можна зруйнувати. Отже, Божа церква – це ідея спасіння, і без церкви не можливо врятуватися.
– Нині будують церковні споруди, а не храми в душах.
- Я виріс в Краматорську Донецької області. Хлопцем брав участь у молодіжній організації «Дзержинець», яка допомагала міліції буцімто наводити порядок. Особливо нас мобілізували на Великдень: заставляли виводити з церкви молодь. Це мене дивувало, хоча тоді я не міг до пуття збагнути: нащо забороняти? Нині батюшці покаявся, сказав, що не пускав в церкву молодь. Він порадив: «Тримай свою домашню церкву». Кожна людина, має це робити. Чому розпадаються сім’ї? Бо немає храму в серці, тобто любові і ладу.
– Ваша правда. На жаль, у священиків, принаймні столичних церков катастрофічно меншає часу для сердешного спілкування з парафіянами. Вони заробляють гроші: хрестини, вінчання, відспівування. Батюшка дивиться на годинник: треба освятити будинок, автомобіль, сауну, дачу тощо. Отже, церкви за словами самих же священиків перетворюються у хрестильно-погребальні контори. Особливого розмаху набуває «гастрольний» бізнес на мощах. Це спонукає будувати домашню церкву.
– Моя точка зору така. В церквах є хороші батюшки, і зрозуміло, що далі вони від центру, то менше напливу людей, менше спокус, можливостей, отже, фінансово-бізнесових інтересів. Я давно збагнув, що найближчі до Бога – бабусі-селянки, вони й найлюдяніші. Це стосується і рядових батюшок. А чим ближче до ієрархів, тим більше політичних стосунків: хто проти кого. Це вельми засмучує. Та найбільше мене вражає, що церква це взагалі певна політика. Декотрі священики навіть заявляють: «Наша національна політика така». Це просто шокує, тому що для Бога немає ні еліна, ні єврея, ні слов’янина...
– Ні народного депутата, ні президента…
– Так, всі рівні перед Богом і всі ходимо під Богом. Але разом з тим, як сказав Господь на хресті, «Вони ділять одежу мою».
Та я впевнений: спасіння у Бозі і треба триматися ідеї Церкви, яку Господь дав нам для об’єднання. А де існує розбрат, осуд, нажива, там, ясно, і священики не можуть ні спастися, ні врятувати когось. Тож мені треба думати про власну душу, дбати про домашню церкву, про душі моїх дітей і молитися за них.
Звісно, я не маю права вчити і критикувати священика, думаю, що вони також страждають, як і ми. А як змінити ситуацію? Знову ж таки за словом Божим: «Віддай все і йди за мною». А у нас, бачите, священики теж матеріалізують своє життя, бо живуть у світі спокусливому, скрізь панує комерція.
– Один знаний композитор сказав: «Я щодня живу, немов на розпеченій сковорідці, бо держава така холодна». А що Вас найбільше допікає?
– Найбільше допікає позамистецьке. Те, що дуже мало мистецтва. Основна причина в тому, що весь світ побудовано за торгово-фінансово-олігархічними принципами. Всі олігархи – носії синдрому Іуди Іскаріота, який назвав Ісуса Христа безумцем і продав Його за тридцять срібляків тоді, коли Він з церкви вигнав торговців. Глобальне торгашество тисне на людину і вичавлює з неї духовність, вичавлює Бога з простору, який називається Земля. Оце мені найбільше болить. Фронтально знищують мистецтво. Людям нав’язують фантасмагоричний, психоделічний, ілюзорний світ. Розуміння явищ і проблем абсолютно схиблене. Ми бачимо безліч схиблених людей. Схиблена молодь у криках-вищаннях смикається в барах-дискотеках, на всіляких шоу. Зомбі, зомбі, зомбі…
Це роблять цілеспрямовано, нав’язують, тиснуть. Це політика. І на Спілку композиторів тиснуть. Взагалі, творчі спілки, заклади культури, майстерні художників вичавлюють, щоб заповнити приміщення ресторанними гульбищами.
Хорове мистецтво найближче до Бога. Однак у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв закривають спеціалізацію регент церковного хору і зараз ми готуємо до випуску останній потік студентів. Вважається, ми не можемо витримати конкуренцію, тому що багато хормейстерів випускає консерваторія, Національний університет культури, педагогічний університет імені Драгоманова, а церква має свої регентські відділення. Отака офіційна версія закриття. А відбувається це тільки по одній причині – фінансово-економічній, все має бути вигідним. А що у світі вигідно? Зброя, алкоголь, наркотики. А ще – шоу. Візьмемо навіть піротехніку. Розповзається зубожіння, в Африці до сих пір існує канібалізм, а весь світ упивається грандіозними феєрверками. Це просто безумство.
– Мільярди коштів викидають у повітря.
- Такі безумства страхають. Я не можу від цього сховатися і в мистецтві. В моїй духовній музиці є трагічні образи. Звісно, вони є і в моїх вокально-симфонічних творах. Скажімо, концепція «Літургії сповідницької», присвяченої світлої пам’яті гетьмана Івана Мазепи – драматична, навіть з трагічними колізіями, бо йдеться про трагедію українського народу.
А вокально-симфонічний твір «Богородичні догмати» написано на основі старовинного октоїху (текст просвітителя Іоанна Дамаскіна) і присвячено святителю Димитрію Ростовському. У мене є думка, правда, ще не підтверджена наукою, що в записах, оформленні всіх октоїхів не міг не брати участі один з великих просвітителів України періоду козацьких часів Димитрій Ростовський.
Отже, диптих «Літургія сповідницька» і «Богородичні догмати» присвячено двом особистостям, які дуже багато зробили для становлення України і формування її народу як нації. Ясно, що ця тема і високодуховна, і напружено-драматична.
– Вважають, що українські композитори, передусім Станкович, Скорик, Сильвестров, Леся Дичко, до яких Ви наблизились на відстань витягнутої руки, є феноменальним світовим явищем. Нині ні в Європи, ні в США немає колосів такого рівня. Як могла в економічно слабкій, національно і соціально роздробленій Україні виникнути така потужна композиторська школа?
– Гадаю, що у нас є також могутні художники і письменники. Певно, тому, що український дух не знищено. Коли нещодавно хор «Київ» повернувся з Канади і США, я, вітаючи керівників колективу, сказав: «Ви підносите наше мистецтво у світі». Мені відповіли: «Та ми співаємо здебільшого для наших українців. До американців нас майже не допускають, бо їм байдуже».
Тобто танк індиферентизму там пройшов по душах людей, вони матеріалізовані, можливо, вже не здатні зрозуміти нас. А для українців за кордоном високодуховна національна музика – прихисток для серця і домашня церква. До речі, тамтешні менеджери все прораховують, аби на чомусь заробити. А ми про це абсолютно не навчені думати, думаємо тільки про якісь творчі ідеї, близькі нашому духу. І цим живемо.
– Тобто Ви вважаєте, що безсрібництво породжує високе мистецтво і митців рівня Станковича, Сильвестрова, Дичко, Скорика…
– Так. Навіть в радянські часи, коли існувала закупка творів комісією міністерства культури під партійний диктат, тільки невелику кількість опусів писали власне на замовлення. Міністерство змушено було закуповувати твори дійсно високого художнього ґатунку, які ставали популярними серед публіки.
Нині ніяких закупок немає. Ситуація така: “Ви нам напишіть, ми, може, виконаємо. А якщо заплатите, тоді точно виконаємо”. Бува, згодом хтось добре заробляє. Наприклад, мною створено два цикли «Українське Різдво», вони записані хором «Київ». Диски розповсюджують по всьому українському світові. Мені сказали: «Ти навіть не уявляєш, скільки на тобі заробили». Бо наша різдвяна музика запотребована скрізь, де є українці, постійно тиражується.
Та я про це не хочу і думати. Мені важливо відчувати щастя вільного творіння, того, що це треба написати. Коли ж кажуть «Ми заплатимо, але зроби так і так», я мучусь, наче у клітці. Вкрай рідко погоджуюсь на жорсткі творчі умови. А на Заході все пропускають через жорна комерційних розрахунків. Проте суцільна комерція не потрапляє в душі людей, осідає десь нижче пояса, веде до атрофії суспільства.
– В Інтернеті я дізнався, що творчість Віктора Степурка знають у Москві, в європейських столицях, в Канаді і США. Яким чином Ваші твори розходяться?
– Думаю, здебільшого випадково. Можливо, хтось сміятиметься, але і на це є Божа воля.
У мене є твори, які я шаную, написав з великим горінням, але вони досі не стали відомими. А є такі, що несподівано стають знаними у світі. Наприклад, мій твір «Диво дивне» на міжнародному конкурсі виконував хор з Філіппін. В ньому: море, чайки, мої думки про співіснування людської цивілізації і природи, хто головніший, хто виживе, хто кого поглине, чи може бути гармонія, чи тільки протистояння... З огляду на те, що Філіппіни нещодавно пережили трагедію цунамі, я радію з того, що цей хор відчув думки, закладені в моєму творі.
Я підношу загальнолюдські цінності, тому мої твори сприймаються іншими людьми. Для Бога, повторю, немає ні еліна, ні єврея, а є душа у Бозі. У святителя Димитрія Ростовського є кант «Надію мою в Бозі полагаю», обробку якого я зробив. Думаю, що на цій стезі надія незнищенна, на цій стезі люди розуміють одне одного.
– Ваша музика лунала навіть в «Карнегі-хол», в інших великих залах Америки, які були заповнені не тільки українцями. Ваше прізвище у програмах стояло поруч з класиками, скажімо, після Рахманінова. І це не викликало подиву, сприймалось нормально й закономірно.
– Здебільшого мене поміщають в компанію українських класиків: Леонтовича, Березовського, Веріківського, Стеценка, Степового, і корифеїв, що нині живуть. Для західного слухача це нормально. Важливо, щоб твори не відрізнялися різко стилістикою. В музиці Лесі Дичко є багато українських мотивів, української барвистості. У Скорика в духовній музиці, на мою думку, дуже багато принципів церковного співу, який іде від кантового. Зі Станковичем більш складна ситуація, тому що його музика більш драматична, але по церковному дуже красива. Думаю, що і у Рахманінова є музика, яка не сприймається в церкві, не використовується в богослужінні; написана на духовні тексти, вона по концертному драматична. Тож за цими ознаками ми як автори досить споріднені. Інтелектуальна публіка, вихована на класичних традиціях, таку музику сприймає з цікавістю-насолодою…
– Кажуть, що такої публіки стабільно існує чотири відсотки.
– Так, чотири відсотки знають, що Бетховен не собака з голлівудського фільму, а композитор. І, власне, це те, що мені болить. Світ скочується в маскульт.
– Замало тих відсотків.
– Замало людей дбають про власну духовність. Здебільшого куштують ерзац, якісь шоу.
– Серед викладацько-спілчанських обов’язків, що є пріоритетним для Вас у творчій сфері?
– Я давно для себе вирішив, що пріоритетом для мене є духовна музика на канонічні тексти, зокрема, на тексти псалмів. Та, звичайно, треба заробляти на хліб насущний. Тож беру замовлення. Це переважно аранжування. Не скажу, що не люблю цю роботу, та багато хто з друзів радять: «Слухай, тобі вже шістдесят, думай тільки про високе і вічне». Але я не впевнений, що мені вдасться зануритися лише у власну творчість.
Коли мені виповнилося п‘ятдесят п’ять років, у філармонії відбувся мій концерт. Тоді наприкінці року у міністерства культури в останній момент гроші з’явилися, реклама була куценька і зал був незаповнений. Мені дуже хотілося, щоб прозвучали мої симфонічні твори. Вони пролунали в напівпорожньому залі, і це було моїм розчаруванням.
А на шістдесятиріччя у повному залі прозвучало чимало моїх аранжувань. Так виходить: здебільшого я відомий як композитор, котрий написав дуже багато аранжувань для різних складів. Недавно вийшов диск дуету «ДвіО» у складі Олександра Білошапки і Оксани Нікітюк, які працюють хористами в капелі «Думка». Я зробив для них цикл різдвяних обробок у супроводі квартету струнних інструментів (в тому числі і фортепіано, бандури). Планувалося, що вони, можливо, візьмуть участь у моєму концерті, долучаться до різдвяних святкувань, але раптом виявилося, що коштів на презентацію, тобто на розкрутку диску немає. Втім, розраховувати на те, що вони на цьому зароблять, не можна.
Я співпрацюю з Тріо бандуристок Національної радіокомпанії України, які постійно підкидають цікаві ідеї. Вони хочуть створити фольклорний ансамбль, де звучала б сопілка, скрипки, бандури, віолончель, контрабас, альт, ударні інструменти. Готуються до міжнародних фольклорних конкурсів, отже, працюватиму ще й в такому напрямку.
– Чи здатна сучасна людина сприймати духовну музику?
Так, якщо вона не обтяжена матеріальними збоченнями. Адже, чому люди люблять «попсу», тому що вона допомагає рахувати гроші й звучить скрізь, де «крутяться» гроші: магазини, банки, офіси, громадський транспорт тощо.
– Вікторе Івановичу, є дві непримиренні “субстанції” – академічна музика і естрадна (рок, до речі, теж зазвичай виконують на естрадних підмостках). Та часто в їхній бік летять схожі закиди: монотонно, шумно, немилозвучно, дисонансно, хаотично, гучно, індустріально... Ви як композитор, котрий сповідує гармонію, що думаєте з цього приводу? Відділіть, як кажуть, мух від котлет.
– Єдине з чим не погоджуюся, що ви називаєте авангардну, провокаційну музику академічною, яка, насправді, іменується серйозною, інтелектуальною. До того ж, цих, як ви висловилися, непримиренних“субстанцій” - три, тому що рок-музика ніколи не товаришувала з попсою. Скажу відверто, вся непримиренність від лукавого. Адже, сказано «Любіть одне одного!». Тож, з приводу цих «непримиренних» можна сказати: «Одного поля ягода!». Все в світі буває лише добрим або злим! Й серед авангардистів зустрічаються генії, і вони теж бувають добрими й злими. Є в медицині поняття «деструкція» і вона не може іменуватися мистецтвом…
– Вашу псалмодію “Монологи віків” для мішаного хору та солюючих інструментів висунуто на здобуття Шевченківської премії. В чому нерв, стрижень, квінтесенція цього твору?
– Твір писав багато років і в ньому – всі мої болі й роздуми, до яких спонукали тексти псалмів. Ідея та ж сама – висловити розуміння Бога різними вустами – елліна, іудея (й українця!). На концерті якийсь чоловік похилого віку під час виконання твору голосно сказав: «Це якісь іудєйські піснопєнія!». І я зрадів, що слухачі мене розуміють!
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
