Наш гість – Володимир Шовкошитний, поет і прозаїк, доктор філософії в галузі політології, професор, директор видавництва «Український пріоритет», громадський діяч.
– Пане Володимире, Ви ненаситно беретеся за всілякі громадські обов’язки, маєте репутацію щирого бунтаря, якого притягують суспільно-політичні вогнища. А скільки часу залишається суто на творчість?
– Найкращі мої твори, вважаю, народжуються під час поїздок. За минулий рік я проїхав Україну від Луганська до Ужгорода. Лише в Донецьку не зустрічався в університетах, не читав лекції. Був у Луганську, Харкові (в трьох університетах основних), у Полтаві і у відповідних областях, у Рівному, Луцьку, Львові, в Острозькій академії двічі, у Кіровограді, Черкасах, Дніпропетровську, Запоріжжі… Був у багатьох київських вишах, ліцеях і школах. За рік зустрівся більше ніж із сімома тисячами студентів і старшокласниками, як україномовними, так і російськомовними.
Очевидно, внаслідок складу характеру, мої лекції часто схожі на проповіді. За виплеском енергії. Але дивовижна річ: коли вихлюпуєш енергію в залу, спочатку немов спустошуєш себе, а потім виникає ефект сполучених посудин. Я віддаю запал молодим, взамін вони віддають свою енергію, віру. Часом виникає дивовижний ефект. У Хмельницькому університеті я закінчив виступ, і раптом встає дівчина-п’ятикурсниця, очі повні сліз, і каже: «Пане Володимире, ми вам присягаємо жити так, як ви нас закликаєте».
Я по суті не закликав, я розповідав, як має жити український інтелігент для того, щоб сталася Україна, відбулася українською, була самодостатньою, а не якоюсь наймичкою чи хвойдою Великоросії або ще якоїсь великої держави.
Для того ми мусимо мати свою власну національну ідентифікацію, національну гордість, самоповагу, маємо «чужого научатися, свого не цуратися». Адже нація існує тільки як гуманітарний проект.
Тож скільки часу залишається на творчість? Не більше ніж у будь-якого митця: 24 години на добу. Дехто з нас спить більше, дехто менше, я сплю чотири-шість годин на добу. Маю величезний гріх перед колегами по цеху, бо за все своє життя випив менше, ніж деякі з моїх колег учора з вечора. Я не втрачаю час на богемне життя. Пишу, навіть якщо у мене немає комп’ютера чи ручки поруч, весь свій час, у тому числі й уві сні.
Часто вночі сняться вірші, або цілі фрагменти з романів. Пишу на комп’ютері ще з 1990 року. Щоправда, втратився чар, коли скрипить перо чи олівець по паперу, але той чар, очевидно, притаманний будь-кому на початкових етапах – графоманійних.
Нині пишу роман. Це буде друга книга до твору «Хресна путь», який мав хорошу пресу, гарні відгуки, критику. Ця назва залишиться тільки для першої книги, де відображено хресну путь України, українського народу, і, очевидно, автора.
Друга книга дилогії називатиметься «Білий кречет», причому кречет тут як символ, адже коли він атакує – це тризуб. Мій головний герой має псевдо «Кречет», і воює він з цілою зграєю хижих орлів: ненаситним двоглавим – московським; пихатим – нацистським; і пощипаним та гоноровим – польським.
Нова книжка торкається надзвичайно болісної сторінки нашого національного життя, йдеться про так званий волинсько-поліський період УПА. Але охоплюється період від 1937 року, зараз я в 1943-му. Це – Кам’янець-Подільський, Львів, зокрема, розстріл у Львівській тюрмі, проголошення акту відродження української державності, це – розстріл у Луцькій тюрмі, адже, сталінські соколи з НКВС розстріляли у в’язницях цих міст понад чотири тисячі українців в кожному – без вироків, часто без слідства, просто так.
В цей період на всю потужність уже діяв Тарас Бульба-Боровець. Він створив так звану Олевську республіку, величезна територія охоплювала майже всю Волинь, Полісся, аж до Слуцька в Білорусі. Понад три місяці жодної іншої влади, окрім УПА «Поліська Січ» там не існувало, ні червоної, ні німецької.
Коли німці почали нищити Олевську республіку, Бульба-Боровець пішов у збройну опозицію, почав їм протидіяти, намагаючись воювати з їхніми сателітами, не вбиваючи німців, щоб не підставляти мирне населення під каральні операції. Він нищив допоміжну поліцію, скажімо, мадярські жандармські частини, втім, діставалося і німцям.
Бульба-Боровець постійно вимагав, щоб звільнили українського революціонера Степана Бандеру. І в той самий час служба безпеки ОУН Степана Бандери почало «розробку» Бульби-Боровця і мельниківців. Дивовижним чином гинуть три очільники УПА: Головний Командир Василь Івахів («Сонар», «Сом», «Рос»), начальник штабу поручник Юліан Ковальський («Гарпун»), ад’ютант штабу хорунжий Семен Снядецький («Сірко»). Всі вони загинули, втрапивши в одну засідку біля села Черниж, кричуще порушення елементарних правил партизанської війни – не можна збиратися разом всім командирам. Троє військовиків, які мали незаперечний авторитет, чомусь раптом збираються в одному, дуже небезпечному, місці, де маса німецьких гарнізонів, засідок, де потужні польські «пляцувки», де нишпорить Армія Крайова, де безліч червоних банд більшовиків, закинутих для боротьби з УПА. Сонара-Івахіва з соратниками охороняло лише з десяток людей, вони не повідомляли про свій рух відділи УПА, які там дислокувалися, ті б виділили сто-двісті, скільки треба людей, для охорони, бо це еліта.
Раптом вони зникають. Коли ж не стало військових авторитетів, гіпертрофовано підвищилась роль держави у державі: служби безпеки ОУН.
Сонар-Івахів був прихильником об’єднання мельниківських, бульбівських і власне бандерівських відділів (під відділами маються на увазі збройні формування). 22 травня він мав зустрітися із Бульбою-Боровцем і представниками мельниківців для того, щоб обговорити або й підписати формат об’єднання: хто кому підпорядковується тощо, щоб всі інтереси були враховані. Однак 13 травня, за 50-60 кілометрів від місця доленосної зустрічі (й за дев’ять днів) гине й він і ще двоє перших керівників УПА.
Мій герой потрапляє в ці жорна, намагається розібратися, що сталося. Його теща – головний лікар у Бульби-Боровця. Вона настільки захоплена діяльністю цього славного українця, його характером, постаттю, що навіть відмовляється переходити до рідної доньки в загін зятя – «Кречета». Вона сказала: «Моє місце тут», тобто у горнилі військових подій.
Чому виникає така страшна ситуація, коли українці вбивають українців? Бандерівці усувають мельниківців, бульбівців. Чому?
Хоч там як, стараюся, щоб у мене не було негативних героїв. Адже кожен воює за національний, або ж партійний інтерес. Кречет обстоює цінності, головна серед яких – свобода. Його вибір – боротьба! Його мета – Україна! Його засіб – правда!
– Всі вчинки треба розглядати в контексті подій і ситуацій.
– Авжеж. У мене є тільки двоє негативних персонажів. Це червоні командири, які до 1943 року приписували собі всі бойові операції, диверсії бульбівців, бандерівців, мельниківців. Щоб ті не зробили, про них не повідомляли в штаб радянського партизанського руху, стверджували: «Це ми». Якщо порахувати скільки вони підірвали ешелонів з німецьким озброєнням і живою силою, то стільки не набралося б у всій Німеччині.
Є справжні щоденники цих покидьків. Один із них – Герой Радянського Союзу Балицький, рідкісний мерзотник, який нищив українські села. Не було жодного пострілу в їхній бік, а записували таке: «Убито 29 националистов, 28 взято в плен. Захвачено 6 сёдел, 12 коней, 17 свиней, 200 пудов муки, десять пудов сахара, 8 пудов соли». І жодного пістолета чи рушниці, жодної фінки. З ким же ця керівна червона потолоч воювала?
Рядові – люди підневільні, вважали, що вони народні месники, їм так пропаганда втовкмачувала.
У мене нема негативних поляків, всі вони воюють за святу ідею: «Велка Польська от можа до можа». Так їм вдовбали у голови.
У березні-квітні 1943 року вся українська допоміжна поліція (до п’яти тисяч людей) відмовилася від каральних операцій проти власного населення і за командою ОУН пішла в УПА, тобто в ліси. На їхнє місце набрали ще більшу кількість польських поліцаїв, і нічим іншим, крім пацифікацією, тобто умиротворенням – знищенням українських сіл, ця поліція не займалася. Вони ніколи не воювали з червоними частинами, воювали винятково з УПА і з українськими беззбройними селами – з жінками, дітьми.
Я відкопав вражаючі документи. Один із них – звернення члена польського уряду до польського населення Волині. Він закликає, що є категорично не припустимим, щоби поляки йшли у німецьку поліцію або в червоні партизани. Категорично неприпустимо полякам воювати з УПА, з українцями. Ті, хто це робить, хто нищить, палить українські села, убиває українських жінок і дітей, будуть виключені із лав польського народу і жорстоко покарані. Але це був голос того, що волає в пустелі. Звичайно, його не почули.
Я пишу про те, що найбільше право, яке дається людині, передусім Богом-Творцем, це право вибору.
Шептицький в 1942 році, щоби не дати розгорітися польсько-українському конфлікту, виступив із архіпастирським посланням «Не вбий», де стверджує, що політичне вбивство такий самий гріх у християнстві як і будь-яке убивство. Як греко-католицький митрополит він звернувся до римо-католицького митрополита-поляка і запропонував йому підписати таке ж звернення до своєї пастви. Той не підписав. Вибір Шептицького був вибором християнина. Вибір римського митрополита був вибором поляка, громадянина знищеної Польщі.
Я констатую, не засуджую, показую, як було. Намагаюся зрозуміти кожного. Звичайно, як українець я роблю свій вибір, для мене найсвятішим словом після «мама» є слово «Україна», найкращі люди у світі – українці. Але я намагаюся бути об’єктивним, прагну зрозуміти всі сторони конфлікту. Для мене не вороги – люди у службі безпеки УПА, в тому числі її начальник Арсенич (псевдо «Михайло»), якого майже ніхто не бачив. Він від 1944 року десятки разів відмовлявся покинути територію України, виїхати за кордон і врятуватися. Арсенич був фанатично відданий ідеї Української Самостійної Соборної Держави, він зробив свій вибір. Залишився у бункері з дружиною, охоронцем і зв’язковою Романа Шухевича, яку вже перевербувало НКВС. Охоронець підірвав себе на гранаті, Арсенич застрелив обох жінок, спалив усі документи, і останню кулю послав собі у скроню. У кожного був свій вибір і кожен свій вибір робив. Я навіть не засуджую німців як військовиків. Я засуджую їхнього бога, який називається «Орднунг» – порядок. Тому що вони навіть не від злоби вбивали і спалювали українські села. Порядок мусить бути – «ordnung muss sien!»). І це те, що мене бісить, знаєте, вбивство не від люті, не в стадії афекту, а вбивство тому, що таким чином буде порядок, це – верх блюзнірства.
Я настільки в цьому творі сьогодні, що сплю – його пишу; їду, проводжу наради, виступаю на підтримку української мови, проводжу прес-конференції – я все одно пишу свій роман.
Зібралося матеріалу ще мінімум на дві книги. Очевидно, доведеться другу книжку закінчити банально: «Далі буде». Має бути відповідний формат, відповідне насичення, бо, взагалі-то, роман про родину, сім’ю, любов на тлі історичних подій, а не навпаки. Але драматизм подій історичної ваги часом виходить на передній план, тобто кохання, доля родин головних героїв іноді розчиняються у плетиві історичних подій.
На Волині відбувались вражаючі по жорстокості й трагізму події. Наприклад, заходять поляки в українське село, в родині чоловік – українець, дружина – полька. Вбивають чоловіка і сина на очах полишених у живих дружини і доньки. Бійці УПА у польському селі здійснюють відплатну акцію: вбивають чоловіка-поляка, залишають живою дружину-українку.
У центрі моєї оповіді українсько-польська сім’я, причому поляки – не осадники, не колоністи, а такі, що віками жили там, вони, може, і не поляки зовсім, але колись їхні предки прийняли католицтво, а сусіди стали православними.
Отже, 24 години на добу у мене залишається для творчості. Із них годин вісімнадцять я пишу або можу писати, а решта думаю, що писатиму.
– Хто Ваш найперший читач? І як впливає його думка на вашу творчість?
– Намагаюся не показувати незавершені твори нікому, окрім редактора й коректора, хіба окремі епізоди. Думка перших читачів іноді впливає, особливо редактора – іноді примушує навіть поборотися зі своїми власними стереотипами.
– Нині прозу і навіть поезію наводнюють брутальність і навіть нецензурщина. Або якісь авангардні вибрики. Ваше ставлення до такого роду новацій?
– Я сприймаю всі новації, особливо, якщо вони талановиті. Але в ста випадках із ста всі ці «новації» вже сотню разів застосовувалися до цих «новаторів», просто вони про це ще не знають. Зазвичай ці потуги минають, як нежить, або свинка, й тоді залишається сухий залишок, якщо є талант, або ж все лопається, як мильна бульбашка. Стосовно «великаво, магучєво рускага мата»: однією із функцій літератури є функція нормотворча, література впорядковує мову, розчищає її від бур’янів, а не насаджує в неї дебілізм і варварство «старшого» брата.
Поезія. Від не-поезії вона відрізняється, зокрема, зовнішньою формою, наявністю не тільки образа (образів), а ритму, розміру, рими, її завдання полягає в тому щоб через зовнішню форму (специфічну) за допомогою образу (ів) розкрити значення (ідею). Якщо юні вундеркінди приносять мені твори, про які ви питаєте, то я ніколи їх не відмітаю з порогу, навпаки намагаюсь виловити в усьому тому зерно, якщо воно, звісно, там є. Так колись ставилися до мене. Так чиню тепер і я. Отож, якщо талант присутній, то він обов’язково повинен себе проявити в різних стилях поезії.
– Зустрічаючись з людьми, особливо з молоддю, в тому числі в російськомовних регіонах, ви відчуваєте настрій аудиторії. Продіагностуйте ставлення людей до мовної ситуації?
– Місто-герой Луганськ дуже тяжко запідозрити в належності до бандерівського руху, до націоналізму тощо. В університеті імені Даля зібрали на зустріч зі мною філософів, економістів, юристів. Півтори години тривав мій виступ. Потім майже дві години я підписував автографи на власних книжках (на чотирьох різних). Студенти, взявши по одній книзі, відходили, дивилися, що подруга чи друг взяли іншу книжку, приходили і брали таку саму, потім приходили за третьою, за четвертою. Моєму товаришу довелося двічі бігати до машини, приносити великі сумки з книжками, щоб вистачило всім.
– І всі книжки винятково українською мовою?
– Так. Останній свій російськомовний твір «Я – украинец» я написав у 1988-му. Цей вірш починається: «Я украинец до седьмых колен, прапрадід мой шелками шит на Сече», а закінчується українською: Прости мені, прапрадіде-козаче, прости мені, мій споконвічний краю, за те, що на чужинській мові плачу об тім, що мови рідної не знаю». З того часу пишу прозові, поетичні, публіцистичні й наукові твори винятково українською мовою. У Луганську я говорив не як політичний чи громадський діяч, а як письменник, читав українські вірші, говорив студентам речі, за які в дев’яностому році більшість Верховної Ради, похапавши парабелуми, з задоволенням всадила б обойми мені в черепок. Тепер в Луганську це абсолютно нормально сприймається майбутньою елітою, людьми, які отримають вищу освіту. Більше того, вони з захопленням слухають про речі, про які там їм, на жаль, не кажуть. Бо телебачення, регіонали, ландики, мажори, всяка нечисть і бандота нав’язують зовсім інше. А коли стукаєш, намагаєшся душі розбудити і вкласти в них важливе, молодь відкривається, дивиться на тебе, як на друге пришестя Христа і каже: «Чого ви до нас не їздите? Приїжджайте!».
Мене возив зять мого друга, українського націоналіста на прізвище Касєєв, він сказав: «Пане Володимире, я закінчив університет. Хоч би раз нам таку лекцію прочитали. (Він зі мною два дні їздив, шість зустрічей було). Якби хоч одну таку почув, уже давно був у Конгресі українських націоналістів». Я кажу: «Заспокойся, я ще не там. Попрацюймо на патріотизм». – «Попрацюємо» – каже. Мені це гріє серце. Молодь росте україноцентрична.
Вся луганська депутація у першому скликанні (я її називав не інакше як «ворошилівські стрільці») була червона, аж синя, тобто «пунцовая до полудури». При слові «Україна» хапалися за пістолети, при слові «нація» їх розпирало. Був такий Вася Казаренко, я Плющу казав: «Викличемо швидку допомогу, по-моєму, у нього апендицит. Ну подивіться, морда скоро трісне, така пунцова стала при слові Україна». Вони кричали в усі горла: «Никогда над пролетарским Донбассом не будет этого бандеровского жовто-блакитного знамени».
Тож я розповідаю, вам, товаріщ Казаренко і іже з вами ворошиловськім стрільцям, що коли грає ваша луганська «Зоря», за яку я з сімдесятих років вболіваю, то половина стадіону – в жовто-блакитних прапорах. Коли збірна грала у лігві «данєцких» на «Донбас-Арена», весь стадіон був жовто-блакитний. Хлопці і дівчата, замалювавши симпатичні фейси в жовто-блакитні кольори, щиросердо кричали: «Україна, Україна!» Не тому, що Ренатка комусь щось дав, когось купив. Тому що вони – українці, тому що у них є держава. І це, щоб там у мізки не вдовбували, живе в кожному з нас, є предметом гордості.
Коли б’ється Віталій або Володя Кличко, вся Україна не спить і дивиться. Брудний поєдинок між Чезорою і Хеєм дивилося удвічі менше людей, ніж коли Віталік однією рукою бив Чезору, хоч, здавалося б, вулична бійка між брутальними забіяками для плебса цікавіша. Українець на це не повівся. Не цікаво, бож нема в тому символів України – Володимира і Віталія Кличків.
Патріотизм чи націоналізм спортивний, економічний (купуймо українське!), в інших проявах посилюється. Це в кожному з нас. Якось мені син каже: «Тато, пішли в паб, подивимося футбол, грає збірна України». Пішли, замовили чай. Народ переважно п’є пиво. Раптом підводиться такий собі Льолік і каже російською мовою: «Ребята, давайте выпьем за Украину!». І встає весь паб, крім однієї відмороженої панянки, і вигукує: «За Україну!». Здавалося б, пиво п’ють, але за Україну, слава Богу.
В російськомовній школі № 54 в місті-герої Харкові я почав з того, що сказав: «Хлопці і дівчата, не брешіть і не слухайте брехунів, які кажуть, що Харків – перша столиця. Харків насправді зробив велику антиукраїнську справу». До речі, Харків для мене рідне місто, тут до війни жив мій батько з родиною: татом, мамою і п’ятьма братами і сестрами. Тільки в грудні 1941-го вони звідти евакуювалися, коли почався голод і німці дозволили податися з міста, щоб не почалися епідемії. Так от кажу молоді: «Харків зробив велику антиукраїнську справу, коли, повівшись на брехливі демагогічні заклики Артема та інших червоних зайд, ударив ножем у спину Києву – Українській народній республіці. Тож ви ніяка не перша столиця, а перша антиукраїнська совєцька столиця. Однак навіть тодішні більшовицькі лідери почали українізацію, бо інша Україна не можлива, вона може бути тільки українською. Комуністична, демократична чи ще якась, але українською мусить бути обов’язково. Спілкуючись з величезною актовою залою старшокласників, я сказав: «Хочу вклонитися одній-єдиній людині у вашому місті, яка зробила його українським, це, звісно, не Допа і не Гепа, тобто не ваші Добкін і Кернес, а це наш Мирон Богданович Маркевич. Брате Мироне, я низько вклоняюся тобі». Підриваються хлопці, приблизно третина залу, починають кричати: «Слава Україні», інші підскакують і підтримують: «Героям слава!». Вчительки української мови і літератури в сльози. Я їм кажу: «Чого плачете, колеги?» – «Ми не думали, що у нас такі патріотичні діти». – «А ви стукайте, якщо хочете, щоб вам відчинили. Стукайте в серце кожного українця, якою б мовою його не примушували говорити обставини, батьки, Кернеси з Добкіними, Хазарови з Януковичами. У серці кожного співвітчизника є українське, воно називається кров. А найкраще мислять кров’ю.
Я часто кажу аудиторіям: «Відкрийте ваші серця, я навчатиму вас патріотизму. Говоритиму про найдорожче для кожного з нас – про Україну». Ви бачили б очі цих студентів, школярів, це щось неймовірне, відбувається перевтілення. Я ліплю свою Галатею, в яку сам закохуюся. До кінця лекції це інша публіка. Не я такий святий. Є річ, яка вище за мене, за будь-кого з нас. Існує українська держава, вже 21 рік, відроджена, відновлена, в тому числі і моїми зусиллями, як одного з депутатів першого скликання, який тоді всі сили віддавав для того, щоби ця держава постала.
Наявність держави формує громадянина, держава робить патріота. І навпаки, чим більше патріотів у державі, тим успішнішою буде держава. Україна може бути або українською або не бути. Іншою вона ніколи не стане. Щоб не казали Хазарови з Януковичами, щоб не казали люди, які заблукали у просторі, фатально не там народилися як табачники і германи, а українська держава відбулася і житиме обов’язково. А їх не буде. Вони зайди і пройди, прийшли, напаскудять і підуть. Ми їх підемо звідси.
Для мене немає сенсу жити, якщо не буде України. Найбільші мої цінності у житті – це Україна і моя родина. Якщо не стане раптом України, мені не стане для чого жити.
У мене дорослі діти. Кожна моя дитина самодостатня і здатна себе реалізувати, відбутися. Свою батьківську функцію я виконав. Я вже дідусь, звичайно, приємно потішитися з внуками, допомогти тощо. Але у них є батьки і матері, вони можуть дати своїм дітям те, що я дав своїм дітям: добре ім’я і віру в Україну. Це найважливіший капітал, який я їм передав. Тому, якщо в мене залишиться навіть останній зуб, я і ним перегризу горлянку ворогу України. Я думаю, що таких Шовкошитних в цій державі достатньо. Завжди знайдеться триста таких, як під Берестечком, Крутами. Такі завжди в нашій історії поставали, здавалося, з нівідкіль, з небуття. Вони обов’язково прикриють собою Україну, захистять найболючіші точки.
Буде Україна й українська мова безумовно. Єдине чого в Україні не буде, потолочі, яка нині називає себе елітою. Бо еліта може бути або національна, або це не еліта. Якщо вона не національна в національній державі Україна, де більшість – українці, значить це не еліта. Це лобісти чужого народу, чужої держави, або просто шавки-маріонетки, яких смикають ляльководи за ниточки. Ми з ними розпрощаємося.
– Та всі кажуть: «У них стільки грошей, стільки сил».
– Пригадаймо скільки було грошей, сили, армії, КДБ і всього іншого у Расєї чи то у Радянського Союзу. Розлетілися в момент, оком не встигли моргнути. І ця бандота розлетиться вщент. У неї нема нічого святого за душею. Творець довго не терпить князя тьми, а це його представники. Тому долонею змахне всіх.
Коли митрополита Філарета підвели до козацького дуба у Холодному яру, організатор, здається, Микола Томенко сказав: «Торкніться дуба, наберіться сил». Патріарх сказав: «Сила не в дубі, силу дає Бог». Інша річ, що Бог дав могутності і цьому дубові. Йому за різними джерелами вісімсот років. Ось скільки років він вбирає в себе енергію Творця, Землі і Космосу, силу людей, які до нього приходили, святили зброю, повставали в роки УНР. До речі, у Холодному яру діяв і відділ УПА в роки другої Світової війни. Я вірю, що повіє новий вогонь з Холодного яру.
У нас багато Холодних ярів по Україні. В кожному селі, де живе хоч один свідомий українець, є його осердя. Тому я переконаний, що Україна як держава безсмертна, українці як нація безсмертні. Такий вишкіл, який пройшов наш народ, наша стражденна, чимало разів зникома і незнищенна Україна, мало яка держава у світі пройшла.
Багато сліз наплакали євреї, у них дві тисячі років не було нічого, вони вижили тільки тому, що заганяли самі себе в гетто, самі проголошували, що вони то в єгипетському, то у вавилонському полоні. Їх ніхто не брав у полон. Вони туди приходили, обмежували доступ, забороняли асиміляцію, і таким чином вбереглися. Врятувалися за рахунок релігії. Ми врятуємося за рахунок мови.
Я спілкуюся з друзями своїх дорослих дітей. Вони позакінчували українські та російські школи у Києві, часто спілкуються російською мовою. Але коли постало питання про другу державну мову, про регіональний статус мов, ви бачили б цих хлопців і дівчат. Вони абсолютно всі категорично проти цього, розуміють, що це цілковита дурня і брехня. Вони чітко усвідомлюють, що нинішня влада в Україні – влада окупантів. Влада національних меншин не може бути іншою, якщо не сповідує цінності історичні, культурні, звичаєві титульної нації, титульного державотворчого етносу. Колись Маркс сказав, що мовою титульної нації не розмовляють або окупанти, або дурні. Тут якраз поєдналося: окупанти з дурнями плюс з шавками, які їм служать.
Тому принагідно звертаюся до тих із співгромадян, які себе усвідомлюють українцями або мають у власних жилах хоч якийсь відсоток української крові, вірмо в те, що ми є і будемо.
– Василь Симоненко серцем напророчив: «Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не переможе мій народ».
– І тому досить нам клясти воріженьків, посипати голову попелом, розказуючи які ми ніякі. Ми мусимо знати своїх героїв, де вони поховані, маємо вшановувати ці могили, бо нові герої народжуються на могилах героїв. Наших, не комуністичних, не прийшлих, а тих, хто боровся за українську самостійну соборну державу, хто боровся за Україну без будь-яких до неї епітетів, просто за Україну як феномен рівновеликий, але для нас більш дорогий, ніж Росія, Польща, Італія, Німеччина тощо. Ми не кращі за жоден народі у світі, але ми не гірші. У нас було чим пишатися, є і обов’язково буде.
Ми народ – місіонер, на нас за всі наші страждання (вони ж не так просто даються!) покладена величезна місія – прийти в Європу і її, одурілу від жиру, врятувати від того, що в ній відбувається, що там подають як демократію. Уже в половині Європи узаконили богопротивну содомію і легкі наркотики. Не будемо собі брехати, до демократії це немає жодного стосунку, це має відношення до боротьби добра зі злом, до речей сутнісних, які визначають, в якому жити світі, і бути йому чи не бути. Бо світ існує тільки до того часу, допоки в ньому перемагають сили добра. Добро і зло рівновеликі: світло і пітьма, Творець і його антипод, князь темряви. Але якщо світ живе, значить, перемагають сили добра. А що відбувається у старенькій Європі? Вона ожиріла і від цього одуріла. Ми повинні це зупинити. Ми є кров від крові, тіло від тіла цієї Європи, я не знаю, хто з кого почався, думаю, що вони з нас починалися. Під Києвом сім тисяч років непереривного культурного шару. Пошукаймо десь, поколупаємося. Де ми знайдемо сім тисяч років безперервного культурного шару?
– А нам пропонують історію в тисячу п’ятсот тридцять років.
– Це тільки тому, що на тлі семитисячолітньої історії Києва Масковь має жалюгідний вигляд, намагаючись провести свою доктрину, яка стала національною ідеєю расєйською: Москва – третій Рим («два Рима падоша, а третій стоїть, а четвертому не бувати»). Це блюзнірство. Є семитисячелітний Київ, на його тлі Москва – задрипанка, її вісімсот років в історичному аспекті – дитячій вік. Який Рим вісімсот років тому? Окстітєсь, москалики. Вони весь час тягли ковдру на себе: писали «историю преимущественно государства расєйского». Для цього «государыня Екатерина» комісію сотворила. Ревно брехали Карамзіни, Соловйови (хоч він з нашими кровями), Ключевські. Хто не брехав у Расєї? Досі брешуть затято.
Знаєте, в чому найбільша брехня російської, потім совєцької, знову російською історіографії? В тому, що вони повели лінію «Київської Русі» (навіть самоназву у нас украли) в Масковь після того, як Київ упав під натиском татар і монголів, попереду яких йшли москалики. Тобто татаро-монголи, точніше тюрки, попереду погнали звойовані угро-фінські племена, в тому числі з теренів, де існували Владімір і Суздаль (задрипані села на той момент). Ці племена повитягували з землянок, нір і наказали: «Йдіть на Київ, вперед!» Що таке Київ, ті поняття зеленого не мали. Пішли хлопці. «И когда уничтожили Киев, – бреше російська історична наука, – киевляне бросились в Залешанщину, то есть во Владимир, Суздаль і Ростов Великий». Ростов Великий теж був задрипаною Хацапєтовкою, йому просто приклеїли «хвіст» – «Великий», а там жило 600-800 людей, отака була велич Ростова. І раптом одурілі кияни, що ніби блекоти обпилися, поперлися назустріч завойовнику в Залешанщину. Зокрема, і вся еліта київська, тобто всі, хто вмів писати, читати, мислити, ворушитися, діяти, робити те, що нині називається бізнесом, тобто носії ремесел почапали на Московію, якої ще не було. Брешуть, що Москва заснована у 1147 року. Насправді, вона заснована у 1287 році, тобто на 140 років пізніше. Є єдина згадка: «забулдига» Юрій Долгорукій, шостий син Ярослава, пише двоюрідному брату: «Приезжай ко мне на Масковь. Рыбалка здесь отменная». Масковь – річка, ось що малося на увазі. Ніякої Москви не було. Ярлик на створення населеного пункту «Москва» видали хани місцевим хамам у 1287 році, про що є історично достовірні записи.
Отже, за що насправді вигнали Петра Юхимовича Шелеста з керівних лав компартії? За те, що дозволив видати книгу «Історія міст і сіл України» (в цьому році перевидана).
В книжці правдиво зазначено, що у 1240 році, тобто перед басурманською навалою, населених пунктів у Волині було, скажімо фігурально, сто, а у 1260 стало шістсот. В рази збільшилося. У Поділлі було сто, стало чотириста. У Галичині було сто, стало триста. Ну друзі, за двадцять років не народжується три покоління! Це життя одного покоління. Дитина дорослою стає у двадцять років, тоді починає відходити, утворює сім’ю. Нові населені пункти можуть виникати. А цей факт говорить про одне: туди ринули наші люди від угро-фінсько-татаро-монгольської навали.
Московська історія не може терпіти правду, в тому числі, здавалося б, притомний Лев Миколайович Гумильов, син Миколи Гумильова, розкішного російського поета срібного віку і «відомої поетеси в усьому Донбасі Анни Ахметової», як каже їхній президент Янукович. Лев Гумильов, автор пасіонарної теорії, раптом критикує Грушевського за те, що той повів лінію туди, куди вона йшла природнім шляхом.
Дивіться, ось ви і я говоримо однією мовою, ви і я належимо до одного народу, між вами і мною двісті-триста-чотириста кілометрів. Від Києва до Волині, Поділля, Галичини є шляхи, вони трошки гірші ніж тепер, але існують. (Данило Галицький, між іншим, був Київським князем на момент приходу Батия, просто на момент захоплення Києва його там не було). Отже, на мене напали, куди я маю тікати? До вас чи до Васі Іванова за півтори тисячі кілометрів в Залешанщину, куди нема доріг? Тільки звірині стежки. Вони ж мисливці, лише згодом там почали займатися збираним землеробством, сіяти почали у XVIII або навіть у XIX столітті. А тоді місцеві люди займалися полюванням, дороги їм не були потрібні. Зв’язків між Києвом і Московщиною (або Владіміром і Суздалем) не існувало. Єдиний зв’язок: у 1167 році приходив до нас синок п’янички і розгульного чоловіка Юрія Долгорукого – Юрій Боголюбський, народжений якоюсь угро-фінською красунею. Він єдиний з усіх завойовників, спаливши Київ, грабує храми. Коли прийшли татари з монголами, вони заборонили грабувати храми. А Юрій Боголюбський, що прийшов з поплічниками на буцімто історичну батьківщину, перше, що зробив, пограбував і знищив. Бо для нього, чужинця, все було абсолютно чуже.
Ті, кого називають великоросами, це зовсім інший народ, ніякої спорідненості між нами немає. Великороси складаються мінімум з вісімнадцяти угро-фінських народів і трьох слов’янських племен польського походження: кривичів, дреговичів і родимічів, які створили два європейських, за мірками тих часів, міста – Псков і Новгород. І ці Псков та Новгород масковські князі, потім царі нищили до ноги, забирали в рабство. Тричі тільки за часів Івана Дикого, якого на Московщині називають Іваном Грозним, всі інші називають Диким. Пригадайте не нами, українцями, написану «Марфу Посадницю». За що їх нищили? За те, що були чужі для мордви і чуді. Бо слов’яни.
З Києва і Київщини все населення мігрувало на Поділля, Волинь і Галичину. Не на Московію, не на Владімір, Суздаль, Ростов Великий. Люди пішли до рідних. Якщо на мене нападають, я не побіжу далеко, де не розуміють ні мови, не звичаїв, де моляться незрозумілим богам, де живуть у норах. Я піду туди, де живуть так, як я живу. Дадуть шматок хліба і скажуть: «Володю, ти чоловік добрий, роботящий, є земля, працюй. Якщо взяв у борг, віддаси. А якщо не віддаси, то ми свої люди». На чужині мене так не зустрінуть. Українці пішли на Поділля, Волинь, Галичину, тому збільшилися в рази міста і села, тому там стало можливим ще в 17-му столітті отримання Магдебурзького права (самоврядність) навіть селами. На Хмельниччині є невеличке село Миньківці, воно отримало Магдебурзьке право, як і Київ!
А нам нав’язують брехню, яка лізе зо всіх щілин. Через древній Київ од Римської імперії на Масковь притягують за вуха місіонерство, християнство, православ’я. Приїжджає до нас косматий Кирило і розказує нам про «русский мир», який ми повинні будувати.
«Русский мир» Кирила або Путіна обмежить український простір, як каже моя колежанка за першим скликанням у ВР Марічка Куземко, до розміру зашморгу на нашій шиї.
Тому друзі, не ведімося на якийсь «русский мир», у нас є свій український світ, і ми його маємо плекати, розбудовувати, і він буде таким, яким ми його зробимо.
Ми маємо свою, відмінну від Масковії історію, відмінну від поляків й інших. Я не кажу, що ми є кращими, ми є окремішними. Вони не є гіршими, вони є іншими.
Колись у мене була пам’ятна зустріч із Дмитром Сергійовичем Ліхачовим, я про це пишу у своїй книжці. Після пленуму Спілки письменників СРСР я сидів із земляком (який раптом знайшовся) на прізвище Бугай, його предки у Москві стали Бугайовими, недалечко від ЦДЛ, ми пили каву і розмовляли про серйозні речі, зокрема про Христа. Раптом чую: «Вы прекрасные молодые люди, очень приятно вас слышать». Обертаюся: Дмитро Сергійович Ліхачов! Ми відрекомендувалися. Ліхачов говорить: «Зря, знаете, украинцы пытаются от нас откреститься. Мы же, как братья, мы же вас любим». Я кажу: «Дмитро Сергійович, я страшенно любив свого брата до вісімнадцяти років, він був для мене і Оводом і Павкою Корчагіним, всім одразу. А потім у нього почалося своє життя, у мене – своє. Коли ми тепер зустрічаємося, один раз обіймаємося і розходимося до наступного дня народження, або його, або мого. Треба йому допомогти, я допоможу, треба мені допомогти, він допоможе. Але в обіймах братніх ми задихаємося. Тож не треба нас так тяжко любити. Навчіться себе любити. А ми якось розберемося. Будемо товаришувати. Все буде добре». Ліхачов посміхнувся, потис руку і пішов. Це було 1989 року.
Я не хочу, щоб ми задихалися в обіймах старших або менших братів. Давайте жити дружно. Робімо свою культуру, плекаймо свою історію, бо історія не наука, історію пишуть переможці. Я хочу, щоб ми нарешті самі писали власну історію, щоб ми нарешті були переможцями на своїй землі, тоді й читатимемо історія не з бромом, а з гордістю.
– До керівництва Національної Спілки письменників України прийшла нова команда. Що робиться, аби Спілка повернула собі гідний авторитет, аби український письменник набув всенародного авторитету проповідника, трибуна, став совістю і виразником нації?
– Попередники були цікаві особистості. Але! Скажімо, землю Будинку творчості в Коктебелі, передану в оренду спілці на сорок дев’ять років, вони передали на сорок дев’ять років у суборенду. Уклали юридично вмотивований документ, за яким Спілка письменників з кримської землі має копійки і не може змінити укладені їхніми інтересами угоди.
На сьогодні, якби можна було ті угоди відмінити і заключити нові, і не на сорок дев’ять років, СП могла б допомагати чи не кожному українському письменнику видавати книги. Нині жодному не можемо допомогти через фінансовий стан.
– Отже, Будинок творчості письменників у Коктебелі втрачено? І там письменники уже не можуть відпочивати і творити?
– Відпочивати можуть. Там є наших двадцять чотири номера у старому корпусі. А ось творити – навряд чи. Там з ранку до ночі барабанить музика – «вєсєлітся і лікуєт вєсь народ!»
Ми сидимо з вами у Спілці письменників України на Банковій, за вікном мого кабінету через півгодини почне гепати музика ресторану «Сад», за яким стоїть фінансова група «Альфа» «АльфаБанк, «Альфагруп, тобто видно вуха ФСБ Росії.
Патріоти, які перед нами тут сиділи, здали раптом в оці руки територію. Цим займається прокуратура, ми подали запити і клопотання у відповідні органи: «Чому без жодних угод добудували якісь прибудови, чому використовують територію тощо?».
У центральних частинах Києва ринкове котирування квадратного метру щонайменше 20-25 доларів. А тут, на вулиці Банківській, 12 доларів за квадратний метр! І на це є нотаріально завірена угода. Намагаємося з цим боротися.
Я вже мовчу за Одесу, де з понад чотирьох гектарів землі, залишилося за Будинком творчості лише один гектар землі, все інше продано і заросло бур’янами по самі дахи старих будівель. Але найстрашніше те, що зусиллями капіталу і, очевидно, попереднього керівництва майже вщент десакралізоване ім’я самої Спілки, ім’я письменника, нанесено удар по репутації і авторитету.
Я пригадую, коли мене у 1988 році прийняли у Спілку, я заходив і бачив Загребельного. Слухайте, це було щось неймовірне: Загребельний іде!
Я пам’ятаю, як ми з Юрієм Щербаком та іншими людьми творили екологічну фундацію «Зелений світ». Свої засідання проводили в приміщенні Комітету захисту мира у Олеся Терентійовича Гончара ¬¬– Голови комітету. Я коли побачив вперше Гончара, у мене подих збило… «Прапороносці», «Тронка», «Собор»… Я дивився на Гончара: де ж німб? Він має бути обов’язково.
– Почуття пієтету живить.
– Авжеж. Для мене це була неймовірна подія – бачити таких людей. Якось Світлана Йовенко сказала: «Володю, я показала Ліні Василівні ваші вірші, вона їх високо оцінила». Я був у захваті. І потім, на першому установчому з’їзді Руху я побачив Ліну Василівну (ми були вже знайомі), поруч стояла її донька Оксанка Пахльовська, я підійшов – і Ліна Василівна обняла мене і сказала: «Молодець, Володю». Я думав, що полечу.
Нині немає цього. Від присутності справді феноменальних людей душі не здригаються. Приїздиш в університет на філфак і кажеш: «Вчора я мав бесіду із Дмитром Васильовичем Павличком» – і жоден м’яз не тремтить на обличчі, сльоза ні в кого не вискочить, крила не виростають.
Кажу: «З Іваном Федоровичем Драчем ми тоді-то писали декларацію». Волосся дибки не стає, нічого не відбувається. Щоправда, коли говориш про Ліну Василівну, виявляють пієтет. Бо Костенко для молоді легендарна таємниця, загадка. Вони народилися, закінчили школи, університети і ніколи її не бачили. Раптом почули, що вийшли такі-то книжки, і Ліна Василівна зробила кілька вояжів, погодившись на всеукраїнський тур. Та молодики у Львові зневажливо булькнули щось і Ліна Василівна відреагувала фразою типу «авіаносці не ходять по болотах».
Тож нині стоїть величезне завдання перед Спілкою письменників знову сакралізувати письменництво, вивищити працю письменника, зробити книгу престижною, читання предметом гордості, для молоді перш за все. Людина, яка читає українську книгу (а не втуплюється у ноутбук), скажімо, у метро, має стати взірцем.
Для цього має бути задіяна вся державна машина, яка нищила українську книгу, український книготорг.
Олжас Сулейменов правильно сказав: «Поети – пси народу». Вони біжать попереду, відчувають всі загрози і про це попереджають.
Колись було гасло: «Письменник – це совість народу». Я хочу щоб це гасло повернулося. Очевидно, треба працювати із самими письменниками, щоб ті із нас, хто не є совістю народу, намагалися бути сумлінними. Я думаю, що таких небагато, які не є совістю народу. Просто нас мало чують. Наклади книжок мізерні.
В одному з обласних центрів я познайомився з автором двадцяти п’яти книжок. Запитав: «А які наклади?» – «Двісті, триста, ну максимум п’ятсот примірників. Розходяться по обласних бібліотеках. Видаю власним коштом, іноді міськрада допомагає».
У Дніпродзерджинську є вражаючий чоловік Сергій Злючий, більшого добряка я не зустрічав у житті. Гадаю, козацьке прізвисько пристало до предка, коли худого називали Пампушкою, дебелого Щукою, хороброго Зайцем, тобто часто контраверсійні прозвища давали. Так от Сергій Злючий зробив пречудові поетичні переклади з польської, російської. Якість вражаюча! Мого улюбленого російського поета – українця Арсенія Тарковського переклав фантастично, за точністю, за відчуттям української мови. І сам Злючій чудовий поет, якого раніше я не знав.
– Отже, його творчість гідна всеукраїнського розголосу.
– Звичайно. Це є абсурдом, що люди знають лише два-три імені з львівської письменницької організації. А там насправді письменницька еліта, не тільки Іваничук, Федорів, Лубківський, мінімум два десятки імен гордість української літератури – Гордасевич, Ярослава Павличко, Лозова, Чумарна, Людкевич...
– А ми загрузли у локальності, законсервованості…
– Авжеж, ми всі роз’єднані. Тож почали втілювати проект «Література без провінції». В цьому році вже провели обміни. У Запоріжжі голові письменницької організації Григорію Лютому (прекрасний поет) кажу: «Бери з собою, чоловіче, трьох різнопланових колег з книжками і їдьте у Івано-Франківськ, де я домовився із обласною радою, зі своїм колегою, другом і мером міста Віктором Анушкевичем, з головою обласної організації письменників Євгеном Бараном. Вам дадуть радіо, телебачення, університети, бібліотеки. Ви проведете зустрічі, розкажете, як живуть українські письменники на південному сході».
Вони поїхали. Це був фурор. У відповідь Євген Баран зі своїми колегами поїхав на Шевченківські свята «В сім’ї вольній, новій» у Запоріжжя. У Кіровограді я домовився, що івано-франківські письменники по дорозі туди заїдуть. І вони там день відпрацювали. Залунали відгуки: «Слухайте, а Євген Баран, виявляється, дуже тонкий літературний критик, вражаюче знає весь літературний процес. Івано-Франківськ це не тільки Пушик, якого в Україні знають, там є багато надзвичайно цікавих, самобутніх літераторів, це й Ольга Слоньовська, Степан Процюк, Ольга Бабій, Ольга Деркачова».
У Криму ми зустрічалися з віце-спікером парламенту, міністром культури, домовилися, що київська і кримська письменницькі організації проводитимуть обміни.
Я кажу: «Друзі дорогі, ми кричимо про інтеграцію в Європу, наші окупанти у владі кричать про інтеграцію в єдиний Митний союз, бо їм без Москви ніяк жити не можна. Тож інтегруймося між собою, подивимося, що схід і захід, північ і південь в Україні українські, що ми маємо духовну потребу жити разом, і через те росіяни не побігли з України в Росію, відчувають себе українцями російського походження. І через те не всі євреї втекли в Ізраїль, живуть тут і з нами дружать».
Я маю друзів євреїв і росіян. Мій друг-чорнобилець Віктор Дворніков каже: «Володя, я не знаю тонкостей твоей работы. Но я всегда с тобой, потому что ты трудишься для своих детей и для моих». І він рватиме посторонки, тягнучи зі мною поряд плуга українського державотворення.
Я хочу такої України, де б всі в ній сущі об’єдналися навколо духовних й історичних цінностей української нації. Тоді всі тут матимуть щастя. І росіяни житимуть в Україні, як колись сказав Драч, краще, ніж у Москві, а євреї краще, ніж в Ізраїлі. Але правлю Івана Федоровича, тільки тоді, коли українці в Україні житимуть краще, ніж вони живуть у Канаді і США.
– Григорій Гусейнов в одному з інтерв'ю сказав: “З 2000 членів Спілки письменників України, на жаль, тільки зо три десятки насправді пристойно пишуть. Хай не ображається решта… Сьогодні українська література – це такий сумний напівцвинтар, і дуже багато треба зробити, щоб якось виправити ситуацію. Ми влізли чогось в політику, причому в дешеву політику – так не можна робити. Бо письменник – це еліта, і це завжди має бути щось взірцеве...”
Чи погоджуєтеся ви з цією оцінкою? Порадьте людині, яка стоїть перед книжковими розкладками, кого з українських сучасників варто читати.
– Григорій Джамалович – чудовий письменник, який не займається політикою. Василь Стус був феноменальним поетом, який не займався політикою. Але політика зайнялася поетом Стусом. І поетом Литвином, і письменником Руденком, і… Особисто я вважаю, що не можна жити в суспільстві й не помічати його бід. Але тут знову питання вибору.
Тепер щодо пріоритетів. Раджу читати того ж Гусейнова, остання річ – «Повернення в Портленд», історичні романи Івана Корсака, Юрія Щербака, Ліну Костенко – поезію й прозу, Світлану Йовенко й Любов Голоту, Сергія Грабара, з молодших Сергія Пантюка, Павла Вольвача, Володимира Даниленка, Станіслава Бондаренка. Серед молодих поетів мені особливо подобаються Аня Малігон, Аня Атаманенко, Аня Багряна, Вано Крюгер. І, звичайно, не забудьте запитати мого улюбленого письменника – Володимира Шовкошитного!
– Розкажіть про очолюване вами видавництво «Український пріоритет».
– Перш за все, я дуже хочу полегшити письменнику шлях до читача. Мене приваблюють ті твори, які є пріоритетними для України – в прозі, в поезії, в науці, в усіх сферах суспільного життя. Ми видали й книги спогадів про неймовірного Ульяненка, й історичні розвідки про Федора Гребенка – народного ватажка часів УНР, й спогади відомого журналіста Михайла Скорика й поезії Станіслава Бондаренка та Ані Атаманенко, й дитячу літературу Анатолія Дімарова та Мар’яни Ангелової, й цілу бібліотечку «Слова Просвіти». Зараз у ньому готується чорнобильська книга Валентини Козак «Молюся за Україну» й перша україномовна книга про кіокушин карате легендарного бійця цього виду Станіслава Близнюка «Український шлях кіокушин карате», й моя дилогія «Кров – свята».
– Що було у Вашому минулому такого, щоби Ви хотіли, аби воно збереглося у Вашому майбутньому?
– Щастя відчувати себе потрібним людям – рідним, близьким, просто українцям. Мені ніколи не було соромно дивитися людям у вічі. Хотілося б залишити все це назавжди.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
