Отож якщо ми дійсно захочемо створити свою власну національну ідеологію, яка би забезпечила нам повноцінний і поступальний розвиток, то здається, що для цього матимемо лише дві можливості: або створювати щось своє – нове і досі невідоме, або повторювати вже кимсь раніше пройдений шлях – і тоді доведеться шукати якихось рецептів в минулому свого чи інших народів, про що ми вже більш ніж детально говорили в попередніх розділах. Але насправді навіть в такій ситуації завжди залишається і третя можливість – поглянути на сьогоденний, а не попередній, досвід інших держав і народів, які можливо давно вже знайшли для себе те, що ми ще тільки шукаємо. Проте навіть після того, навіть створивши чи знайшовши просто ідеальний рецепт розвитку для себе, нам все одно доведеться зрозуміти ще й загальні закономірності розвитку не тільки окремих держав, але й всього світу – щоб спрогнозувати його майбутні зміни і оцінити, чи ми дійсно зможемо уникнути усіх можливих небезпек для себе, чи може навіть і зовсім навпаки – постараємося максимально використати такі його зміни з користю для себе...
1. Зародження солідаризму
Але щоб оцінити теперішній стан сучасного політичного світу нам все одно доведеться спочатку зрозуміти те, як саме сформувалися його окремі елементи. І навіть якщо тут ми зможемо віднайти дуже багато тенденцій і закономірностей в становленні систем державної влади та в розвитку їхніх ідеологічних концепцій, – то насправді попри все це видиме зовнішнє різноманіття існує їх не так вже й багато – тому що вся ідеологія всіх держав минулого завжди зводилася лише до одного – обґрунтування права одних на те, щоб максимально повно використовувати інших для досягнення своїх цілей і вдоволення своїх потреб, використовувати з мінімально можливою загрозою неприємних наслідків від цього для себе. Тобто в кінцевому результаті в тій чи іншій мірі таке протистояння завжди виливалося лише в одне – в протистояння тих, хто має відношення до влади, якою саме вона не була би, і тих, хто залишався поза нею, тобто в протистояння влади і простого народу. І до тих пір, поки саме це поняття „влада” вміщувало в себе максимальну кількість усіх її можливих проявів, світ розвивався саме у вигляді такого антагоністичного протистояння цих двох ворожих один до одного утворень, тільки й того що іноді з певними конфліктами всередині самої влади – або у вигляді боротьби за посаду верховного правителя, або між владою релігійною і світською – за те, чий саме вплив повинен бути «головнішим».
Проте ця ситуація протистояння влади і народу поступово почала змінюватися тоді, коли в їхній конфлікт втрутилася третя складова – новонароджений клас купців і торговців, влада фінансова, значення якої набувало особливої ваги після широкого впровадження єдиного стандарту вартості – грошей, які тепер вже, завдяки своїй уніфікованості, змогли накопичуватися і поза цими двома інституціями – і поза межами влади, і – народу, породжуючи таким чином нагромадження капіталу і створюючи новий клас буржуазії та нові, капіталістичні відносини. Ця третя складова, що втрутилася в колишнє протистояння двох, поступово ставала все більш потужною політичною силою, яка тепер вже прагнула самостійно відстоювати свої власні інтереси, а не бути залежною ще від когось, а тому всіма можливими для неї засобами підтримувала такий розвиток суспільних, державних і продуктивних відносин, який ще більше сприяв якнайшвидшій зміні світу, по-суті провокуючи ланцюгову реакцію його повного переродження.
На початку це і дійсно принесло достатньо позитивні наслідки – послаблення ролі церкви, що на той момент ставала вже більше регресивною, ніж передовою силою, звільнення простого люду від безпосередньої залежності від свого найближчого володаря (знищення земельної залежності та виникнення нового класу робітників), так як він тепер отримував певну свободу вибору, чи принаймні її ілюзію, нібито отримуючи можливість дорожче продавати свої вміння і здібності, розвиток науки і техніки. Все це і спричинило ті науково-технічну та промислову революції, за якими, здавалося, вже так скоро мала прийти і революція суспільних відносин. Та революція, яка мала би вже нарешті породити таке бажане і довгоочікуване суспільство загального блага для всіх. А проте… це виявилося не зовсім так, і навіть більше того – за досить короткий час некерований розвиток зміцнілого капіталізму привів тільки до нового закріпачення людей і зміцнення нових, тепер вже фінансово-промислових хазяїв – і якщо раніше людина була залежною тільки від землі та від її власника, то тепер вже могла опинитися і взагалі без будь-яких засобів до існування, навіть без притулку, харчів і їжі, а конфлікти і протиріччя між окремими державами настійливо підштовхували їх до нових сутичок, воєн, чи й навіть глобальної, світової війни.
Основною причиною подальшого наростання конфліктів стало те, що головна небезпека новонародженого капіталістичного світу віднайшлася там же, де раніше було знайдено і його основне досягнення – у сфері ініціативності і підприємництва. Ідеалізація процесу накопичення капіталу як якнайлегшого способу здобути для себе усього, що тільки й можна купити за гроші, цілком закономірно привела до руйнування колишньої системи суспільних цінностей, та ще в більшій мірі, до руйнування патріархального, родинного устрою всього суспільства. А це вже в свою чергу породило відповідні наслідки і в суспільній свідомості, але зовсім не ті, яких очікували у вигляді загального блага для всіх, а ті, які викликали відчуття розгубленості і самотності, аж до втрати відчуття смислу такого свого існування у кожного окремого громадянина. Проте найгіршим виявилося можливо навіть ще й не це, як те, що поставивши на чолі всього егоїзм людської природи і визнавши його за найвищу цінність людського життя, і таким чином повністю розв’язавши йому руки, капіталізм разом з тим не створив для нього ніякої нової системи обмежень – тієї, яка і мала би направляти його розвиток, обмежуючи розгнуздану вседозволеність і ставлячи його на службу суспільству – і тому та ініціативність, що на початках була рушійною силою нового суспільства, поступово ставала все більш стримуючим фактором, перетворюючись на завершений цинізм, остаточно руйнуючи стару систему моральних цінностей, усуваючи будь-яку конкуренцію з економіки і поступово монополізуючи всі інші сфери суспільного життя. Тому в тій царині, де раніше безроздільно панували влада держави і церкви, тепер стали панувати гроші, і замінивши володаря, по-суті промінявши Бога на Гроші, людська цивілізація натомість так і не отримала ніякого іншого, більш позитивного результату...
1. Передумови виникнення
Тому як тільки усі ці проблеми стали в достатній мірі помітними вже для всього суспільства, а не тільки для його еліти, так як стали загрожувати усьому його існуванню, як зразу ж виникла вкрай нагальна необхідність хоча би якогось, хоча би часткового їхнього вирішення. І якщо новонароджений капіталізм очолив боротьбу проти влади церковної, так як саме церква найбільше обмежувала його прагнення до збагачення, то тоді, коли суспільству стали необхідні стримуючі фактори вже для нього самого – воно тут же стало на її захист як тепер вже чи не єдиного незалежного критерію оцінки моральності будь-якої влади, в т.ч. і фінансової чи промислової. Це протиріччя завершилося певним компромісом – від’єднанням влади церковної від влади державної, та збереженням її як тепер вже зовсім окремого інституту, який міг би служити механізмом оцінки правильності розвитку всього суспільства, та підтримкою розвитку нової, тепер вже не релігійної а інтелектуальної, еліти суспільства. Далі – виникла не менш нагальна необхідність не тільки морального контролю фінансової влади, але й необхідність її регулювання з боку чи то державних, чи то суспільних органів, що повинно було би вберегти розвиток тієї конкуренції, яка на початках і була рушійною силою капіталізму, запобігаючи таким чином тій його монополізації, що могла стати його же могильником. В кінці-кінців це стало необхідним і самому капіталізму, так як допомагало уникати глобальних економічних криз і таким чином до певної міри оберігало навіть і його власне існування – а тому він вимушено погодився на таке обмеження своїх прав і можливостей. Ну і нарешті – почалися ідеологічні пошуки таких світоглядних концепцій, які би змогли заповнити собою і тепер вже явно недосконалі релігійні принципи побудови життя і пошуку його цілей, і ту пропаганду власної вигоди, яку натомість запропонував капіталізм. А це вже й призвело до утворення нових політичних ідеологій та партій, які в кінцевому результаті і створили сучасну світову політичну систему.
Відповідно свою ідеологію створив і капіталізм. Очоливши в свій час боротьбу народів проти старої державно-релігійної влади під лозунгами «Свободи, рівності і братства», він цілком закономірно перейняв і ці лозунги, забувши, правда, про братство, звівши рівність до права кожного виживати самостійно і залишивши собі тільки повну і беззастережну свободу. Так основною його ідеологією і став лібералізм – уявлення про те, що максимальна свобода кожного сприятиме максимальному розвитку всіх. Проте саме таким чином народ, що боровся раніше проти однієї влади, отримав тепер натомість вже двох, а не одного господаря – а тому дуже швидко мова зайшла про необхідність виправлення такого стану справ. Найпростішим шляхом здавалося те, щоб повернутися назад, в минуле, практично – ще в часи до виникнення грошей, які і стали причиною виникнення капіталізму – і найяскравішим виразником такої тенденції став марксизм.
Вважаючи за основну проблему в розвитку капіталістичного суспільства саме цей конфлікт труду і капіталу, він прогнозував його швидку загибель через загрозу знищення з боку дітища цієї ж системи – новонародженого класу пролетаріату, позбавленого будь-якої власності, а тому і страху за неї. А тому намагаючись повністю усунути цей конфлікт, марксизм вирішив зробити це єдиноможливим, на його думку, чином – повернувшись в докапіталізований світ, і таким чином фактично закликаючи до регресивного розвитку. Правда теоретичні прогнози Маркса-Енгельса так і не знайшли свого практичного втілення і швидка загибель капіталізму в найближчі роки так і не відбулася, а тому ці погляди дуже швидко були модернізовані відповідно вже до нових потреб більшовистської партії Росії. Ці новітні марксисти вже не визнавали регресивності свого вчення і натомість говорили тепер про якусь нову тенденцію «руху по спіралі» – утворення такого ж стану речей, але вже з новими взаємозв’язками між окремими елементами, а роль могильника капіталізму відводили вже не стільки пролетаріату, як собі і своїй партії. Тому практичне застосування такої ідеалістичної моделі абсолютно не вирішувало вже існуючих проблем, а натомість пропонувало лише одне – світову революцію та вбивства (диктатуру пролетаріату, керованого більшовистською партією) усіх незгідних – а тому по-суті призводило до загального зменшення кількості населення і наступного повернення до колишніх екстенсивних методів ведення сільського господарства, по суті – повернення до натурального господарства та розвитку державної індустріалізованої монополії в тих сферах, які були необхідні для забезпечення функціонування репресивного апарату та його наступного зміцнення.
2. Ідеологічна карта світу
Разом з тим негативний досвід і першої світової війни, і наступної російської революції та її кривавих наслідків, все-таки змусив пропагандистів лібералізму так переглянути свої погляди, щоб зробити основну ідеологію капіталістичного світу більш доступною народним масам, більш привабливою для всього суспільства. Але одночасно відповідних змін зазнавали і інші політичні течії – як і ті, які тим чи іншим чином були похідними від лібералізму або протистояли йому, так і ті, в надрах яких розвивалася все та ж комуністична чи марксистська ідея – і саме в руслі усіх цих протиріч і конфліктів і сформувалася майже вся сучасна політична карта світу. Частина з цих ідеологій, як марксизм, мала явно регресивне спрямування – закликаючи повернутися назад, в часи ще до виникнення капіталізму, хоч і тепер вже з тими досягненнями, які він здобув – як-от свободою від релігії чи досягненнями науково-технічного прогресу, частина шукала інші шляхи в реформуванні вже існуючих відносин чи в пошуку нових напрямків розвитку – і тому не мала аж настільки вираженого войовничого характеру, прагнучи виправити недоліки цих двох ідеологій та знайти певний компроміс між недоліками старого та загрозами нового суспільства.
Так консерватизм не став пропонувати аж настільки радикальних методів повернення назад, як це пропонували російські комуністи, а просто пасивно погоджувався з деякими досягненнями капіталізму, одночасно критикуючи його за розвал старої системи відносин. Тому він намагався зберегти хоч щось з колишніх, тепер вже майже повністю втрачених цінностей, говорячи тепер про патріархальні відносини як чи не про єдину справжню цінність життя та визнаючи найбільшим ідеалом суспільства родину і церкву. Націоналізм став спробою створити нову, національну, ідентичність взамін втраченої колишньої, і таким чином спробою поставити інтереси нації вище інтересів і новоутвореного капіталу, і патріархальної держави. Його частковим позитивним наслідком згодом стало руйнування світової імперіалістичної системи та утворення карти нових, національних держав, і в цьому сенсі він виявився навіть до певної міри прогресивною ідеологію, попри всі небезпеки скочування в пропаганду переваги будь-якої однієї нації над всіма іншими. Правда визнаючи право націй на самовизначення, він так і не зумів вирішити основних проблем у відносинах поміж ними, а тому так і не зміг розв’язати конфлікту між правом одних націй на самовизначення та правом інших на збереження цілісності своєї вже існуючої держави.
Соціалізм, чи соціал-демократизм, стали облагородженою ідеєю марксистського комунізму, спробою забрати тепер вже не все в суспільну власність, як це раніше пропонували вони, а лише те, що виявилося необхідним для повноцінного функціонування держави, для того щоб створити такі умови, які би забезпечували і розвиток конкуренції, і повноцінне життя недостатньо захищеним класам, в будь-якому разі оберігаючи при цьому сам приватний інтерес як стимул розвитку суспільства. Неолібералізм тепер вже хоч і дальше все так же пропагував свободу для всіх і вся, наполягаючи на тому, що саме вона і є єдиною справжньою цінністю нашого життя, яку треба і надалі захищати, але натомість пропонував тепер уникати всіх недоліків «чистого» лібералізму введенням деяких додаткових стримуючих факторів, про що вже давно казали представники інших політичних течій. Так він став ідеологом такого ж, чи майже такого ж, державного регулювання економіки, яке повинно було забезпечити підтримку конкуренції та боротьбу з монополіями, як це вже пропонували зробити соціал-демократи, та таким же ідеологом збереження сімейних цінностей, як про це вже говорили консерватори, обмежуючись правда визнанням пріоритету інтересів сім’ї лише над інтересами держави, але не бізнесу. Але особливо цікавим його „досягненням” стало визнання прав людини – таке визнання, яке нібито все так же було призначене реформувати його, але насправді тільки ще більше зміцнювало його позиції, так як право приватної власності тут же було радісно приписано до основних і непорушних прав громадянина навіть тоді, коли приватна власність одного перешкоджала повноцінному розвитку інших.
Ну і нарешті десь в полі цих протистоянь чи поза ними опинився і солідаризм, який став спробою першого, переважно в основі своїй невдалого, намагання вирішити їх говорячи про якусь уявну природну безконфліктність будь-якого суспільства, чи в крайньому разі – про можливість їхнього вирішення якимсь мирним чином, хоч і не вказуючи, яким саме. А тому незважаючи на сам більш ніж позитивний зміст такого намагання, він так і не зміг запропонувати ніяких нових світоглядних принципів взамін вже втрачених релігійних і родинних цінностей, та так і не вирішив того протиріччя між трудом і капіталом, яке так недолуго намагався розв’язати марксизм.
Тому говорячи тепер про перспективи солідаризму, доведеться сказати, що на сьогодні його можна сприймати лише або як таку ж спробу часткового вирішення вже існуючих протиріч і конфліктів, як це вже пропонують облагороджені ідеї комунізму у вигляді соціалізму чи соціал-демократизму, або як намагання знайти якесь інше, глобальніше вирішення усіх цих новоутворених проблем, інше і більше досконале, ніж це в свій час пропонували і стара державно-церковна влада, і комунізм, який намагався повністю зруйнувати і одне, і інше. Але тоді, в цьому другому випадку, якщо вважати солідаризм не просто черговою спробою облагородження вже існуючих соціалістичних ідей, а спробою рівноцінною за своїм глобальним призначенням комунізму, і до того ж спробою більш благородною і чесною – тобто спробою не просто повернутися в часи ДО виникнення політичних ідеологій, але й спробою облаштувати все кращим чином, ніж це намагалися зробити вони, то доведеться перш за все говорити про дві важливих речі – про необхідність іншого способу розв’язання цього конфлікту між трудом і капіталом, ніж це пропонувалося до цього часу, і не менше й не більше, як про створення нової системи світоглядних принципів. Такої системи поглядів, яка би, з одного боку, змогла замінити собою втрачені цінності зруйнованого патріархального суспільства з його пропагандою релігійних і родинних цінностей, а з іншого – запропонувати щось краще для самоусвідомлення кожної людини, ніж це пропонували досі і соціалізм, і неолібералізм, і націоналізм, не кажучи вже про всі відгалуження колишньої комуністичної ідеї.
3. Сучасний політичний світ
Проте якщо ми тепер захочемо зрозуміти основну ідеологічну проблему солідаризму, то для цього перш за все будемо змушені зрозуміти ту глибинну суть протистояння ліберальної капіталістичної та консервативної релігійної ідеї, яка в основному і визначила розвиток сучасного світу. А для цього нам доведеться ще раз поглянути на той союз церкви і держави, який на протязі багатьох років і визначав історію середньовічної Європи – тієї церкви, яка гнівно виступала проти «золотого тельця», а тому в принципі за означенням була противником будь-якого способу накопичення капіталу. А проте не всюди було так – і ті частини світу, які не настільки сильно підпадали під вплив християнства, відповідно і розвивалися дещо по-іншому. Цікавим прикладом тут може послужити досвід деяких країн Південно-Східної Азії, для яких в силу їхньої релігійної віри не існувало аж настільки сильної заборони прагнення досягнути власного благополуччя, як в християнстві, де будь який потяг до того, щоб хоч якось облаштувати власне життя завжди інтерпретувався як прагнення до збагачення і наживи, а отже – і до смертного гріха, і відповідно зневажався і проклинався аж до загрози вічного покарання за це після смерті. А тому і новий капіталістичний устрій в цій, азіатській частині світу, не настільки сильно зруйнував колишній патріархальний уклад їхнього життя.
Але й це ще не все – справа в тому, що крім суспільного, патріархального устрою самого суспільства, значення має ще й устрій держави. А тут ми теж маємо два різних варіанти – коли державна влада або сприяє розвитку управлінських здібностей власних громадян, делегуючи їм якусь частину своїх повноважень на управління державою, а тому в більшій чи меншій мірі є демократичною і залежною від них, або повністю бере на себе всі функції управління і усю відповідальність за їхню долю, натомість отримуючи право розпоряджатися не тільки їхнім майном чи долею, але й життям, замінюючи таким чином собою функції навіть сімейних чи родинних інститутів. Так-от – цей принцип такого визначення функцій держави саме як патерналістського інституту своїми коренями опускається в часи ще древнього Китаю і має в своїй основі ще деякі з конфуціанських цінностей, а багато в чому став основою і для побудови комуністичної ідеї, а ідеї демократизму (республіки) розвивалися в Європі разом з розвитком капіталістичної ідеї, яка по-суті навіть назву (Ліберті-Свобода!) вкрала у неї. Тому загальний розвиток держав світу насправді зараз визначається не тільки ідеологією (капіталістичною чи соціалістичною), але й системою управління державою – патерналістського (опікунського) чи республіканського (незалежного демократичного) типу.
Тому на сьогодні розвинутий капіталістичний світ, на який ми здається і збираємося рівнятися, має дві своїх протилежних моделі – європейську неолібералістичну, де ідея капіталізму поєдналася з ідею республіки (демократії), та східно-азійську, де не було релігійної заборони на власне благополуччя і де через це збереглося патерналістське ставлення до своїх громадян, тепер вже поєднане з новими капіталістичними реаліями. Тому там ми зараз бачимо і нове, дещо навіть дивне на перший погляд, поєднання цих давніх патерналістських цінностей з новими капіталістичними, коли зруйнувавши патріархальний устрій, відірвавши робітників від їхніх, переважно сільських, коренів, новітні державні та й навіть фінансово-бізнесові інститути були змушені взяти на себе функції максимальної турботи про них, створивши цілу систему новітніх цінностей для своїх працівників – критерії їхнього розвитку і успішності на протязі усього їхнього життя, а не лише заради досягнення якихось тимчасових, сьогочасних цілей.
Прикладом тут можуть послужити багато які з південно-корейських, тепер вже всесвітньо відомих бізнес-корпорацій, які на протязі всього життя підтримують своїх працівників, створюючи їм цілу систему їхніх життєвих прагнень, турбуючись про них, надаючи можливості для навчання і професійного зросту. Але з іншого боку ми бачимо і не менш дивне поєднання такої ж патерналістської держави – Китайської Народної Республіки вже не стільки з ліберальною, як з комуністичною ідеологією. Тому якщо для Південно-Східної Азії в кінцевому результаті прийнятними виявилися обидві ці моделі розвитку, то здається, що щось схоже мало би існувати і для Європи – де наряду з неоліберальною капіталістичною ідеєю одночасно мала би існувати ще й ... ліберальна соціалістична – ідея „вільного” соціалізму. Можливо в якійсь мірі саме так воно і є – недаремно в свій час стільки розмов було саме про шведську модель влади, яка напевно і мала би стати прообразом саме такої системи відносин, але здається що повністю ця проблема так і не була розв’язаною, так само як і не можна вважати безхмарним політичний устрій Південно-Східної Азії до тих пір, доки там існує комуністична Північна Корея – тільки якщо на заваді побудові вільного соціалізму на заході стала спадщина колишніх комуністичних режимів, то там – реально існуюча країна, озброєна ядерними ракетами.
Причина ж в незавершеності цього процесу полягає в самому визначення поняття „комунізм”, який хоч і має в своїй основі такі ж патерналістські корені, як і китайська конфуціанська модель влади, але трохи іншого порядку – обмежені певними скінченними рамками, так як «комунізм» означає «общину». Тому якщо в Південно-Східній Азії його символом був Китай, де завдяки збереженому патріархальному устрою така община була логічною ланкою в загальному ланцюжку еволюції, а тому попри все не створювала аж таких обмежень в розвитку людини, то в Європі його оплотом стала Росія з парадоксальним чином реформованою ідеєю замкнутості і відгородженості від зовнішнього світу перших християнських общин. От тільки для неї біда полягала в тому, що якщо для Китаю ідея комуністичного, не родинного, патерналізму практично не суперечила його релігійній вірі – байдуже про який саме різновид китайської релігії не йшлося би – чи то про конфуціанство, чи то про даосизм, чи то про буддизм, то Росія була обтяженою все тією ж християнською спадщиною, що і Європа, з її забороною матеріального достатку. А тому за визначенням в ній не могла виникнути вже ніяка інша державна комуністична влада крім тієї, яка буде пропагувати загальну бідність всіх за будь-яких умов, яка буде ненавидіти всіх багатих і пропагувати наростання ворожнечі з ними – а тому буде всіляко обмежувати розвиток своїх громадян.
Таке російське сприйняття комуністичної ідеї мало свій вплив і на розвиток європейської політичної думки – з одного боку зумовивши саме той імпульс відторгнення, який і реформував сучасну західно-політичну систему, примусивши її реформувати лібералізм і привівши її до логічного визнання прав людини як найвищої цінності нашого життя, а з другого боку – поставивши соціалістичну думку в такі умови, коли вона вже не могла бути достатньо вільною, коли вона опинилася поміж двома однаково небезпечними для неї загрозами: з одного боку – загрозою переродження в комунізм, з іншого – надмірного уникнення всього, що хоч якось могло з ним асоціюватися. Саме тому соціалістична ідея в Європі так і не набула своєї остаточної форми, і саме тому і солідаризм, який на початках ніби-то намірювався твердо пройти поміж цими крайнощами, ще й до сьогодні потерпає від невпевненості і незавершеності своїх практичних уявлень. А тому на сьогодні розвинутий капіталістичний світ, на який ми, здається, і збираємося рівнятися, здебільшого підвладний двом основним ідеологіям – або демократичного, або патерналістського неолібералізму, та усім різновидам соціалістичної ідеї, що в тій чи іншій мірі невпевнено намагаються протистояти цим двом тенденціям.
Романові і Володимиру - обом. Громадська самоорганізація як суспільне явище була і є. І буде. Нема потреби її створювати. Майдан - один з проявів цього ПОСТІЙНОГО процесу в нації. Нема потреби створювати температуру пацієнту, достаньо її виміряти або відчути....››› Fisher7| 07.01.2009, 22:24
Шановна, пані Ніно!
Щиро вітаю Вас з Різдвом Христовим!
Щастя і здоров`я і Божої любові!
Хочу подарувати Вам кілька нових пісень:
РАДІСТЬ МОЯ, УКРАЇНО!
Я не шукаю Україну –
Вона у дітях і в мені.
Історію Руси величну
В казковім бачу я у сні.
Про...››› Володимир Мангов| 07.01.2009, 20:57
Романові.
Я не казав, що моя хата скраю. Складається враження, що ти дискутуєш із власними припущенням. Доведи, що вмієш не домислювати те, чого насправді не було.
Про Майдан. Майдан власне і був тим, що Володимир називає "громадською...››› Fisher7| 07.01.2009, 18:59
Надто багатослівно можливо пишу, хочу повторити основну думку - давайте будемо подавати ВЛАСНІ ІДЕЇ. Тоді це буде рух вперед. Якщо тільки робити аналіз чогось, то ми тупцюємося на місці. Ідімо ВПЕРЕД! Моїм невеликим розумом думаю, що так буде і цікавіше і...››› Роман| 05.01.2009, 02:01
Для fisher7
Я погоджуюся що розум - то лише засіб. При чому один із найефективніших, якщо вміти ним скористатися. І в тому нічого не має ні хорошого ні поганого. На рахунок агрументації статті, я не погоджуюся, що вона є не аргументованою. Я не стаю повністю...››› Роман| 05.01.2009, 01:38
Інші публікації на цю тему
08.01.2009, 18:01Знак хама Для перетворення українців у дешеву і сумлінну робочу силу замало...
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
