У радянські часи виникло поняття “літературний генерал”, яке означало впливового функціонера, котрий обіймав керівну посаду в Спілці письменників. Без Спілки майстрам красного слова ходу не було. А літературним генералам повна лафа – друкували свою ідеологічно правильну “порохню” без обмежень.
Нинішній голова Київської організації Національної спілки письменників України й головний редактор журналу “Київ” Віктор Баранов ніби й літературний генерал, але як він відрізняється від колись усталеного образу. По-перше, Віктор Федорович не вершить долі братів по перу, не ті, Слава Богу, часи, по-друге (і це головне), він гарний поет, прозаїк, перекладач, культуролог, котрий не має абсолютно ніякого відношення до вірнопідданського, ідеологічно правильного словоблуддя. Він пише щиро-болюче, цікаво і незаангажовано.
Нинішня українська художня книжкова продукція розтікається двома основними руслами або течіями: суцільна комерція, попса і власне література (як колись казали – красне письменство). Представники першої течії повністю висмоктують свої “проекти” з пальця (або нафантазовують, або компілюють), а письменники в класичному розумінні цього слова базують свої твори на власній душі, тобто на власному життєвому досвіді, суспільних реаліях, підсилених уявою.
Віктор Баранов належить до другої категорії. Хто хоче в цьому переконатися, може почитати свіжий том “Не вір, не бійся, не проси”, який об'єднав три романи (окрім твору, що дав назву книжці, ще – “Притула” і “Смерть по-білому”). В них – гущина нашого життя, застереження, перестороги і передбачення письменника. Це і крик, і сповідальні видихи небайдужою чесної людини, яка хоче добра співвітчизникам і країні.
До чого тягнеться душа нашого читача? До необхідності видряпатися із неправди, котра піною накрила все довкола, чи до красивої маскультівської казочки з присмаком іноземщини (о, як всім набридла абсурдна дійсність)? На погляд Віктора Баранова, вибір – це вже питання життя і смерті, майбутнього нації, яка ще досі не усвідомила себе.
Наша довідка Віктор Баранов народився в селі Кривуші Полтавської області. Закінчив Київський державний університет ім. Т.Шевченка, філолог, молдо-румуніст. Головний редактор літературного журналу “Київ”. Автор 15-ти книг поезії і прози, численних перекладів з різних літератур. Лауреат кількох літературних премій, зокрема міжнародних. Заслужений діяч мистецтв України.
Очолюваний ним журнал має чималу популярність, єдиний серед літературних часописів зберіг щомісячний вихід і авторський гонорар, він знайомить читачів з кращими здобутками сучасних українських письменників та діячів культури й мистецтва, робить великий внесок у забезпечення духовних потреб української громади, у справу національного відродження України. Журнал “Київ” має передплатників у США, Канаді, Австралії, Словаччини, Росії, Білорусі, Німеччини, Аргентині.
Віктор Баранов має чималий “оберемок” громадських обов'язків: він віце-президент Товариства “Україна-Румунія”, член Громадської колегії при Київському міському голові, голова видавничо-редакційної ради при Головному управлінні взаємодії з засобами масової інформації та зв'язків з громадськістю КМДА, голова наглядової ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика тощо.
– Вікторе Федоровичу, творчість письменника з роками стає неоднозначною, вона ширшає, глибшає, навіть кілька фарватерів з'являється. Ви пишете поезію, прозу (від оповідань до романів). Що є для Вас головним, які болючі моменти найбільше привертають Вашу увагу?
– Головна справа будь-якого письменника, не зважаючи на міру його таланту, на певні політичні заангажованості, це людська душа. В літературі від Аристотеля до сьогодні немає якоїсь провідної теми, скажімо, теми боротьби за мир, теми праці чи кохання, а є тільки один предмет досліджень: людина і її душа. Господнє призначення кожного письменника: “За всіх скажу, за всіх переболію” (П.Тичина). Оце уболівання за упосліджену українську душу (оскільки ми – українці і в Україні сущі) повинно бути найголовнішим і ключовим “нервом” творчості, взагалі існування в цьому світі, бо якщо письменник справжній, він мусить писати, не зважаючи на відсутність гонорарів, попри становище книговидання і книгорозповсюдження в Україні, зруйнованих і донищених, я гадаю, зумисне.
Звісно, коли подивитися на те, що я писав раніше, і на те, що пишу останнім часом, то можна сказати, що це речі дещо різні, – в молодості писалися вірші, бо це така пора, коли працює переважно емоційне начало людського єства, а нині, коли вже, як кажуть, сивина в голову, а біль у серце (ні, не біс у ребро), пишеться більше проза. Мої останні романи – “Не вір, не бійся, не проси”, “Смерть по-білому” і “Притула”, які вийшли окремою книжкою, якраз вмістили біль за все те, що робиться сьогодні з українською упослідженою людиною і її душею, ці твори – проекція на сьогоденне існування нашого суспільства, котре перебуває у стані заціпенілості, задерев'янілості, величезної розгубленості, без жодного якогось промінчика перспективного світла. Нема того, хто цей промінчик показав би людям, сказав, що от рухаємося туди-то, буде отак, гірше, краще, і зрештою виясніє вихід. Наше суспільство – це якась загнана душа, яка затерпла, заніміла, і не знає, чи вона живе ще, чи, може, вже і вмерла.
Ця дійсність – то мої боління, боріння, переживання, мої часто безсонні ночі за рукописами, тому що вдень не завжди є час зосередитися. Гадаю, що так сьогодні пишуть і мої старші товариші, скажімо, Юрій Мушкетик, котрий в журналі “Київ” друкує блискучий роман “Плацдарм”, де показує наше нинішнє безчасся і шлях в нікуди, яким нас ведуть певні сили. Так пише Анатолій Дімаров у своїх лаконічних, сильних і містких новелах. Так пишуть і мої ровесники, приміром, поети Дмитро Іванов з Чернігова і Анатолій Кичинський з Херсона, так пишуть всі патріоти-письменники.
Моя душа вболіває за те, що суспільство в Україні морально деградувало. І з тієї також причини, що хтось зумисно, хитро, єзуїтські (а почалося це давно, може, ще за першого президента Кравчука) відторгнув-відрізав письменника від народу – перестали видавати його книжки. Держава не опікується книжкою, тим, щоб люди читали і зверталися до слова тих людей, яких у всі часи називали цвітом, совістю нації. А коли люди не читають книжки, вони морально занепадають, не чують сигналів, які письменник подає суспільству. Власне, є така формула: письменник – це сейсмограф суспільства. Сейсмограф – це прилад, який сповіщає про загрозу землетрусу, а письменник у своїй творчості обов'язково хоч трохи передбачає: показуючи суспільству те, якою воно йде дорогою, він попереджає – такі-то кроки можуть бути згубними, шкідливими. Оповідає в художній формі, яка на противагу інформативності “натискає” на серцеві струни, через емоційне, чуттєве сприйняття добирається до свідомості, впливає глибше, подає вистражданий сигнал до дії. А що таке інформація? Це те, що прочитав в газеті чи почув по радіо і ТБ, через годину забув (тобто вилив як брудну воду), бо атакує інший негатив.
Єзуїтське, цілеспрямоване відторгнення письменника від народу триває. І на цьому зумисне утвореному пустирищі з'явилися люди, які продукують, множать, плодять тексти, у яких ви не знайдете ні почуттів, ні серйозної глибокої думки, це теж зворотній бік медалі того хитрого процесу, коли розкладають суспільство так, щоб воно відвернулося від традицій, моралі, етики, від духовного і натомість плодило чортополох.
На телеканалі УТ-1, що надає ефірний час для програми про культуру пізно ввечері, я побачив, як ошатна приємна ведуча сказала: “У нас в гостях письменник”. Кого ж вона запросила? Ви думаєте, авторитетного майстра слова, такого як письменник-академік Іван Дзюба, або Бориса Олійника, Івана Драча, Дмитра Павличка, чи названих мною Дімарова, Мушкетика? Ні, вона запросила Ірену Карпу, у якої при зрості, може, в 148 сантиметрів декольте нижче колін. І Карпа хвацьки щебетала від імені провідників нації – письменників, навчала людей, що таке духовність, культура, мораль, етика. Це божевілля якесь, я цього не сприймаю і ніколи не сприйму, тому що опуси Ірени Карпи (або ж Подерв'янського) – це суцільна маячня і матючня, які до літератури не мають ніякого відношення, не здатні озватися в душі нормальної людини. І за це душа сьогодні болить.
Ці явища теж затуляють творців, які можуть бути справді духовними провідниками нації, показувати не химерні шляхи економічного зростання і процвітання, а дорогу до храму людської душі. Як не згадати відому фразу з фільму: “Що це за дорога, яка не веде до храму?”. Ось призначення письменника, а його скрізь витурили. Ви згадайте, коли останнім часом він був на телеекрані (про сурогат в подобі Ірени Карпи і говорити годі)?
А які колись були літературні телевечори! Дві з половиною години увага багатомільйонної аудиторії була прикута до екранів, тому що виступав письменник, і від нього хотіли почути щось навіть більше ніж від президента, політика, урядовця.
Коли я став головою Київської організації Спілки письменників України, я поставив собі за мету повернути поезію на телеекран. Єдине що удалося – “пробити” на телеканалі “Культура” десятихвилинну поетичну передачу “Ну що б здавалося, слова...” (двічі на місяць), радіоваріант якої транслюється на 157 країн світу. Я там роблю маленьке вступне слово на півтори хвилинки (про біографічні віхи, особливості письма), решту часу поет читає свої вірші. На жаль, державний телеканал “Культура” забутий нашою державою, його фінансування мізерне. За часів Кучми цей канал тулився на УТ-1 в три години ночі. Ну хто в глупу ніч вставатиме, щоб потім невиспаним йти на роботу? Я колись навіть статтю написав “Культура у темряві”. Нині канал виокремили, але тримають на голодному пайку.
Багато від чого народ наш відрізаний. І така ситуація не додає настрою жити і працювати.
– Письменник – істота поліфонічна і багатогранна, і звісно, від нього люди чекають не тільки глибоких міркувань з приводу нашого життя, а й гарної поезії, інтимної лірики.
– Авжеж! І пісень. Що таке, в моєму розумінні, пісня? Це такий високохудожній вірш, який хочеться не тільки вимовляти, а й співати. Я пригадую пісні своєї молодості, які ми досі співаємо, коли збираємося в родинному колі, серед них: “Два кольори”, “Ластівка”, “Ясени”, “Пісня про рушник”, “Білий сніг на зеленому листі”, “Цвітуть осінні тихі небеса” і багато інших. А що тепер? Хіба це пісня, коли крім співачки її ніхто не може заспівати, бо вона сама написала дебільний текст й убогу мелодію, і вдруге не здатна її відтворити, відкриває рота під фонограму. Хіба цей ритмолемент народ підхопить і співатиме? Ні.
Так, література поліфонічна, дає поживу для розуму і серця, вона – і набат, і ніжність, і саме такого повноцінного слова люди чекають.
На превеликий жаль, в країні письменницький нерв доведений до такого температурного режиму, що майстри слова працюють лише на надриві. Почитайте твори останнього часу наших живих класиків. Колись Вінниченко писав про українську історію, що її читати без брому неможливо, так само ці романи і поезії не можна читати без щему в серці.
Письменницьке покликання – не тільки бути глашатаєм, а й нести красу людського життя, красу людських взаємин. І коли в нашому розшарпаному дикому капіталізованому суспільству цього не відчуваєш, то людська душа деформується, висихає, тому що не можна жити тільки на надриві і кожного дня отримувати негативні новини, душа потребує свята-підживлення – добра, ніжності, правдивості, порядності, щедрості, тобто такого щиросердного стану, коли людина може розслабитися, поліфонічно радіти світові.
– Нині не тільки серед обивателів, а й навіть серед людей, які себе вважають інтелігентами, укорінюється ілюзія, омана, що існує успішний книжковий ринок (який уособлює столична Петрівка) і нафталінна Спілка письменників. Водночас з поля зору пересічних читачів зникли наші літературні часописи, котрі друкують не тільки найсвіжіші, а й найзначніші твори. Літературу поглинає літературщина, попса. Що Ви скажете з цього приводу?
– Так, є певне протиставляння книжкового ринку (зокрема молодих “продвинутих попсарів-текстовиків”) і Спілки письменників України. Це нормально, так має бути. Треба відділяти піну від морської води, або мух від котлет. Річ в тім, що всі ілюзії і омани виникають через недостатню інформованість про сучасний літературний процес. А він навдивовижу бурхливий, багатогранний, в ньому дуже багато стильових й інших річищ, є свої школи, угруповання, залишається традиційна література, як кажуть, хрестоматійна, відбуваються творчі пошуки, щоправда серед них відсотків сімдесят – повторення того, що пережила наша література в 20-30 роки, до того, як її розбомбили (“Нова генерація”, “Аспанфут” тощо), виявляється, що в багатьох моментах творчі пошуки нинішніх молодих нічого нового не несуть, вони просто повторюють давні задвірки. І знову я повертаюсь до перекосу в інформативності через мізерні наклади наших літературних грандів, скажімо, газета «Літературна Україна» має тираж близько восьми тисяч примірників, літературно-художні журнали «Київ», «Вітчизна», “Березіль», “Дніпро”, “Дзвін», інші мають кожен в середньому до півтори тисячі передплатного тиражу – на сорок шість мільйонів населення України. А я пам'ятаю, журнал “Київ” (в ньому працюю 23-й рік) мав 50-тисячний передплатний тираж, тобто люди цікавилися, існував потяг до духовного.
Коли ж бракує об’єктивної інформації, тоді в очі лізе чортополох, попса...
– Для їхніх представників головним є розкрутка, а не талант.
– Так, вони безпардонно лізуть у всі щілини, мають доступ до засобів масової інформації, які на це, може, і розраховані. Комерційні текстовики годуються в гламурних журналах, відвідують тусовки, на яких збирається так звана еліта чи бомонд, на солодке мерехтіння злітається певного штибу молодь, яка теж продукує таку літературу, яка не потребує праці душі. Я часто згадую безсмертні слова російського поета Миколи Заболоцького: Не позволяй душе лениться, Чтоб воду в ступе не толочь, Душа обязана трудиться И день и ночь, и день и ночь.
Література справді вищого, елітарного ґатунку – це та, яка змушує душу працювати. А коли душа працює, це її нормальний стан. Проте наплодилося тих, хто продукує тексти (не проти ночі будь вони згадані), в яких душа опущена в шлунок, або в геніталії, і ці епатажні цяцянки викликають у молодого покоління неабиякий інтерес на рівні інстинктів.
От і виходить дисбаланс. Існує Національна спілка письменників України, яка сповідує літературні традиції, не дозволяє, щоб в її стінах, в її видавництвах слово було спаскуджене, зганьблене, поставлене на службу тому, хто опускає душу в геніталії. Але цей голос не має достатньої підтримки, Національна Спілка письменників одержує з державного бюджету рівно стільки, щоб можна було утримувати приміщення, обласні організації.
Держава утримує Спілку таким чином, щоб вона лишень не загинула. Про те, щоб зробити культ книжки, пріоритет книжки, ніхто не дбає. Я наведу такий приклад. Коли президента Франції Франсуа Міттерана запитали, що він найбільше в світі любить, той відповів: “Найбільше в світі я люблю тишу бібліотек і шелест сторінок старовинних фоліантів”. Ви можете уявити, щоб на це запитання аналогічно відповів хтось з наших найвищих достойників? Та вони книжок не читають! Сталін був деспотом (я згоден з епітетами, якими нині його “нагороджують”), але він читав 400 сторінок на добу, і люди з його оточення мали потребу теж читати, аби орієнтуватися, що написав той чи інший письменник. Коли Сталін викликав до себе Шолохова, він не гірше за автора знав його твори. А чи мають наші політики, нардепи, урядовці, президенти внутрішню потребу читати художню літературу? Їхня вимова і вчинки доводять – ні. І ця проекція накладається на всі суспільні рівні, на всі прошарки населення.
Колись я працював в ЦК комсомолу (не скидаю цього зі своєї біографії): відповідав за роботу з молодими авторами, був координатором між ЦК і Спілкою письменників. Ми тоді багато хороших нововведень здійснили: і ставки літературних студій при молодіжних періодичних виданнях, і комсомольські літературні премії, і постійні творчі наради і збори. Розумієте, читача треба і виховувати, і примножувати. Перший секретар ЦК ЛКСМУ Анатолій Іванович Корнієнко викликав мене і казав: “Роздай всім секретарям новий роман Михайла Стельмаха “Чотири броди”, хай почитають, я їх спитаю на наступному засіданні секретаріату”. Тепер немає такої практики. Натомість, звісно, святе місце порожнім не буває, світова павутина Інтернету наступає, телеканали зомбують, куди не клацни – скрізь одні ті самі сюжети, фільми: пограбували, вбили, обманули... Таким чином наша духовна аура, як і озоновий шар над головами, практично знищена. За часів незалежності вже виросло друге неприкаяне покоління. Я живу на Оболоні, через подвір'я однієї з шкіл ходжу кожного дня і бачу дітей-курців, які уже не підуть у бібліотеку і не братимуть книжки (від Наталі Забіли до, скажімо, мого друга Анатолія Качана або Зірки Мензатюк), вони спішать в ігрові павільйони, або ж купують ігрові диски і на комп'ютерах розстрілюють ворогів. Формуються потенційні вбивці, які абсолютно не розуміють, що таке гуманізм взагалі.
Я був учасником Форуму української інтелігенції, який відбувся в Оперному театрі, здається, в кінці березня, там йшлося про те, щоб зробити прорив у гуманітарній сфері України. Диво полягає в тому, що у нас є віце-прем'єр з гуманітарних питань, але гуманітарної сфери як такої не існує, люди уже не уявляють, що це таке і у яких формах вона виявляється, забули елементарні речі. У Німеччині чи Франції, приміром всі поля і луки перериті кротами, але, не дай Боже, щоб хтось бігав за ними з лопатою і убивав. Так само, не дай Бог, щоб хтось убивав горобців... Зелені одразу піднімуть таку хвилю, що цю людину посадять. Знамениті кіноактори, співаки очолюють рух за вироби з штучного хутра, не дай Боже, хтось прийде на якусь вечірку в шубі чи горжетці з натурального хутра, та завтра від цієї людини відвернеться суспільство, бойкотуватиме концерти чи фільми. Це невеличкий приклад того, що таке гуманітарна сфера. “Гуманітарний від слова “гуманізм”, а “гуманізм” від слова “гомо” – людина. Знову ж таки я про те, що ми не формуємо у нашого молодого покоління людяну душу. Малесенькі діточки йдуть у великий життєвий шлях через дитсадок, школу, інститут, а держава не має системної політики виховання, державні мужі не знають, що таке гуманітарна сфера і як її наповнити реальним змістом, щоб людина виростала і знала, що квітку ламати і горобця убивати не можна, а тим паче не можна навіть подумати, щоб заподіяти шкоду або смерть якійсь людині.
У нас же виростає якась орда, яка буде іти потоптом, бо в неї інші цінності, хоча головна цінність – життя людини і природи. Від чого загинула Римська імперія? Від переситу і розпусти, від культу багатства і задоволень. А ми які культи сповідуємо? Отож. В Україні культиком став автомобіль. Ви подивіться, що робиться, – в Києві автівками забиті тротуари, вони пересуваються в пробках зі швидкістю п'ять кілометрів на годину, власники чманіють в смороді, але не сідають на громадський транспорт, бо не престижно, бо вони, бачте, вже трохи круті. І не видно, щоб хтось з заторами боровся. Я не проти автомобіля, сам його маю, але їжджу раз на тиждень з Києва на дачу, містом не їжджу, бо не можу стояти в цих пробках і гаяти час, не хочу палити бензин і чадити, я сів на метро і скрізь встигаю, можу десь і підбігти.
У багатьох співвітчизників уже виробився певний спосіб життя з певним набором цінностей. Яких? Це домашній кінотеатр, автомобіль, гувернантка для дитини. А та гувернантка часто має за душею вісім класів і не може пояснити дитині різниці між алгеброю і хімією. Але вважається, що дитина доглянута, батько тим часом гасає на джипах і заробляю копійку, а матуся мотається по фітнесцентрах і “шопах”. Ну, звичайно, до того набору ще належить заміська вілла у престижному районі. Я, потрапивши в кардіологічне відділення у Кончі-Заспі, якось слухав програму на радіоканалі “Культура”, яку веде моя добра приятелька письменниця Любов Голота, цьогорічний лауреат Шевченківської премії. На годинну передачу вона запросила міністра охорони довкілля Георгія Філіпчука. Прямий ефір, люди телефонують, із 15 дзвінків 5 про дерибан землі в Конча-Заспі, про те, що крутелики захопили береги, до водоймищ не дістанешся, загороджено височенними парканами. Хоча існує норма, яка забороняє будувати будь-що на відстані 150 метрів від води. Та які там 150 метрів, коли окупована навіть акваторія, де намиті острови. І ніхто у країні не може добитися відповіді на запитання: “Хто дав дозвіл?”. А хтось же його дав. Я знаю, що треба мінімум 17 підписів (Земводгоспу, СЕС, Держкомрезерву, Держкомресурсу тощо) для того, щоб отримати ділянку. І всі 17 чиновників поставили свої підписи, тобто взяли в конвертах хабарі і дали дозвіл. Ви пройдіть правим берегом Дніпра до Канева, там же стоять автоматники і охороняють землю людини, яка перебуває у кримінальному розшуку, вона – громадянин іншої держави, але землі, захоплені нею, стережуть автоматники, і ви туди не зайдете, а якщо зайдете, вас застрілять.
То у якій державі ми взагалі живемо? Де право, закон? Як рядовому громадянину скористатися законодавчою базою? Хоча наша геніальна (за винятком пертурбацій, зроблених після 2004 року) Конституція каже: “Вся повнота влади належить народові”. Але головний суб'єкт цього величного Основного Закону – звичайний громадянин не спроможний скористатися його статтями, аби захистити свої законні права, він нуль в усіх інстанціях. Мої романи “Притула” і “Не вір, не бійся, не проси” саме про це, я показую протиставлення державної влади рядовому громадянину, його абсолютно повну безправність перед системою влади. Назвою мого роману «Не вір, не бійся, не проси» став закон зека, його моральний кодекс, за цими принципами зеки живуть: вони нікому не повинні вірити, нікого не боятися, і ні в кого не просити – пряміше в лоб сказати не можна. Роман тільки вийшов, подивимося на резонанс. Нас уже довели до того, що ми повинні просто кричати в обличчя можновладцям про жахливі перекоси в нашому суспільстві. Хтось констатує, що ми живемо в атмосфері безчасся, хтось – позачасся, дехто вживає різкіші терміни, а я відверто кажу: ми живемо в страшний час і в страшній країні.
Я не ідеалізую радянську владу, яку ми всі зараз дружно проклинаємо, лишень наведу один приклад. В моєму під'їзді на Оболоні жив сусід-інвалід війни без ноги, тепер уже покійний. Йому дозволили поставити гараж для “Москвича”, на якому син возив батька на уколи. Одного дня приходить до мене дружина ветерана, баба Женя, і каже: “Вікторе Федоровичу, поставили контейнер для сміття і загородили виїзд з гаража”. Я зателефонував у міськом партії, взяла трубку секретарка у приймальній, я переказав їй (навіть не чиновнику) колізію. Ввечері прийшов з роботи, контейнера уже не було. А спробуймо з будь-якого питання додзвонитися тепер. Не реально. Дійшло вже до крайніх методів. У Києві невідомі почали боротися підпалами з неправильним автопаркуванням. Це, звісно, не цивілізований спосіб, але, пробачте, хтось же повинен регулювати ці питання. Громадяни хочуть мати машини, купують і мусять їх десь вночі тримати, а владі на ці потреби наплювати. Всі ми бачимо, що відбувається на Хрещатику (і не тільки), весь тротуар – стоянка. Я, бува, водієві, який там стоїть і вмикає двигун заради кондиціонера, тобто очадює простір, кажу: “Слухайте, ви знаєте, що це тротуар, по українському хідник, а не їздник або стоянка?”.
Нема де ставити машини, значить, треба розв'язувати цей вузол. А маємо те, що маємо: квадратні метри стоянок задешево скуплені, будують хмарочоси, хтось покладе мільярди в кишеню. І люди мусять ставити машини на тротуарах, газонах, я їх теж розумію, а хтось – ні: якщо облаштуванням паркувань ніхто не займається, почав діяти якийсь месник-підпальник. Це партизанщина XXI століття, яку спровокувала влада.
Проблеми, про які я говорю, мені як письменнику, за великим рахунком, абсолютно не потрібні, тому що душа наповнена пережитим, баченим, почутим, навіть уявним, що дозволяє мені якоюсь мірою проектувати певні суспільні явища, події, застерігати від чогось, подавати сигнали про можливу біду, отже, у мене цього матеріалу уже достатньо для того, щоб я зачинився і виважено писав. Часом я сам із собою жартую (згадуючи Сервантеса, якого посадили у в'язницю і він там написав “Дон-Кіхота”), що я задовільнився би келією, папером, чорнилом і скромною їжею. Замість того, щоб творити вірші і романи, я мучуся, катуюся, мушу писати статтю в газету, іти на радіо – кричати про безлад. Це ж не моє діло, для цього існує величезна армія чиновників, котра після заклику Майдана її скоротити втричі зросла. Кожен повинен відповідати за свою ділянку, а у нас у “верхах” ніхто ні за що не відповідає, таке враження, що єдине, що робить наша влада, забезпечує своє існування і продовження. Інакшого висновку важко зробити.
– Ми знаємо, що на Заході є чимало письменників, які тільки пишуть книжки і за рахунок того живуть. Наші письменники мусять заробляти собі на хліб в інших сферах. Як Ви, голова Київської організації Спілки письменників України, головний редактор журналу “Київ”, примудряєтеся знаходити час на власну творчість? Нащо Вам “тягарі”?
– За роки незалежності письменник забув, що таке гонорар. Нещодавно серед рекламного мотлоху я знайшов в поштовій скриньці малесенький папірець, дивлюсь – написано “Авторський гонорар”. Для мене це було потрясіння.
Ще позаминулої осені голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський, секретар Спілки з економічних питань Анатолій Крим, патріарх нашої літератури Анатолій Дімаров і я відвідали президента. Я тоді президенту сказав: “Вікторе Андрійовичу, ви розумієте, письменники, це єдиний прошарок у нашому суспільстві, стосовно якого не виконується одна стаття Конституції”. Він запитує: “Яка?” – “Та, де написано: “Кожен громадянин України має право на винагороду за свою працю”.
Двірник, коли замітає листя, отримує винагороду, водій, котрий кермує трамваєм, має зарплату. А письменник творить часто безплатно і мусить обов'язково ще десь працювати, аби на заощаджені гроші (чи випрошені у спонсорів) видати свою нову книжку невеликим накладом.
У мене виходили книжки майже стотисячним тиражем. Остання ж має наклад в дві тисячі. Чому? А тому що я грошей не знайшов, добре, що видавництво “Ярославів Вал” пішло назустріч, там сказали: “Ми видамо ваші романи”.
Оскільки українські письменники зазвичай не отримують винагороди за свою працю, вони працюють на радіо, в газетах, журналах.
Ви запитуєте, що залишається для творчості, де я беру час. Я вважаю, справжність письменника ще полягає в тому, що він не може не писати. Якщо не пишеш, то закреслюй слово “письменник” по відношенню до себе і подавай заяву про вихід із Спілки. Таких членів я теж знаю. Одному колись запропонував: “Дай вірші для гумористичної сторінки в журнал “Київ”, а він відповів: “Так я ж тепер не пишу”. – “Чому?” – “А гонорари ніхто не платить”. Я кажу: “Журнал “Київ” ще платить, але якщо ти так ставиш питання, то який ти письменник?”.
Я не можу не творити, тому що це Господнє призначення, я від цього нікуди не дінуся. З одного боку, я щасливий, що це призначення усвідомив, пам'ятаєте, у нашого великого філософа Сковороди є теза про “сродний труд”, тобто працю, яка споріднена з твоєю душею, яка тобі Богом призначена. Дуже багато людей мучаться через те, що не розпізнали свого призначення, вступили не в той інститут чи університет, пішли працювати за чужим фахом. А я щасливий, що “впіймав” свій поклик, з другого боку, це дуже складна, тяжка місія. Мої однолітки в інших професіях ще не мають сивини в кучерях і проблем з серцем.
– Хто винен, ми всі вже знаємо. Що робити в книжковій сфері, принаймні в першу чергу?
– Ще колись ми розповідали Президентові про те, що у нас зруйновані системи книговидання і книгорозповсюдження. У Львові не знають, що видано у Харкові, в Одесі не знають, що робиться в Києві... Президент нотував, потім запитав: “А який вихід?”. Я кажу: “Є два виходи. Перший – Міністерство культури і туризму для бібліотек закуповує книжки, повертає гроші видавництвам, ті виплачують винагороди письменникам. Є ще оперативніший шлях. Літературно-художні журнали, які дають більш-менш повне уявлення про сучасний літературний процес, необхідно зміцнити, – хай Мінкульт профінансує передплату цих журналів для кожної бібліотеки.
Президент ретельно все записав, але нічого з того не зроблено. Хоча запропонований мінімум для бюджету майже безболісний. Справді, це невеликі гроші, щоб утримувати один журнал на рік, вистачить 500 тисяч гривень, отже, два з половиною мільйони треба щороку асигнувати журналам, аби вони існували. Тоді ці всеукраїнські видання змогли б щось заробляти собі на передплаті і таким чином розвиватися. Але, на превеликий жаль, немає цього розуміння. Можливо, державні мужі, які не читають книжок, міркують так: “А ну їх ті журнали, нехай гинуть, є важливіші пріоритети: треба підвищувати пенсії, стипендії, заробітні плати, робити вливання в економіку...”.
– Я гадаю, кошти, які витрачаються на кілька фуршетів для еліти, могли б врятувати наші кращі журнали.
– Отож. Доки у нас не буде виховання вдумливого читача (тобто громадянина) з гарним смаком, нічого не буде.
– Чималим сумом віє від Ваших слів...
– Гадаю, це чесний погляд на речі, який зовсім не заперечує те, що я невиправний оптиміст, інакше я не тягнув би так завзято свій візок. Я мрію дожити до того часу, коли все те, про що ми з вами говорили, розвернеться на 180 градусів і нова дійсність почне справджуватися в Україні, мрію про те, що письменник займе своє законне місце в суспільній ієрархії і стане голосом нації, її совістю, честю, цвітом. Взагалі художники в широкому розумінні цього слова мають повернутися на своє гідне місце, бо це ті люди, які наділені особливим даром звертатися до людських душ і освічувати їх, давати їм імпульси добра, надії, якісь застереження. Художники – це речники свого народу, які, за словами Шевченка, неложними устами кажуть йому правду і цим захищають народ від неправди, показують шлях до Храму.
Я мрію про те, що у нас виросте нарешті влада, яка усвідомить, що без гуманітарної сфери, без виховання людського в людині не збудуєш багату державу, можна лише збудувати золоті палаци для вибраних, які сидітимуть на золотих унітазах, їстимуть золотими ложками з золотих тарілок, але душі матимуть кам'яні. Це не буде державою, можна з цього приводу навести безліч цитат мудрих людей, які свого часу від цього застерігали, але вся біда в тому, що це багатство людського духу і думки сьогодні нікому не потрібне, тому що інші цінності утвердилися в суспільстві. І все-таки я мрію дожити до того часу, коли влада звернеться до письменників: “Люди добрі, давайте дбати не тільки про економіку, про міжнародні взаємини з сусідами, про входження в європейський дім, а й про виховання наших дітей, щоб вони з перших подихів росли в любові, щоб їхня душа була просвітлена добром, щоб вони знали, хто в їхньому роду був і що ці люди зробили, щоб знали великих українців, які поклали життя за кращу долю України, і недарма поклали, що Україна буде, але тільки тоді, коли ми всі гуртом цього великого плуга будемо тягти в ім'я добра, в ім'я того, щоб кожна людина відчувала себе не якимсь гвинтиком, а могла з гордістю сказати: “Я людина, я плоть цього суспільства, і знаю, що від мене дуже багато залежить”. Ось такі мої мрії.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
