Продовження. Попередня частина - тут V. Ідея та її реалізація.
Якщо ми вже заговорили про ідеологію, то напевно добре було би для початку хоча би спробувати зрозуміти, що саме воно таке. Дослівний переклад цього терміну мав би означати щось на зразок „науки про ідею” і на початках до політики ця назва і справді не мала зовсім ніякого відношення – так називали одну із філософських шкіл у Франції часів Наполеона – і саме він вперше і застосував цей термін до політики, зневажливо назвавши ідеологом когось зі своїх помічників. Проте в будь-якому разі, навіть говорячи лише про один шлях розвитку ідеї – тільки в політичній сфері – і то спершу слід було би зрозуміти як саме це відбувається, прослідкувати її шлях від самого народження і до остаточного втілення. І навіть якщо будь-яка ідея в принципі може стати реальною силою, якщо заволодіє умами мільйонів, то для цього вона спершу повинна пройти ще через кілька етапів своєї реалізації, в ході яких перетворюється з власне ідеї – відірваного від життя уявлення – в щось, що й справді стає частиною нашого життя. Але для того щоб це справді сталося, повинні існувати люди, здатні не тільки народити та сформулювати таку ідею, але й люди, здатні донести її до широких мас населення, та люди, здатні впровадити її в реальне життя, реалізувати. Саме тому захопивши владу і відстоюючи нову на той час ідеологію і щоб уникнути будь-якої можливої конкуренції з чийого-би то не було боку, більшовики в перші роки свого існування і знищували в першу чергу саме інтелігенцію, духовенство та освіченіших людей – тобто тих, хто міг би протистояти їхньому ідеологічному натиску, замінюючи їх своїми ідеологами та пропагандистами.
Але натомість вони потрапили зовсім в іншу, створену своїми же руками, пастку. Так раніше ми вже говорили про те, що будь-яка система управління здатна ефективно працювати лише тоді, коли володіє зворотнім зв’язком – здатністю коригувати свої управлінські функції та установки в ту чи іншу сторону, чи то посилюючи їх – позитивний (додатній) зв’язок, чи то послаблюючи – негативний (від’ємний), і те ж саме в повній мірі стосується і системи ідеологічних поглядів, яка теж повинна коригуватися в ту чи іншу сторону залежно від обставин і реального стану справ. Та ліквідувавши усіх можливих конкурентів, радянська влада разом з тим втратила і будь-яку можливість критичного осмислення своїх ідеологічних цінностей, що і привело до її наступного занепаду та загибелі. Чи навіть більше того – залякавши і знищуючи мільйони людей, вона втратила навіть найменшу можливість будь-якої критики своїх дій і вчинків, але разом з тим залишила можливість їхнього масового схвалення – позитивний зворотній зв’язок, який може тільки посилювати існуючі процеси, але аж ніяк, ніяким чином не коригувати чи виправляти їх – тому цілком закономірним стало те, що за таких умов вони рано чи пізно мали дійти своєї крайньої межі розвитку. І тому якщо ми тепер знову захочемо створити таку ж, чи схожу ідеологію, здатну змінити світ, то для цього крім виконання все тих же умов, що і раніше, повинні обов’язково пам’ятати про те, що партія чи державний апарат, які будуть пропагувати певний тип ідеології, повинні обов’язково володіти такою здатністю до критичного осмислення та переоцінки своїх поглядів та поставлених задач...
1. Ідеї та людина...
1. Генезис ідеї.
Але для початку, щоб повніше зрозуміти хід розвитку ідеології та ті механізми, які визначають історичний розвиток світу, треба зрозуміти, як саме працюють ідеї в житті звичайних людей – тих, які своїми діями і вчинками і створюють цю історію. Звичайно говорячи про людину, ми кажемо про її основну характеристику – наявність власної волі - як про вміння та можливість здійснювати самостійні вчинки здавалось би зовсім незалежно від зовнішніх обставин, керуючись власними мотивами поведінки. Але насправді, будь-яке намагання хоч щось зробити все-одно повинно мати якусь свою передумову, причину, що породила його. Іноді таким мотивом для здійснення тих чи інших вчинків може послужити якийсь зовнішній подразник, а іноді внутрішній – думка, що „прийшла” в голову під впливом чогось побаченого чи почутого зараз або й раніше.
Проте, навіть тоді ще далеко не кожен подразник може послужити стимулом для здійснення тих чи інших вчинків, бо насправді ним може бути тільки щось, що справді зацікавить нас, що може викликати в нас певні позитивні чи негативні почуття, виведе зі стану байдужості. І незважаючи на все видиме різноманіття і складність психічних процесів, насправді таких почуттів є лише два – почуття Болю чи Насолоди. Тобто все, що робить людина, вона робить тільки або заради того, щоб досягнути якоїсь насолоди (чи задоволення), або – щоб позбутися якогось неприємного почуття (уникнути болю) – і за цим принципом діють і як її природні інстинктивні реакції, так і осмислені вчинки. Багатоваріантність же і складність людської психіки виникає внаслідок величезної кількості всіх можливих комбінацій цих почуттів між собою, до того ж – існуючих в різних часових формах і різних за тривалістю їхньої дії. А проте – навіть після такого впливу на людину якогось зовнішнього чи внутрішнього подразника можливі ще й різні варіанти її поведінки. Один – це коли вона реагує зразу, без попереднього обдумування, інший – коли такий внутрішній чи зовнішній стимул служить лише підставою для запам’ятовування чи обдумування, мотивом для здійснення якихось розумових актів, але не безпосередніх дій. В повсякденному ж житті ми зазвичай користується як і одним, так і другим методом. Тоді, коли мова йде про якісь природні інстинкти, про те, що вже давно стало звичним, чи про те, що до того вже було попередньо обдуманим і запланованим – ми можемо і зразу реагувати на якийсь подразник, в інших випадках навпаки – якась ситуація буде вимагати від нас ще додаткового часу для її обдумування і наступного прийняття рішення.
Схожим чином можна говорити і про ідею – це звичайна думка, що виникла під впливом тих чи інших зовнішніх чи внутрішніх обставин чи подразників, хіба що може тільки трохи більш нова і незвична, ніж завжди. Чи вірніше – її основною відмінністю стає лише те, що вона спрямована не стільки на забезпеченяя сьогоденних потреб людини, як на розвиток майбутнього, чи навіть на те з майбутнього, що здається вже завтра могло би стати дійсністю. Проте в кожної людини, залежно в основному від її уяви та фантазії, одночасно може виникати достатньо багато ідей. Деякі з них вона зразу відкидає – просто як щось зовсім нереальне та нездійсненне, деякі продовжують своє існування в такому ж вигляді, в якому виникли – у вигляді нереалізованих фантазій і мрій, але деякі можуть і чимось зацікавити. Тому все різноманіття думок, яке проноситься в уяві кожного з нас, виступає лише тим матеріалом, з якого людина черпає щось необхідне для себе. І чим багатша в неї фантазія і уява, чим вона розумніша і освіченіша, тим багатшою стає і в плані наявних можливостей пошуку свого майбутнього розвитку чи вирішення вже існуючих проблем, тим більш неординарною і творчою стає в повсякденному житті, отримуючи більше можливостей для вибору власних варіантів поведінки. Проте яким би не був її внутрішній творчий світ, – але тільки те, що дійсно відповідає її уявленням про краще майбутнє чи що може виправити якісь незручності та проблеми в її теперішньому житті, тільки й може по справжньому її зацікавити. Тому тільки ті думки, які справді мають якусь практичну цінність, і які стосуються такого розвитку саме найближчого майбутнього, і здобувають статус ідей, вартих уваги. А вже тоді наступним етапом в розвитку ідей стає етап їхнього обдумування – пошук шляхів реалізації, перевірка на предмет того, чи це дійсно саме те, чого ми хочемо, і наскільки реально і можливо здійснити задумане.
2. Ідея та механізм її реалізації
Якщо ж тепер говорити про ідею як про думку, що здатна змінити в кращу сторону наше найближче майбутнє, і яка через це становить для нас певний практичний інтерес, то тут нам доведеться зауважити, що існує два роди такого типу ідей. Справа в тому, що для того, щоб досягнути бажаного, людині недостатньо знати „ЩО” саме вона хоче, але й треба знати „ЯК” його здобути. Тобто потрібний не тільки кінцевий образ того, чого ми хочемо досягнути, але й знання, як саме це зробити. Так, для прикладу, ідеї про польоти людині в повітрі напевно стільки ж років, скільки й свідомому життю людства, але ця ідея не здійснювалася доти, доки не з’явилося розуміння того, як саме це можна зробити – тому тільки відкриття в ХІХ ст. основних принципів повітроплавання нарешті змінило ситуацію, перевівши ідею зі сфери нереалізованих мрій в сферу практичного застосування. В іншому випадку справа може стояти зовсім по-іншому – наприклад тоді, коли людина не знає, чого саме хоче досягнути, хоч і має для цього всі можливості – і здається вся історія незалежної України свідчить саме про це – про відсутність розуміння того, куди саме розвиватися і до чого саме прагнути.
Тому щоб ідея дійсно стала реальною силою, потрібно знати, як саме впровадити її в реальне життя, а для цього вже потрібний хоча би мінімальний досвід її впровадження в найрізноманітніших умовах – так щоб потім можна було використовувати його тим чи іншим чином залежно від конкретних обставин. В науці тих людей, які відкривають щось нове і які потім пробують впровадити його в реальне життя, називають першовідкривачами, але дуже часто це стосується і кожного з нас, якщо вже й не в дорослому житті, то в дитинстві – так це вже точно. Тоді, коли нам вперше вдається зробити щось задумане раніше, це приносить справжню насолоду – бо служить підтвердженням правильності ходу наших думок і поведінки, а з психофізіологічної точки зору найбільше задоволення завжди приносить якраз відкриття (сприйняття) чогось нового і досі невідомого, чим і пояснюється існування більшої половини з усіх наявних природніх інстинктів. Але потім перша хвиля насолоди від цього відчуття щезає, бо людина вже звикає до нього і втрачає це відчуття новизни. Тоді вже виникає зовсім інше бажання – бажання спробувати зробити це ж саме ще раз вже в зовсім інших умовах, за інших обставин. Це стає наслідком асоціативної структури людської пам’яті, яка завжди запам’ятовує цілісну картину події – як і саму подію чи тип і послідовність поведінки, які привели до її виникнення, так і умови, що їх супроводжували. Тому якщо ми вже звикаємо до якогось певного способу власної поведінки, то найпростіший спосіб відновити втрачене відчуття новизни – повторити її ще раз, але вже в нових умовах – тобто якщо неможливо змінити саму поведінку, то можна змінити хоча би умови, в яких вона проявляється. Саме так може формуватися навіть такий тип людей, які завжди будуть намагатися жити в максимально критичних умовах, іноді цим самим піддаючи невиправданому ризику навіть власне життя тільки заради того, щоб весь час відчувати хоч щось нове.
Але такий же механізм проявляється і на шляху реалізації практично будь-якої ідеї, бо завдяки йому починаються нові пошуки – але тепер вже не стільки самої ідеї, як можливостей її всебічної реалізації. Іноді при цьому людина може й справді як одержима раз за разом намагатися зробити одне і те ж саме – і попри всю видиму хаотичність і безглуздість такої її поведінки, так що іноді вона й справді може видатися подібною навіть до якоїсь майже наркотичної залежності, насправді вона, ця поведніка, має надзвичайно велике практичне чи й навіть еволюційне значення – так ідея перевіряється в різноманітних реальних умовах, напрацьовується статистика її здійсненності/нездійсненності – аж до того моменту, поки не будуть знайдені всі ті критичні межі та умови, в яких вона ще реалізовується, а в яких – ні. Тоді мова йде вже про те, щоб здобути не тільки позитивний досвід, але й негативний, а вже після того все, разом узяте, як позитивне так і негативне, узагальнити і осмислити, утворивши таким чином такий новий життєвий досвід, який здатний принести певні практичні вміння для здобуття бажаного чи для вирішення вже існуючих проблем.
Узагальнюючи сказане, напевно можна достатньо достовірно стверджувати, що будь-яка ідея в принципі розвивається саме в ці два етапи – створення певного розумового, уявного образу майбутнього та його реальне впровадження в життя, набуття досвіту. Тобто в загальному розвитку ідеї спочатку повинна утворитися сама ідея, а вже потім – відбутися перша спроба її реалізації, впровадження в життя, аж до набуття необхідного досвіду, який би дозволяв не задумуючись повсякчас використовувати її. Але сам цей процес здобуття досвіду не такий вже й простий, а тому можна стверджувати що навіть після проходження всіх попередніх етапів обдумування і прийняття рішення, ідея в реальному житті послідовно проходить ще через кілька кроків своєї реалізації, про які ми вже сказали: - перша спроба її реалізації (впровадження); - повторюваність в різних умовах, аж до виникнення такого відчуття насиченості психічних процесів, за якого досягається певний рівень задоволення/досвіду; - використання ідеї та здобуття досвіду її впровадження в реальних, тепер вже не настільки критичних, як раніше, в момент її опробування, умовах; - утворення механізму власної поведінки, який би дозволяв досягати поставленої цілі і наступна втрата інтересу до цієї ідеї до чи такого типу поведінки, який сприяє її реалізації.
Тобто після утворення ідеї та першої спроби її реалізації, вона повинна повторюватися в різних життєвих ситуаціях, пророблятися і відпрацьовуватися аж до того моменту, поки для самої людини не досягне стану певної насиченості – так що вже втрачає свою новизну і привабливість, перестає приносити людині насолоду. Але якщо для однієї людини після того така ідея стає вже звичним і відпрацьованим механізмом поведінки, то для іншої може залишатися все-ще достатньо новою і привабливою – так що навіть те, що для одного давно вже пройдений етап, щось тепер вже зовсім буденне і нецікаве, для іншого все-ще може залишатися надзвичайно важливим і привабливим. І якщо ми й справді оволоділи чи то новою ідеєю, чи то знаннями що і як можна зробити, то наступного разу, як тільки в нас виникне якесь подібне бажання, ми вже з легкістю зможемо використати свій попередній досвід поведінки щоб здобути бажане і з честю вийти з усіх можливих ускладнень, або навпаки – створити щось своє, нове і неповторне тоді, коли не будемо знати, чого саме шукаємо, але будемо знати як саме його віднайти. Тоді з часом таке поєднання наших знань і вмінь може тим чи іншим способом сформувати наш характер як механізм врівноваження власної особистості з зовнішнім світом або як механізм вдоволення своїх потреб і прагнень - а тому змінити і наше сприйняття всього світу... 3. Критерії оцінки успішності ідей
Проте здебільшого до тих пір, поки якась, навіть сама позитивна, ідея належить одній людині – вона так і залишається нереалізованою фантазією, мрією, а справжні зміни наступають лише тоді, коли вона починає звіряти свої думки з думками інших людьми, спілкується з ними і співставляє придумане нею з їхнім баченням ситуації. Це характерна ознака свідомості, наявність якої дозволяє ставити себе на місце іншої людини і таким чином в короткий час більш об’єктивно розглядати та аналізувати будь-яку проблему чи ідею, інакше може виявитися, що ти будеш відкривати щось, давно вже всім відоме, або повториш усі ті помилки, через які вже багато хто проходив і які тепер давно вже відкинуті як хибний і неправильний шлях. Тому тільки тоді, коли ідея проходить етап попереднього обдумування і співставлення зі знаннями і досвідом інших людей і ми справді переконуємося в її потрібності і здійсненності, ми і приймаємо рішення, вирішуємо дійсно зайнятися, чи ні її реалізацією.
Але переважно про що саме не йшлося би, та на практиці це означатиме тільки одне – що здійснення такого рішення вимагатиме від нас певних додаткових зусиль – або наших власних, або за допомогою інших. І ось тут і починається найцікавіше – бо так само як і нам самим для того, щоб почати щось здійснювати, необхідний був або якийсь зовнішній стимул, або наше власне обдумане і прийняте рішення – так само і іншу людину ми ніколи не зможемо заставити щось зробити, якщо якось не простимулюємо її тим чи іншим чином. Але оскільки насправді людину цікавить тільки можливість отримати певне задоволення чи насолоду, то і діяти вона буде теж відповідним чином – тому реально добитися можна чогось від іншого тільки чи то пообіцявши йому взамін щось приємне для нього, чи то переконавши його зробити саме так, тому що йому це буде вигідно і корисно, чи то залякавши його можливими неприємними наслідками для нього у випадку відмови.
Тільки от яка біда – людина не тільки біологічна, але й соціальна істота – і тому насолоду чи біль може отримувати і від речей, недоступних іншим живим організмам, наприклад від простого спілкування з іншими, подібними собі. Тому насправді для кожного з нас існує ціла ієрархія цінностей, розібратися в якій дуже часто буває зовсім непросто, яка проте теж може бути своєрідним бар’єром на шляху реалізації тих чи інших бажань чи стимулом для здійснення тих чи інших вчинків – так як іноді заради сьогочасної миттєвої насолоди можна необачно зробити щось таке, що принесе неприємні чи погані наслідки для інших, а тому може породити певну загрозу і для тебе самого у віддаленому, чи й не дуже, майбутньому, а іноді навпаки - щоб досягнути чогось кращого в майбутньому доводиться довго терпіти тимчасові незручності і неприємності. Тому насправді людині потрібний не просто досвід впровадження якоїсь певної моделі поведінки чи навіть знання про те, що саме і як треба робити, але й знання про розвиток усіх цих процесів в часі і про те, як вони будуть впливати на твої відносини з іншими людьми і як від того зміниться твоє життя – так щоб незважаючи ні на що можна було жити уникаючи всіх можливих небезпек для себе навіть незалежно від подальшого розвитку світу. Саме тому для запобігання хоча би тим конфліктам і протиріччям у відносинах з іншими, які можуть зіпсувати твоє життя, люди встановлюють для себе певні моральні критерії, в більш загальному випадку - такі суспільні норми поведінки, обов’язкові для всіх, які би дозволяли жити максимально комфортно, взаємодіючи з іншими і не створюючи собі проблем у відносинах з ними.
Але як ми це вже говорили раніше, розвиваючись на протязі свого життя людина прагне знайти і якісь критерії оцінки правильності і успішності свого власного розвитку. Ними зазвичай стає можливість порівняння себе з іншими людьми та можливість досягнути чогось легше, ніж раніше - а таке можливе тільки тоді, коли людина або сама навчається щось робити чи організовувати і здобуває таким чином власний досвід і розвиває власне вміння, або привчається використовувати інших для вдоволення своїх потреб, якщо звичайно має для цього такі можливості. Таким чином кожна людина завжди може намагатися прагнути максимально використовувати інших для вдоволення своїх потреб, але тільки той, хто першим оволодів або якоюсь новою ідеєю, або новим способом мислення чи поведінки, має змогу щось «запропонувати» іншому, отримуючи таким чином право натомість вимагати щось інше взамін для себе – якусь послугу чи знання. Це дозволяє легше чогось досягати в повсякденному житті, цілком справедливо використовуючи для цього інших людей навіть без ніяких додаткових механізмів спотворення чи обману, і така можливість служить позитивним критерієм оцінки власного розвитку, приносить насолоду від того, яким ти став, що відкрив, чи чого навчився. Таке часто буває у дітей чи підлітків – коли вони інстинктивно тягнуться до когось більш успішного за себе, розумнішого чи фізично сильнішого тільки тому, щоб чогось навчитися у нього, щоб стати таким як він – копіюючи його чи наслідуючи його манеру поведінки, за що він отримує можливість використовувати їх в своїх цілях, можливо навіть - маніпулювати ними. Але таким чином іноді утворюється навіть цілий свій світ зі своїми звичками, мовою (жаргоном), культурою і уявленнями про майбутній розвиток.
Схожий процес відбувається і вже в дорослому житті кожної людини, наприклад тоді, коли раніше невідомі слова і технічні досягнення, що стали причиною їхнього виникнення і які належали раніше обмеженому колу першовідкривачів, стають доступними широкому загалу. І тоді, так само як і в підлітковому віці, коли ми отримуємо щось нове для себе, в нашій уяві утворюється і світ віртуального майбутнього – такого, яким воно мало би бути згідно до наших прагнень просто внаслідок того, що тепер ми отримали більше, ніж звичайно, і такого, в якому існує той образ нашого „Я”, яким ми самі хотіли би стати в результаті. Звичайно таким чином будь-яка нова ідея, втілена в реальне життя, популяризується і після того стає вже не настільки цікавою, щоб залишитися привабливою ще для когось, а тому поступово перетворюється в щось вже давно і всім відоме, набуває статусу того, що знають усі, чим кожен з нас може завжди скористатися в потрібний для себе момент. Але зате таким чином ідея, що належала раніше одній людині чи обмеженому колу людей, стає тепер спільним життєвим досвідом і вмінням вже багатьох, утворюючи цілу систему їхніх уявлень, чи навіть формуючи їхній механізм поведінки в якійсь цілком конкретній ситуації, тобто по-суті створюючи новий стан розвитку вже всього суспільства, при умові звичайно, що вона дійсно стає доступною всім.
2. Українська ідеологія...
1. Психологія мас
Але це лише одна сторона проблеми, чи вірніше лише один шлях розвитку ідеї – тому що крім створення такого механізму поведінки людини в процесі реалізації ідей, існує ще й конкуренція самих ідей поміж собою за право на їхнє втілення в реальне життя. Іноді це може стосуватися однієї і тієї ж людини, коли вона з усього різноманіття думок не може вибрати для себе щось одне, що їй найкраще підходить – і в такому випадку до усього, сказаного нами раніше, доведеться додати ще одну закономірність – коли людина спершу відбирає саме ті ідеї, які їй найбільше підходять – а вже потім впроваджує їх в життя. Чи вірніше навіть – насправді є два етапи такої конкуренції/відбору ідей відповідно до їхнього типу. Перший з них – в сфері фантазій, тоді, коли ми ще тільки вибираємо що саме чи як нам зробити, а другий – пізніше, тоді як вже здобуваємо якийсь досвід, навчаємося щось робити і вибираємо як саме досягати бажаного. Так, одного і того ж, наприклад, ми можемо досягати кількома зовсім різними способами – і таким чином в нашій уяві виникає певна можливість вибору того чи іншого способу поведінки, способу здійснення власних бажань. Але якщо це ще не настільки важливо тоді, коли людина самостійно приймає рішення, то більш помітним цей процес стає тоді, коли мова заходить вже про якусь цілком конкретну групу осіб, про необхідність захисту чи відстоювання їхніх спільних інтересів.
Цілком природно, що тоді всередині цієї групи можуть існувати різні уявлення щодо майбутнього розвитку якоїсь цілком конкретної ситуації, тільки в цьому випадку така боротьба ідей щодо можливого розв’язання ситуації відбувається вже не в думках однієї людини, як раніше, а всередині певної групи людей, кожен член якої цілком правомірно може відстоювати свою власну точку зору. І якщо таких точок зору буде вже й не по кількості учасників такої групи, то принаймі хоча би за кількістю їхніх внутрішньо-групових об’єднань, так як повна однодумність буває далеко не завжди і якась частина навіть однієї групи цілком закономірно може відстоювати якесь одне своє бачення ситуації, а інша – інше. Саме тоді і проявляється ще один цікавий механізм наступного розвитку подій, коли така боротьба ідей за право на їхню реалізацію фактично перетворюється в боротьбу за те, яка саме з цих ідей переможе всередині цієї групи – так, ніби саме вона тепер і стане представляти їхні інтереси перед зовнішнім світом, стане виразником прагнень усіх членів групи, а не якоїсь однієї її частини. Тобто таким чином ідея, що раніше належала обмеженому колу учасників і яка найкраще представляла їхні вузьконаправлені інтереси, тепер бореться вже за те, щоб стати привабливою і для всіх інших – щоб кожен зміг знайти в ній щось для себе, а тому захотів би допомогти в її подальшій реалізації. А для цього вже дуже часто первинна ідея повинна доповнюватися думками інших людей, в результаті чого вона якось видозмінюється чи навіть вдосконалюється під їхнім впливом.
Тому в загальному розвитку ідеї навіть в певному колективі однодумців можна говорити вже навіть не тільки про те, що ідеї можуть конкурувати між собою, але й про їхню взаємопідтримку, – так що іноді взаємодіючи між собою і доповнюючи одна одну вони дозволяють говорити навіть про те, що тепер людині вдається зробити не тільки щось одне, задумане раніше, але й заодно з ним і щось зовсім інше – і навіть більше того, навіть так, що одне без іншого здається практично зовсім неможливим. Тоді вже така ідея, яка таким чином починає взаємодіяти з іншими думками, починає створювати цілий свій своєрідний світ – уявний образ того майбутнього, який включає в себе бажання і прагнення тепер вже багатьох людей.
2. Структура ідеології
Проте все це не мало би для нас аж настільки важливого значення, якби не те, що такий же шлях, тільки трохи більш деталізований і складніший, проходить і розвиток ідеї в політичній сфері – ідеї, яка потім стає ідеологією. І для цього необхідна як і сама ідея, яка повинна пройти усі ці раніше перечислені етапи, так і люди, які будуть ці етапи практично здійснювати.
Тобто необхідна:
- сама ідея, достатньо приваблива для того, щоб оволодіти масами, створена чи відкрита філософами, митцями, письменниками чи релігійними діячами;
- люди, здатні сформулювати її в достатньо чіткому і зрозумілому для простих громадян вигляді, ідеологи;
- вигода для певної, бажано якнайширшої, суспільної групи населення – робітників, селян, інтелігенції, дрібного бізнесу - і т.д., яка може послужити стимулом для подальшого впровадження ідеї в реальне життя;
- партія, державний апарат чи політичне утворення, тобто організована структура, яка використає таку ідею в своїх цілях і яка зате зможе максимально розвинути і доповнити її так, щоб вона охопила максимальну кількість простих громадян;
- люди, які могли би забезпечити можливість зворотного зв’язку для посилення позитивних тенденцій новоутвореної ідеї та виявлення негативних, корекції первинних уявлень та ідеологічних цінностей відповідно до реальних умов життя та його наступного розвитку – критики ідеї;
- виконавці-реалізатори, які мають знання як досягнути бажаної цілі, партійні функціонери, рядові виконавці – тобто люди, які можуть створити нові організаційні структури, або використати вже існуючі для практичного зійснення окремих завданнь, вирішення яких конче необхідне для поступового впровадження ідеї;
- люди, які пропагуватимуть ідею серед простих громадян чи то в силу якихось своїх уявлень, чи то служачи цілям конкретної партії чи групи людей, яка їх використовує – пропагандисти, які в результаті такої своєї діяльності зможуть максимально популяризувати її, зробивши ідею, що раніше належала обмеженому колу громади, доступною і привабливою якщо й не для всіх, то принаймі для якнайбільшої її частини;
- широкі маси, які її підтримають і для яких вона стане частиною їхнього життя, які теж будуть або коригувати ідею в ту чи іншу сторону підтримуючи чи виправляючи її, або будуть тим чи іншим чином впроваджувати її в життя, або сприймуть її у вигляді готових моделей поведінки для себе, замість того, щоб самотужки шукати щось подібне.
Таким чином ідея, здатна породити нову ідеологію, гідну впровадження в реальне життя, має пройти етап обдумування, етап перевірки на рахунок того, чи це саме те, чого ми хочемо і наскільки можливо його досягнути, етап прийняття рішення та пошуку людей, які би були зацікавленні в досягненні таких же цілей – так щоб ми змогли їх переконати долучитися до наших зусиль, та етап осмислення широкими народними масами, прийняття її ними у вигляді повсякденних життєвих уявлень – і тільки за таких умов вона дійсно зможе стати реальною діючою силою, яка визначає хід історії. До того ж на кожному етапі розвитку ідеології задіюються зовсім різні люди, що виконують зовсім різне призначення, і тому з поступовим наближенням такої ідеї-ідеології донизу, ближче до прагнень простого народу, їхня кількість теж поступово зростатиме, так що в якійсь мірі це починає нагадувати навіть своєрідну піраміду, охоплюючи максимальну кількість людей і створюючи чітку ієрархічну структуру.
А проте не все так просто. Навіть виконавши усі ці умови, ми повинні не тільки чітко розуміти, чого саме прагнемо, але і як здобувати бажане. Тому про яку би ідею чи ідеологію не йшлося би, навіть підтриману чи проголосовану більшістю громадян, ми повинні чітко розуміти, як саме вона повинна працювати – поетапно розвиватися і впроваджуватися в реальне життя. Проблема ж виникає в тому, що ідея, створена в уяві однієї чи багатьох людей, в принципі позбавлена прив’язки до реального часу, так як в сфері мрій і фантазій його просто не існує. А тому щоб виправити цей недолік, для реального впровадження будь-якої достатньо проробленої ідеї ми повинні ще й розуміти що саме і після чого виконувати, які етапи проходити і якого результату маємо досягти після виконання кожного з них, так щоб в результаті досягнути поставленого завдання. Тобто ідея повинна пройти не тільки через етап її „горизонтального” поширення, оволодівши максимальною кількістю людей, не тільки етап „вертикального” – створення ієрархічної управлінської чи ідеологічної структури, але й етап поступового і почергового впровадження в життя її окремих елементів.
3. Ідеологія незалежності
Проте далеко не завжди кожна ідеологія послідовно і осмислено проходить всі ці етапи, цілеспрямовано направляючись однією невидимою рукою – і цілком можливо, що деякі з них будуть відбуватися цілком спонтанно і непомітно, іноді просто в силу природного розвитку обставин чи внаслідок історичної долі світу. Так, здобувши незалежність, Україна на рівні еліт до цього виявилася практично зовсім неготовою – і цілеспрямованої ідеології її подальшого розвитку тоді не існувало, як і не існує її, по-великому рахунку, ще й досі. Проте деякі елементи такого утворення виникли самодовільно, в основному просто внаслідок протиставлення колишній ідеологічній системі цінностей комуністичної держави. Таке часто буває з людиною – коли краху зазнають якісь одні її свідомі уявлення, то на поверхню виступають зовсім інші – ті, які раніше були максимально пригніченими. Тому відповідно і розпад СРСР породив для більшості українців таке ж прагнення до реалізації раніше неможливого – відновлення національного розвитку, розвитку підприємництва і власної незалежності від держави, здобуття заможного життя. Все це на першому етапі породило дивне поєднання національних та посткомуністичних, чи тепер вже неокапіталістичних відносин – і тоді ідеологами такого руху стали перші представники національно-демократичних сил, переважно колишні дисиденти, та колишня партноменклатурна (чи комсомольська) еліта. Для одних такі ідеї національного відродження стали виразником відновлення національного розвитку, для других – можливістю легкого управління масами, обіцянкою для них нового, тепер вже націонал-капіталістичного раю. Таким чином на цьому етапі розвиток України ще зберігав певні риси ідеологічної системи поглядів – були ідеї, були їхнї пропагандисти, і були люди (держслужбовці, управлінці чи народні депутати), які використовували їх в своїх цілях, хай навіть і зовсім по-різному з точки зору як національної, так і посткомуністичної частини новоутвореної псевдо-еліти.
Але ситуація поступово почала змінюватися разом з подальшим становленням української державності, коли ідея “загального блага для всіх” почала здаватися все більш недосяжною, а принципи маніпуляції масами - все більш відвертими і цинічними. Максимального свого розвитку така кризова тенденція набула під кінець 2003-го року, коли в одній частині країни почало наростати прагнення змінити все будь-яким чином, навіть за допомогою революційних змін, повертаючи таким чином ідеали перших років незалежності, наприклад надію на справедливий розподіл колишнього державного майна, чи навіть до певної міри – ідеали комуністичного періоду в тій його частині, яка стосувалася загальної рівності всіх, тобто гарантувала забезпечення гуманістичних цінностей, а інша, якій виявилися ближчими інші сторони колишньої комуністичної системи відносин, захотіла повернути все назад хоча би такому вигляді, в якому воно вже існувало тоді, вважаючи коренем всіх бід саме національну ідею. Дуже часто, штучно загострюючи тепер ці уявлення до їхньої крайньої межі, кажуть вже навіть не те що про якусь національну, але й заледве чи не націоналістичну ідею, навіть про те, що націоналісти, мовляв, обманули народ, пообіцявши усім краще життя з розвалом Союзу, і тому подібне.
Але як воно було насправді – адже справжнє розуміння цього процесу може виявитися надзвичайно важливим для наших подальших пошуків?
А просто тепер, щоб зрозуміти суть проблеми, доведеться послідовно відповісти на ряд простих запитань, що стосуються такої псевдо-ідеології: Яка ідея? Якій соціальній групі населення вона вигідна? Хто її використовував? Яку вигоду від впровадження тієї чи іншої ідеї отримує та чи інша політична група? Хто виграє в результаті розвитку такої ідеї?
А тоді вже ми отримуємо необхідні відповіді:
Ідея національного розвитку. Вигідна тим, хто раніше вважав пригнобленими свої національні прагенння і хто прагне жити в самостійній і заможній державі. Використали ідею в основному: а) перші націонал-демократи, щоб стати представниками влади і залишитися ними якнайдовше, навіть незважаючи на те, що більшість з них насправді виявилася зовсім неготовою до тієї історичної ролі, яку їм відвели обставини; б) колишня комуністично-комсомольська еліта, для того щоб відвести від себе обурення народу за невдачі останніх років існування СРСР і по суті за його розвал, та отримати певний імунітет і недоторканість до тих пір, поки вона не зможе влаштуватися в новому середовищі, максимально використавши його для власного збагачення і процвітання. Отримали вигоду як і одна націонал-демократична група, так як вона виявилася здатною лише до опозиційної, але не практично-будівничої справи побудови нової країни, так і друга –нова посткомуністична – для послушного управління масами в своїх інтересах, відтворюючи знову старі міфологеми та стравлюючи між собою різні верстви українського суспільства задля легшого управління ними. Виграли в результі не так ці дві розрізнених політичних групи, які постійно воювали між собою, і вже тим більше не народ України, як ті – хто стояли за їхніми спинами – та частина політичних еліт, яка зуміла вміло скористатися негараздами в державі задля зміцнення власного становища, посилюючи свої владні та фінансові можливості, утворивши таким чином замкнуту олігархічно-кланову систему, лише частково зруйновану постреволюційними подіями 2004-го – 2006-го років.
Романові і Володимиру - обом. Громадська самоорганізація як суспільне явище була і є. І буде. Нема потреби її створювати. Майдан - один з проявів цього ПОСТІЙНОГО процесу в нації. Нема потреби створювати температуру пацієнту, достаньо її виміряти або відчути....››› Fisher7| 07.01.2009, 22:24
Шановна, пані Ніно!
Щиро вітаю Вас з Різдвом Христовим!
Щастя і здоров`я і Божої любові!
Хочу подарувати Вам кілька нових пісень:
РАДІСТЬ МОЯ, УКРАЇНО!
Я не шукаю Україну –
Вона у дітях і в мені.
Історію Руси величну
В казковім бачу я у сні.
Про...››› Володимир Мангов| 07.01.2009, 20:57
Романові.
Я не казав, що моя хата скраю. Складається враження, що ти дискутуєш із власними припущенням. Доведи, що вмієш не домислювати те, чого насправді не було.
Про Майдан. Майдан власне і був тим, що Володимир називає "громадською...››› Fisher7| 07.01.2009, 18:59
Надто багатослівно можливо пишу, хочу повторити основну думку - давайте будемо подавати ВЛАСНІ ІДЕЇ. Тоді це буде рух вперед. Якщо тільки робити аналіз чогось, то ми тупцюємося на місці. Ідімо ВПЕРЕД! Моїм невеликим розумом думаю, що так буде і цікавіше і...››› Роман| 05.01.2009, 02:01
Для fisher7
Я погоджуюся що розум - то лише засіб. При чому один із найефективніших, якщо вміти ним скористатися. І в тому нічого не має ні хорошого ні поганого. На рахунок агрументації статті, я не погоджуюся, що вона є не аргументованою. Я не стаю повністю...››› Роман| 05.01.2009, 01:38
Інші публікації на цю тему
08.01.2009, 18:01Знак хама Для перетворення українців у дешеву і сумлінну робочу силу замало...
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
