[ Vox | Про спорт » Юлія Тимошенко: Демократія чи авторитаризм?]

[Повернутись у розділ] Юлія Тимошенко: Демократія чи авторитаризм?
Автор статті: [xfgiven_author] Автор: Ігор Лубківський Коментарі (0)
Автори статті свідомо вибрали саме таку назву, уявляючи собі яку радість і захоплення викличе вона в опонентів Юлії Володимирівни, мовляв – „А ми ж казали! Ми говорили, що вона – це такий собі маленький диктатор, лідер невеличкої групки фанатично налаштованих людей –новітнього „Білого братства”!” Свідомо – тому що саме такої реакції і очікують. А тому провокуючи таким чином противників БЮТу вони якраз навпаки – хочуть показати як мало насправді смислять наші політики та їхні політтехнологи в тих речах, які повсякчас намагаються в своїх корисних інтересах нав’язати нам з вами – навіть не задумуючись над тим, що в результаті навпаки – тільки погіршують своє ж власне, не кажучи вже про наше з вами, життя. А проте – це в повній мірі стосується і самого БЮТу... Як то кажуть, не ображаючи нікого конкретно: „яке їхало – таке й здибало”! Передня частина. Літом 2005-го року країна жила постпомаранчевими подіями і здебільшого цікавилася не стільки політикою, як якимсь фантасмагоричним і тепер вже здається зовсім нереальним шоу – штурмом бронетехнікою офісу Рината Ахметова, багатосерійним мильним серіалом з переслідування „ворогів народу” (упс... помаранчевої революції), слідкувала за долею безвинно ув’язненого „героя” південно-східних – Вадима Колеснікова та захоплюючим трилером з розгону ДАІ. А проте, як казав геніальний Ломоносов – „ніщо з нічого не виникає і ніщо нікуди безслідно не щезає!” – а тому для людини думаючої вже тоді було зрозуміло, що щось йде не так, як слід. А фактично навіть – можливо ще й набагато раніше, можливо ще після бездарно відданої Віктором Ющенком перемоги парламентських виборів 2002-го року. От тільки знову, вже вкотре, в 2004 році вибору в нас, здається, ніякого і не було. Що Симоненко/Кучма в 2000-му році, що Ющенко/Янукович в 2004 – «обоє рябоє». А тому як і в 2004-му, так і в 2005-му треба було думати, що робити далі – і оскільки усі зміни в державі здійснюють інтелектуали і романтики – то як і в умовах кучмівського тотального контролю за ЗМІ, так і в умовах наступного хаосу пост-помаранчевих подій існувало лише одне-єдине місце, яке могло зібрати їх докупи – дітище нового тисячоліття – Інтернет. Місце – легке і доступне для всіх бажаючих, і для всіх небайдужих до долі власної країни – треба було тільки знати адресу, за якою йти. І ось саме щодо останнього якраз все було цілком зрозуміло: адреса могла бути тільки одна – форум Персонального сайту Юлії Тимошенко – революціонера і романтика, основного двигуна помаранчевої революції, і людини тоді ще небайдужої до Інтернету – як до єдиного раніш доступного їй засобу комунікації – тому саме тут поступово і зібралися ті люди, деякі з яких представлені тепер тут перед вами у вигляді авторів цієї статті... Не претендуючи на абсолютну істину в останній інстанції, висловимо лише те, що вдалося зрозуміти і осмислити за цей час щодо розвитку нашої держави і подій, що відбуваються. Звичайно це лише один погляд на проблему, який зовсім не претендує на абсолютну істину – але й це вже немало…І до того ж навіть поза претензіями на абсолютну чи неабсолютну істину цей погляд цікавий хоча би як погляд людей, що в значній мірі були "всередині" подій становлення, розвитку та занепаду постпомаранчевої "інтернетної мрії", яка полягала у вірі в можливість "зняття" суто фізичних обмежень для спілкування широкої суспільної спільноти як і поміж собою, так і з політикумом, його найкращими і найгіршими представниками... 1. Необхідна передмова. В минулі часи політика зводилася переважно лише до боротьби за владний трон і за виняткове право на те, щоб гнобити свій власний, чи завойований народ. Пізніше в цей процес внесла свої корективи промислова революція – так як фінансовий світ, значно зміцнівши за її рахунок, став диктувати вже свої правила і умови політичної боротьби, втручаючись в віковічне протистояння державної влади та народу, та намагаючись всіляко переманити останній на свій бік. І так народ, що раніше був повністю залежним лише від свого володаря, тепер включили в політичні ігрища «сильних світу цього», зробивши залежним тепер вже не тільки від безпосередніх умов життя, але й від новітнього монстра політтехнологій. Однак постіндустріальний інформаційний період розвитку світу знову вніс свої корективи і в цей процес, з одного боку породивши нові, ще більш досконалі, ніж раніше, політтехнології, а з іншого – створивши принципово інші можливості взаємовпливів суспільства і політикуму, даючи набагато простішу систему циркуляції та обміну інформаційних та мисленевих полів всередині суспільного організму, ніж було дотепер – так що тепер владі набагато складніше відокремлюватись від зримих наслідків своїх дій, ніж це було раніше, тому що інформаційне суспільство не передбачає "недоторканих каст", які занурені самі у себе у своєму власному інформаційному котлі, зовні будь-яких зв'язків з оточуючим світом. Юлія Володимирівна була першою в Україні, хто серйозно намагався використати ці особливості новітнього часу. Іноді навіть кажуть, що й помаранчева революція була першою революцією новітніх технологій – так як і Інтернет, і мобільний зв’язок відігравали далеко не останню роль в організації людей в тих умовах Кучмівського контролю за інформацією як і перед-, так і післявиборчого періоду 2004-го року. Однак в загальному та цілому з такими намаганнями Юлії Володимирівни зараз вийшло як і з її власною партією, стан в інтернет-господарстві практично повністю повторює ситуацію всередині "Батьківщини" – в результаті чого болючі поразки БЮТу, на зразок до Київських виборів, і просто таки катастрофічний антипіар власної політичної сили в середовищі звичайних користувачів Інтернету є дуже спорідненими явищами. Після Київських виборів, в яких один з авторів статті приймав активну участь, народився аналіз загальної ситуації у БЮТі, як дуже печальна еволюція в напрямку бажання закидати „електорат” мішками доларів на виборах замість постійної і наполегливої праці місцевих депутатів з виборцями. В самому ж БЮТі з’явилось те, що не було, здається, присутнім раніше – бажання „кинути” тих, хто на БЮТ працював і ставлення до рядового БЮТівця як до плебсу, який за самим означенням багато чого винен „ясновельможним” з вищої ланки. Програш на виборах при такому підході до справи був дуже логічним і практично неминучим. Стосовно інформаційних технологій вибудовується абсолютно та сама схема: відсутність системної та ґрунтовної роботи з пересічними людьми чи бодай власними щирими прихильниками намагаються компенсувати політтехнологічним "дресуванням" депутатів на різні ток-шоу та зустрічі з пресою. Відсутність селекції за зрозумілими критеріями у лави власної політичної сили – окозамилюванням різного роду "листів у підтримку прем'єра" та таким іншим. За таких обставин не виглядає нічим дивним, що проект "Ідеальна Країна" практично поховано, і до того ж вже вдруге, а люди, які з самих початків брали там участь абсолютно не задіяні в жодних суспільно-корисних сферах діяльності, і з самого початку цього проекту ніхто не запропонував жодної зрозумілої схеми для того, щоби цей потенціал задіяти, все лишалось на рівні оголошень та форумних суперечок. Персональний сайт Юлії Володимирівни наразі скоріше жевріє, ніж живе, форум персонального сайту РІК(!) взагалі не підтримувався адміністративно, і врешті-решт помер (не внаслідок відсутності користувачів, а внаслідок банального хаку бази даних), без огляду на багаточисленні сигнали від громадських модераторів (що діяли на суспільних засадах, офіційно абсолютно ні за що не відповідаючи, і діючи лише на свій страх і ризик) на вищі щаблі БЮТу про вкрай незадовільний стан його техпідтримки. В результаті в один прекрасний день злетіла вся форумна датабаза і її ніхто не відновив. На головній сторінці форуму вже місяць висить оголошення „дирекція вирішує подальшу долю форуму” і має шанс провисіти ще хоч рік, оскільки реально дирекція долею форуму взагалі не цікавиться. Це абсолютно звичайно для структур, які основним своїм завданням починають бачити замість блага країни чи хоча би досягнення якоїсь спільної мети особисту вигоду тих, хто ці структури складає і чию філософію можна висловити в одному реченні: якнайменше зробити, якнайбільше отримати. Люди, які мають якісь мрії та ідеали в таких структурах просто НЕ ПОТРІБНІ – на них дивляться як на не дуже безпечних ідіотів від яких невідомо чого чекати, оскільки мотиви таких людей переважній масі "працівників" просто незрозумілі. Ця ситуація є тим більш прикрою, що сама Юлія Володимирівна є тією людиною, яка вміє мріяти і дивитись в майбутнє. Але загальна картина тих, хто її оточує, чим далі тим більш стає просто безперспективною. І питання, на наш погляд, зовсім не у тому, що вона чогось не хоче чи хоче недостатньо чітко. Головна проблема у тому, що при відсутності чіткої ідейно-цінністної структури будь-якого колективу, структури, яка мала би характер внутрішнього „кодексу честі” для її представників, структури, яка народжується усвідомленням спільних цілей та спільних цінностей жодного іншого результату чекати вкрай важко, тому що на перший план в такому разі виходять суто шкурні, глибоко приватні інтереси на зразок того, щоб забезпечити за рахунок партії себе та свою сім’ю, влаштувати свого родича на тепле місце, а наскільки цей родич розбирається чи не розбирається у тому, за що взявся – це вже зовсім інше питання. У наступній статті ми спробуємо проаналізувати не стільки те, чому воно так сталося як те, якими категоріями, в ідеалі, повинні би Були мислити майбутні та теперішні українські політики та їхні послідовники, щоби найкращі наміри кращих з них не переходили у «паровозний свисток» та й по тому. Юлії Володимирівні, наприклад, подібний стан її «робочого оточення» в найближчому майбутньому загрожує дуже сильним відривом від розуміння реального настрою інтернетного середовища, яке складається далеко з ненайдурніших представників нації – а тому до певної міри може бути індикатором майбутніх настроїв суспільства – того, що буде вже завтра. Якщо ж вона вважає, що такий розрив їй нічим суттєвим не загрожує то, думається нам, робить прикру помилку. Подальші роздуми не вважаються нами істиною в останній інстанції, однак це спроба подумати над тим, на основі чого міг би скластись ІДЕЙНИЙ КОЛЕКТИВ в сучасній українській політиці, тому як колективи випадкові, якими зараз є 90% сучасних політичних партій, навряд чи зможуть в довготривалій перспективі чимось реальним прислужитись побудові Нової України замість того хаосу та руїни, що маємо на цю мить. 2. Все народжується з Хаосу... Разом з тим ми свідомі того, що усі ці проблеми не стосуються діяльності лише одного-єдиного політика, чи лише однієї-єдиної партії – і насправді мають в основі своїй системні причини. Тому щоб осмислити весь цей комплекс проблем, які стоять перед Україною і її політичним середовищем зараз, ми, як мінімум, повинні хоча би приблизно уявляти собі те, з чого виросли, яка спадщина минулого стоїть за усіма нами, що ми можемо використати зараз з вигодою для себе, а що несе нам додаткові загрози – тим більше що по великому рахунку таких уявлень і загроз виявляється не так вже й багато. Проте на жаль формат даної статті не дозволяє провести аж настільки детальний аналіз, а тому можемо послатися до статті, опублікованої раніше – „Політичні перспективи України” – http://narodna.pravda.com.ua/politics/48ea109683e98/, обмежившись тут лише скороченим викладом її основних положень. Базисом для розуміння цих процесів стає те, що Україна, так повністю і не звільнившись від свого комуністичного минулого, спробувала увібрати в себе й цінності сучасного західного ліберал-демократичного суспільства. Власне кажучи, нічого поганого в такому поєднанні може би ще й не було, якби від нашого минулого нам залишилася його позитивна складова – та, яка для усіх нас асоціювалася з демократичними принципами побудови Радянської держави, демократичними в прямому сенсі того слова – демократії, як влади народу: принципу Рад, виборності суддів, народного контролю за якістю вироблених товарів – а не так, як воно було насправді, коли фактично керувала компартійна номенклатура; і якби з західної моделі влади ми увібрали все ті ж демократичні, хай і ліберально-демократичні, принципи, а не те, що їх тепер зазвичай супроводжує – новітні маніпулятивні технології, покликані якраз навпаки – на те, щоб зробити народ ще більш залежним. З цієї точки зору помаранчева революція, та й сам Майдан стали для нас якраз символами відновлення справедливості, намаганням народу повернути собі втрачене право на те, щоб самостійно визначати долю своєї держави – і аж ніяк не були боротьбою за якогось, байдуже якого саме, одного-єдиного кандидата, чи боротьбою за прозахідний чи проросійський напрямок розвитку – як це дуже часто намагаються нам представити зараз. 3. Народження нації... Проте для того, щоб повністю зрозуміти те, що відбувається в Україні за усі роки незалежності, і, особливо, в пост-помаранчеві часи, необхідно врахувати ще кілька діючих факторів, які є найбільш визначальними для України, і про які проте й близько не говорять нам наші політики чи їхні політтехнологи. Перший з них полягає в тому, що незалежність Україна отримала в свій час не всупереч колишній комуністичній владі, а саме завдяки їй – коли українські комуністи, злякавшись подій в тогочасній Ельцинській Росії, намагалися таким чином зберегти своє подальше безхмарне існування. Тому якщо для усього українського народу грудневе голосування на референдумі 1991 року було намаганням створити нове і більш досконале суспільство, то для комуністичної більшості парламенту воно навпаки – було проявом прагнення зберегти якраз те своє номенклатурне минуле, яке аж ніяким чином не було пов’язано ні з демократією, ні тим більше з українською незалежністю, ворогами якої вони по суті як і були, так і залишилися. Інших два суттєвих фактора стосуються процесу формування української нації – і тут проявляється одна дуже цікава закономірність. По-перше – третина України фактично дуже молода – їй всього по 200-300 років, в історичному масштабі це надзвичайно мало – коли в США уже приймали Конституцію, в нас тільки починали освоювати дикі степові простори. З іншого боку – цей феномен «пустелі в центрі Європи» поєднався з віковічним існуванням українського народу, який свої корені відраховує від Київської Руси, якщо вже й не від держави Антів, і який попри те, навіть незважаючи на свою тисячолітню історію, фактично так ніколи і не мав своєї державності в повному сенсі цього слова – а тому й зістарівся, так її й не дочекавшись. Тому тепер таке поєднання цих двох абсолютно різних частин України в кордонах однієї держави є якраз достатньо позитивним фактором, здатним внести те необхідне прагнення до пошуку нових шляхів розвитку, якого нам усім, здається, так не вистачає зараз. Ну і нарешті слід звернути увагу й на сам механізм формування нації – нація не може існувати там, де ще зберігся старий патріархальний устрій суспільства, де ще існують окремі родові чи сімейні клани. А проте руйнування патріархального устрою є хоч і необхідною, але не є достатньою передумовою для такого її формування – іншою обов’язковою умовою цього стає виникнення відчуття спільності історичної долі – знання і розуміння власної історії, наявність спільних інтересів і прагнень. Саме тому Київська Русь хоч і існувала на теренах сучасної України, а проте навряд чи може вважатися прототипом сучасної української держави – ні за першою ознакою, ні за другою. Марксисти цю роль могильника старих патріархальних відносин приписували капіталісту, промисловій революції та грошовим відносинам, але те, що було вірно для Німеччини часів Маркса, не було таким для України – тому що переживши монгольську навалу, вона, за рідким виключенням гірських районів Західної України, втратила свій колишній устрій і без того. От тільки самої цієї втрати, як і слід було того чекати, було ще явно недостатньо для виникнення нації – і якщо перші її паростки проросли ще в ХVII ст. – після реформ митрополита Петра Могили, які запровадили в Україні загальну грамотність населення, то в загальному цей процес не завершився ще й досі, особливо якщо згадати той посильний вклад, який внесла в його розвиток, чи вірніше в знищення його розвитку, комуністична влада з її колективізацією, голодоморами і масовими депортаціями народів... Якщо ж тепер до цієї історичної спадщини України додати ще й фактор наявності власних олігархічних кланів та фактор безпринципності і зрадливості теперішньої політичної псевдо-еліти – то ми й отримаємо весь той спектр сучасного політичного життя нашої країни, який так яскраво маємо змогу зараз спостерігати. Разом з тим, як це не парадоксально звучить, враховуючи усі особливості національної і історичної долі України, достатньо достовірно можна стверджувати, що саме завдяки їм вона мабуть має таки деякі унікальні можливості для свого подальшого розвитку – за рахунок завершення процесу формування нації та за рахунок переосмислення колишніх стереотипів і міфів комуністичної доби. Що ж стосується долі існуючих політичних партій, то тут ми бачимо фактично всього дві можливості для них – або вони так і будуть перетасовуватися на існуючих електоральних полях посткомунізму, націоналізму і лібералізму, що для всієї країни означатиме фактичну фіксацію існуючого політичного процесу на багато років вперед, або таки спробують використати цей унікальний шанс для здійснення нового прориву. Але для цього тим партіям, які готові будуть взяти на себе відповідальність за подальший розвиток України, доведеться рухатися саме в напрямку поєднання національних і радянсько-демократичних (не плутати з комуністичними) цінностей – приблизно так, як ми всі це собі і уявляли ще на грудневому референдумі 1991-го року… 4. Політичні партії та майбутнє. За такого стану справ та політична партія, яка би дійсно хотіла здійснити таке амбітне завдання, повинна би як мінімум віддавати собі звіт про усі ці проблеми, і якщо вже й не намагатися хоч якось вирішити їх, то хоча би знати про їхнє існування – замість того, щоб тупо в черговий раз намагатися обдурити свого виборця нічого насправді не значущими для нього обіцянками. А по-великому рахунку – мала би бути ще й якимсь стимулом розвитку суспільства, а не паразитувати на ньому – і без того ослабленому... Але для цього її діяльність повинна відповідати хоча би певним мінімальним критеріям: 4.1. Ідеологія - Програмні комплекси поведінки Більшість політичних партій України на сьогодні є деідеологізованими – це стало наслідком комуністичної доби, яка і привила усім нам на довгі роки наперед відразу до самого слова „Ідеологія”. Певні зародки ідеології правда є в Партії Регіонів – якщо розглядати її саме як консервативно-ліберальну партію, чи в „Нашої України” – якщо сприймати її як націонал-лібералів, ким вони по суті і є, а не ким себе намагаються представити. Проте по великому рахунку сама наявність чи відсутність ідеології ще не є аж настільки важливою – якщо усвідомлювати для чого саме вона повинна служити і як саме вона має проявлятися в житті кожної окремої людини. Тому в тому випадку, коли якась окрема партія не може чітко сформулювати для себе свої власні ідеологічні уподобання, вона: а) повинна діяти в руслі тих інтересів, які є важливими для її виборців – так як це представлено вище; б) повинна володіти такими механізмами зворотного зв’язку, які би дозволяли їй вчасно коригувати її цілі, визнавати і виправляти власні помилки. На жаль ні першого, ні, тим більше, другого – вміння і бажання визнавати і виправляти власні помилки і прорахунки – в більшості політичних партій і близько немає 4.2. Взаємодія з виборцями За таких умов фактичної відсутності національної ідеї, несформованості нації та відсутності в політичних партій навіть найменших уявлень про те, яку саме вони сповідують ідеологію, надзвичайно важливими стають механізми їхньої взаємодії з виборцями. Тобто все просто – не знаєш, що і як створити, але хочеш отримати голоси виборців – так запитай у них поради: що саме і як треба робити, що для них є більш важливим, а що – менш. Це мало би бути звичною практикою політичних партій – починаючи від інтернет-опитувань і закінчуючи своєрідними референдумами, але натомість ми бачимо навпаки – тільки ще більше їхнє відсторонення від своїх виборців. Про щось подібне, правда, Юлія Володимирівна раніше вже заявляла, а проте, на жаль, тепер ця ідея, здається, вже остаточно забута… 4.3. Система оновлення кадрів Інше, не менш важливе, завдання при любій структурі управління партією – система відбору і оновлення кадрів – інакше остання рано чи пізно ризикує просто виродитися. На жаль як і в БЮТі, так і в інших політичних партіях, воно теж практично не вирішено, а „Наша Україна” і взагалі, як виявляється, практично зовсім не має рядових членів – тільки працівники тих підприємств, власниками яких є люди, що входять до керівних органів партії. На що за таких умов розраховує ця партія – просто незрозуміло. Як і незрозуміло й те, на яких підставах вона взагалі мала право двічі приймати участь у виборах народних депутатів Верховної Ради України – якщо формування її первинних організацій так фактично і не було завершеним. 4.4. Генератори ідей? Проте не все і не завжди полягає в одних тільки політтехнологіях чи в одних тільки виборах – завжди можуть виникати і просто непередбачувані ситуації. До того ж людина далеко не завжди може абсолютно все спрогнозувати наперед – і тому, що не владна повністю над усім світом, і тому, що дещо здатна створити самостійно, ціною власних зусиль і незважаючи на зовнішні обставини – щось настільки нове, що вона й сама може не до кінця уявляти його собі в процесі творення. А тому в будь-якій системі завжди потрібний цей „механізм непередбачуваного” – механізм генерування нових ідей, здатність до творчості. А цього вже неможливо досягнути зусиллями одного тільки керівництва партій чи їхніх, хай навіть і найпросунутіших, політтехнологів – це можливо тільки тоді, коли і рядові члени партії, і прості громадяни матимуть легку і доступну можливість висловлювати свої думки – через листи, публікації, спілкування, Інтернет–форуми. Партія ж, яка позбавляє себе усього цього, по-суті просто прирікає себе на смерть, яка за таких умов стає вже лише питанням часу... 4. 5. Внутрішня структура самої партії – демократія чи централізм? Ну і наостанок – партія, яка би всерйоз взялася нарешті за справу побудови нашої держави, повинна бути, як мінімум, чітко організованою. Що ж тоді вибрати – демократизм чи централізм? Взагалі-то – це вже не настільки принципово – і якщо для суспільства впровадження авторитаризму чи тоталітаризму дійсно може бути достатньо небезпечним, то політична партія в принципі може бути побудованою за будь-якими ознаками – за умови, що вони не порушуватимуть природних прав громадян, що входять до її складу. Але в будь-якому разі основною умовою повинно бути одне – наявність зворотнього зв’язку між керівництвом партії та її рядовими членами – хоча би заради того, щоб це керівництво знало, що відбувається в їхній партії і наскільки кому можна довіряти. І оскільки цей наш аналіз в основному стосується саме з БЮТу і саме йому на даному етапі відводимо головну роль в справі подальшої розбудови нашої держави, то саме стосовно нього і доведеться визнати, що ситуація більш ніж загрозлива – так що керівництво блоку практично зовсім не володіє інформацією щодо того, що робиться на місцях – не знає ні своїх людей, ні їхніх прагнень і бажань, а іноді не може проконтролювати навіть і депутатів Верховної Ради чи членів керівництва блоку... Те ж, в якій саме мірі будь-яка політична партія повинна бути демократично, а в якій – авторитарною – повинно визначатися індивідуально, залежно від тих цілей і завдань, які вона ставить перед собою, пам’ятаючи притому про всі загрози як і надмірного авторитаризму, який у випадку слабості керівника (відсутності в нього реального авторитету, який і дозволяє утримуватися при владі) загрожує перерости в диктатуру, так і про небезпеки демократії у вигляді тотальної влади більшості і нездатності нею оцінити реальні загрози, або навпаки – повної некерованості, а в українській традиції – „гетьманства”. 5. Демократія, Лібералізм, Елітаризм чи Авторитаризм? І таким чином питання, винесене в заголовок статті, набуває тепер дещо ширшого вигляду – бо до нього добавляється ще як мінімум дві складових. Хоча власне кажучи, можна було би виділити і більше особливостей державних устроїв – але саме ці чотири є найбільш показовими для України. Два з них – тому, що стали символом нової доби ліберально-демократичної епохи, а ще два – тому, що навпаки – в силу особливостей історичного розвитку України (практично повної відсутності еліти та несформованого національного характеру) – стали її прокляттям. А проте по великому рахунку тепер вже жоден з них не видається ані достатньо поганим, ані достатньо хорошим самим по собі – треба тільки знати особливості, переваги і недоліки кожного з них. Демократія є позитивним політичним устроєм тоді, коли не скочується ні до хаосу і вседозволеності, ні до диктатури і тоталітаризму, лібералізм має право на існування тільки тоді, коли не пропагує таку свободу, яка буде призводити до покращення становища одних за рахунок погіршення становища інших, елітаризм потрібний там, де ця еліта справді існує і де вона своєчасно оновлюється, а авторитаризм позитивний тоді, коли заснований на справжньому авторитеті лідера... Післяслово... Що ж стосується безпосередньо БЮТу на даному етапі нашого політичного життя, то перш за все – в даному разі ситуативне об’єднання з Януковичським крилом Партії Регіоном цілком відповідає логіці моменту – про необхідність такого кроку один з авторів говорив ще рік тому. Але згодом, потрапивши через це в нову і непередбачувану для себе внаслідок власної недолугості (пропаганди того, що таке ніколи не станеться) ситуацію, БЮТ опинився на роздоріжжі – або й далі піти шляхом такого об’єднання, втративши усі свої особливості і поступово перетворюючись в звичайну партію українського штибу, яких вже багато перейшло небосхилом нашого політичного життя так і не залишивши на ньому відчутних слідів, або залишитися таким, як є – з усіма його недоліками, або таки спробувати систематизувати і узагальнити усе те, що раніше приваблювало до нього небайдужих і неординарних людей. Вибрати між соціал-лібералізмом – підтримкою непродуктивних мас населення і ідеологією, покликаною розвивати саме активну частину суспільства – освічену, працездатну, здатну самостійно заробляти гроші, не чекаючи подачок від держави – саме ту частину українського суспільства, яка своїми зусиллями і творила революцію 2004-го року у Києві. А що ж ми маємо натомість зараз? Перестали проводитися Інтернет-конференції, зупинено діяльність першої „Ідеальної країни” і практично знищено другу, фактично відсутня технічна підтримка на персональному сайті Юлії Тимошенко, так як вона умудрилася угробити весь архів форуму за останні чотири роки, забута ідея щодо регулярного проведення всенародних референдумів, замість підтримки продуктивних мас населення (за винятком хіба що перерахунку пенсій відповідно до вислуги років) тепер пропагується ідея соціального лібералізму, вся передвиборча стратегія зводиться не до підвищення ефективності управління народом своїм власним життям, а до надання йому подачок „з барського плеча”, відкладена в довгий ящик ідеологія солідаризму, практично не здійснюється кадрова політика, немає „генератора ідей”, немає реальних пропозицій щодо реформування виборчої системи, не реформована внутрішня структура партії – так що не тільки рядові члени партії не мають ніякого впливу на керівництво, але й керівництво партії просто не володіє інформацією про діяльність своїх низових організацій – не кажучи вже про явно невдалу, якщо не сказати прямо програшну, політику ідеологічного відділу БЮТу, який за усі роки крім „фішки” з косою і порівняння свого лідера з „Муму” (...ну чи там з Герасимом) більш нічого вдалого придумати й не зміг, ну і наостанок – не існує механізму визнання своїх помилок, аналізу і коригування невдач. Всі ці недоліки далеко не випадкові – вони стали наслідком тих системних прорахунків в організації політичного процесу, про які ми розказали. Якщо коротко, ще раз: - немає мети – уявлення про те, ідею якої саме держави намагається відстоювати партія; - немає уявлення як саме здобувати цю мету – що робити після приходу до влади; - відсутня чітка структура партії; - немає кадрової політики – системи оновлення і відбору кадрів; - не здійснюються заходи щодо залучення звичайних громадян до політичної діяльності. За таких умов подальша перспектива БЮТу, на жаль, виглядає достатньо туманною – швидше за все він, зберігши наразі своє існування, все-одно рано чи пізно повторить шлях тих великих партій і блоків, про які ми тепер вже навіть і не згадуємо – як-от тієї ж «ЗаЄдУ», НДП, а тепер вже й «Нашої України». Ті ж користувачі Інтернету, які стільки років підтримували Юлію Володимирівну, звичайно не загинуть – вже тепер, не дочекавшись хоч якоїсь осмисленої реакції БЮТу чи й самої Юлії Володимирівни на знищення форуму її сайту, частина з них створила свій сайт, де й далі обмінюється думками (http://fsbu.com.ua/), інші – розробляють свої власні проекти. Хто знає, може так і треба – адже якщо ми дійсно хочемо жити в громадянському суспільстві, то маємо прагнути до того, щоб воно, суспільство, жило поза політичними партіями і блоками, самостійно відстоюючи свою думку і самостійно аналізуючи події, що відбуваються. От тільки часу жаль – бо якби ми мали при владі партію, яка дає собі звіт хоча б про частину сказаного, не кажучи вже про те, щоб розвивати якісь свої і кращі ідеї, то напевно могли би уникнути багатьох невдач і небезпек, і можливо давно вже мали би нормальну і повноцінну державу, а не те, що маємо зараз... 17 років незалежності, з яких вже 4 роки пост-помаранчевої влади – а що далі? Та й чи збереже Україна взагалі своє подальше існування – а чи буде таки роздерта на шматки незалежними від неї геополітичними процесами!!?.. *** * * Зимою 2004-го року один з авторів цієї статті під час прямої інтернет-конференції, які тоді ще проводилися на сайті Юлії Тимошенко, запитав наступне – „Чи не вважає Юлія Володимирівна після свого приходу до влади, який неодмінно станеться, за необхідне створити своєрідну раду з науковців, суспільних діячів, чи навіть – релігійних лідерів – для вирішення фундаментальних проблем як і розвитку нашого суспільства та держави, так і тих проблем, що хвилюють людство?” Визнаю, що питання було сформульовано, можливо, занадто туманно і невизначено – тоді я ще не володів таким вмінням чітко висловлювати свої думки, як зараз. Юлія Володимирівна тоді відповіла, що це, мовляв, зараз не на часі, що нам би Кучму скинути – а тоді вже як Бог дасть. Скинули. І прийшла Тимошенко до влади. І вже навіть двічі – а це, здається, і далі не на часі. Так коли, Юліє Володимирівно? Чи не пора? Бо щоб не було таки запізно – і для Вас, і для держави... Хотілося би таки пошвидше... Час-бо не жде… Ігор Лубківський, за дорученням колишніх громадських модераторів персонального сайту Юлії Тимошенко, м. Київ – Тернопіль П.С.** Поки стаття готувалася до друку, в Україні назріли «чергові позачергові» парламентські вибори – і тепер, можливо, в керівництва БЮТу знову проснеться інтерес до забутих ним раніше справ: до розробки нових Інтернет-проектів, до пошуку ідеології. От тільки хотілося би, щоб це був не короткочасний імпульс, а саме ті системні зміни, про необхідність яких ми й говоримо – хоча би стосовно кадрової політики і стосовно створення механізмів повноцінної, а не епізодичної, взаємодії з суспільством… Читати цю та інші публікації у своєму телефоні на своєму сайті

Ігор Лубківський \| 28.10.2008, 09:44 Розділ: Держава, Політика, Суспільство	[Версія для друку] [Надіслати другові] [Обговорити на форумі]