Економічна криза чомусь активізувала виступи борців з українською ксенофобією. Пишуться звіти правозахисників-міжнародників і замовні статті проти. Напевно від українців очікуються чергові виправдання-самобичування, мовляв ксенофобія – це велике світове зло, яке частково у нас є, але ми, українці, будемо це зло в собі нещадно викорінювати. Виправдовуючись, мало хто буде розбиратись в причинах, які провокують корупцію і пов’язану з цим злом ксенофобію в Україні..
›››
Толерантність, як і всяка байдужість теж є злочином. В загальній масі ми винні в злочині толерантності, в лінивій байдужості до власної долі, бо хочемо в такий спосіб оминути біду, але в результаті чомусь опиняємось серед покривджених.
›››
Тримайся, Європко, і дякуй, що не лише від монголо-татар тебе врятували, а подарували тобі серед твоїх «сутінків богів» іще й витоки найславетнішої течії. Та Україна, на жаль, майже нічого про себе не знає в масі своїй, аби її шлях був точнішим й ефективнішим. Чому з майок не лише кубинських чи колумбійських, але й наших молодиків дивиться на нас зображення Че Гевари, а не Василя Стуса чи, припустімо, В’ячеслава Чорновола? Варто про це задуматись. Адже є нам чим пишатись, якщо є знання!
›››
В Україні приватні ЗМІ не виконують в потрібні і критичні моменти функцію державних. Хоч зареєстровані на території держави Україна і заробляють на українцях свої гроші. Вони чомусь демонструють дивну позицію, яка не дає жодних підстав вважати їх функціонально державними. Більшість з них без жодного попередження демонструє явно деструктивну і шкідливу для українського суспільства інформацію, видаючи це за свободу поширення інформації.
›››
Україна разом зі своїми колишніми колегами по єдиному комуністичному концтабору під назвою СРСР долає шлях до Європи і цивілізації досить дивним штибом. Ще чверть століття тому під час так званої перебудови, одним із гасел котрої була «демократизація», народ досить кмітливо відреагував на це анекдотом: в чому різниця між демократією і демократизацією? – така ж, як між каналом і каналізацією. На жаль, анекдот виявився пророчим.
›››
Не хочеться писати ні доброго, ні поганого, про Володимира Яворівського, того самого, який нещодавно повторив замовну технологію інформаційного «дотискання» чинного президента, щоб той негайно подав у відставку. Як людина, я його розумію – він є партійно-агітаційним штиком БЮТ і мусить виконувати доручення. Інша річ в тому, як він це робить – багатослівно, розлого і з агітаційним запалом типового радянського письменника, який служить… Так, він думає, що служить народові, він повчає народ і любить Україну і українців взагалі. Та чи любить він конкретного українця – брата свого, щоб в такий спосіб підтвердити свою віру?
›››
Надокучили мені уже усі оті дурні розмови на УП зі скигленнями постійними і плачем. Репетують: „Що робити? Що робити?” І самі ж собі відповідають – „А фіг його знає!” Вже он і Конституцію знову хочуть по кругу пустити – так ніби це щось змінить, і так, ніби усі теперішні проблеми виникли не через попереднє її зґвалтування
›››
До Бориса Тарасюка в багатьох українців є чимало запитань як до голови Народного Руху України. На відміну від багатьох пізніших політпроектів саме в цій партії є реальне членство і величезна армія причетних до РУХу. Партія-символ цілком закономірно стала першою жертвою з боку політичної системи, яку собі сотворили дивним чином забагатілі люди. Тому рано чи пізно символ «Народного руху» повинен був стати історією, але не в такий брутальний спосіб, як це зроблено при останньому відновленні коаліції. Це боляче вдарило в серце багатьох українських патріотів, які в тій чи іншій мірі пов’язані з рухівською історією як частиною історії України.
›››
За останні десять років зроблено все, щоб поховати будь-які надії націонал-демократів не тільки на те, щоб мати парламентську більшість – проблематичним є подолання націонал-демократичною партією чи блоком прохідного бар’єру.
›››