Звичайно тепер ми вже цілком могли би спробувати виправити старі недоліки і створити нове і більш справедливе, здавалось би, суспільство та збудувати нову і набагато кращу державу. Але чи дійсно для цього нам потрібна саме ідеологія – адже багато хто з політологів з усією серйозністю стверджує саме це – що західне суспільство зараз розвивається якраз без ідеологій, і навіть більше того – що саме надмірна заідеологізованість завжди є ознакою саме тоталітарних режимів. Але чи так воно є насправді? Адже на перших погляд і справді дуже часто видається, що ні західноєвропейські, ні північноамериканські партії не мають яскраво виражених ідеологій, і тому напевно цілком можна було би погодитися з тим, що може вона й справді зовсім не потрібна для нормального розвитку держави, якби не те, що в усякому разі програми власних дій і план стратегічного розвитку всієї країни в них все-таки завжди є, і до того ж – достатньо чіткі і пророблені, на відміну від усіх наших українських партій, навіть разом узятих. До того ж навіть якщо часом і здається, що в них відсутня ідеологія, то зате така її відсутність з успіхом компенсується іншими, і можливо навіть набагато важливішими чинниками – ідеологією національного розвитку – в США, та попередніми консервативними цінностями та історичним досвідом – в Європі. Ні одне, ні інше в повній мірі в Україні так і не розвинуте – відсутня національна ідея чи уявлення про те, якою саме має бути наша держава, немає осмисленого історичного досвіду чи сформованого національного характеру, які змогли би виступити мірилом оцінки тих чи інших цінностей, немає єдиної національної церкви – і саме тому Україна і переживає, здається, аж настільки серйозні проблеми. Але про яку б систему влади, ідеологію чи навіть національну ідею ми не говорили б, в результаті будемо змушені визнати лише одне – що кожна з них не буде мати зовсім ніякого значення, якщо не буде відповідати двом основним вимогам, які ми вже достатньо достовірно встановили раніше – володіти здатністю вчасно реагувати на зміни зовнішнього середовища (світу), та забезпечувати подальший позитивний розвиток держави і народу. І попри зовнішню схожість насправді і одне, і друге виконує зовсім різне призначення. Перше – це здатність пасивно реагувати, а друге – вміння самому створювати такі умови свого існування, до яких ти і прагнеш. Перше більше стосується партій і держав, які вже знайшли своє місце в світі, друге – тих, які ще тільки розвиваються. І якщо перше більше стосується структури влади і системи управління, і тому для нього настільки важливою і справді є наявність чіткої програми дій, то друге – вміння створювати власне майбутнє – якраз і є першочерговим завданням ідеології. І ось тут і виявляється найголовніше для нас – тому що для держави з нестабільною економікою та невстановленою державною структурою смішно говорити про відсутність ідеології, тобто по-суті про відсутність знання куди, як саме і навіщо розвиватися, і про таку стабільність, яка би тільки консервувала існуючий стан в ній чи навіть навпаки – сприяла би ще більшій деградації і розпаду. І тому справжня суть проблеми насправді проглядається достатньо чітко – ідеологія має встановити кінцеву ціль того, до чого ми прагнемо, програма реалізації має вказати на те, що саме і як треба робити, щоб її досягнути, а структура влади і система управління повинні забезпечувати як позитивний розвиток всієї країни, так і відбір і збереження всього найкращого, що вже було досягнуто раніше...
1. ...еволюція людини.
Проте якщо ще можна уявити собі те, як саме ми повинні реагувати на зміни зовнішнього середовища, щоб зберегти все краще, що вже вдалося досягнути, то цілком природно, що будь-яке бажання створити щось нове завжди натикається на нові і дуже часто досі зовсім невідомі проблеми. І до того ж – здебільшого набагато складніші від тих завдань, які доводиться вирішувати щоб просто зберегти встановлений порядок речей і пасивно реагувати на такі зміни обставин чи світу, які тільки й прагнуть його зруйнувати. Крім того, в нашому випадку іще одна складність полягає в тому, що успішний розвиток держави далеко не завжди ще означає і процвітання її громадян, так як державні органи влади цілком успішно можуть жити і за рахунок їхнього обману, використання, чи навіть експлуатації. Але навіть найкращий державний устрій не можна вважати позитивним тоді, коли в ньому не знаходять свого місця і подальшого розвитку звичайні люди – тому спершу нам доведеться поглянути на те як саме, коли і при яких державних устроях відбувався той чи інший розвиток людини і наскільки позитивним (еволюційним) він міг бути чи ні. Правда марксисти взяли на себе сміливість стверджувати, ніби-то з виникненням буржуазного суспільства будь-яка еволюція людини була повністю зупиненою – але напевно це лише ще один приклад парадоксальності їхнього мислення – коли з одного боку щось вони оголошували законом природи, а отже чимось, що мало діяти незалежно від нашої волі чи наших знань про нього, а з іншого – чомусь вирішували, ніби-то якийсь вплив людини міг зупинити дію такого закону, хоч і не пробували зупинити дію законів фізичних. Хоча ні, таки пробували – наприклад виношуючи грандіозні плани повернення русла північних річок на південь – так що напевно це все-таки цілком притаманний їм спосіб мислення. Проте якась доля істини все-таки є навіть в ньому – в тому, що людина і справді включена в цілу систему соціальних відносин і тому залежна вже не тільки від природних умов існування, але й від інших людей, і від тих суспільних уявлень, якими вони керуються. На початках же основними еволюційними факторами для неї і справді було те ж, що і у тварин – здатність до розмноження та виживання, але навіть цей процес і то вже відрізнявся тим, що їй притаманна ще одна ознака – наявність розуму (свідомості). Тому навіть таке примітивне прагнення до виживання призводить до дальшого розвитку розумових здібностей – так що успішно розвиватися і продовжувати свій рід можуть вже не тільки найбільш сильні чи спритні фізично, але й ті, хто зміг досягнути якихось успіхів з меншою затратою для себе фізичних зусиль – ті, хто розумніші за інших, чи ті, які стають більш привабливими сексуально для інших партнерів – так щоб навіть незважаючи на обмеженість інших можливостей давати більше різноманітного потомства, вже хоч таким чином збільшуючи його шанси на виживання – якщо не якістю, то кількістю. І навіть якщо розвиток людського суспільства вніс свої корективи в процес еволюції, так що людина й справді стала включеною в цілу систему суспільних відносин і тому стала залежною від багатьох соціальних факторів – то навряд чи правомірно говорити про те, щоб після того її еволюція була повністю зупиненою. Швидше навіть навпаки – стала більш багатогранною, залежною від інших чинників та процесів, які вже не є прямим наслідком дії природних умов існування, а дуже часто залежать і від її власної діяльності, від впливу на неї інших людей чи організацій, а тому в цивілізованому світі вона отримала можливість розвиватись в ту чи іншу сторону навіть незважаючи на вплив природного середовища існування. До того ж завдяки впливу свого розуму, вона все-таки в певних межах може змінюватися навіть і протягом свого власного життя, не чекаючи народження наступних поколінь, – змінюючи свої уявлення, переконання, манеру поведінки, а тому зміна соціальних умов змінює і людей, і суспільство відносно швидко, іноді навіть впродовж життя всього одного покоління. Тому напевно більш правомірно було би говорити не про зупинку еволюції, а про вплив одних людей на розвиток інших, та про вплив суспільства та держави на еволюцію всіх, тобто про той еволюційний добір, який відбувається до певної міри автоматично, просто внаслідок того що кожна людина є членом суспільства, і той, який можуть здійснювати держава чи суспільство цілком цілеспрямовано, створюючи сприятливі умови для розвитку одних чи принижуючи розвиток інших. Але й це ще не все – нас цікавить ще й відбір тих, хто може впливати на власний розвиток держави. Тобто кого саме може відбирати держава, як до певної міри самостійний і автономний організм, на роль тих, хто буде керувати її долею, і як саме це вплине і на неї, і на її громадян. І ось саме тут і можуть відкритись деякі достатньо цікаві закономірності, якщо ми візьмемо за зразок три найбільш близькі нам тепер системи державної влади: - наприклад радянська система останніх часів (брежнєвського типу) продукувала людей залежних і незданих до самостійного, без її опіки, життя, але зате ті, хто сприймав в себе таку систему цінностей – брехні, корупції, блату, родичання і особистих знайомств, дуже часто могли добитися неабияких успіхів, що багато в чому і породило теперішні проблеми в Україні, перейшовши до нас у вигляді посткомуністичної спадщини в уявленнях людей та в структурі владних відносин та державного управління; - система західної демократії продукує людей залежних вже не стільки від державної, як від фінансової та інформаційної влади, прагнучи таким чином маніпулювати ними в своїх інтересах. Тому громадяни, які розвиваються в таких умовах, поступово втрачають будь-який інший інтерес в житті, крім матеріального благополуччя – релігійну віру чи прагнення до подальшого розвитку, а все їхнє невдоволення існуючим станом речей спрямовується лише в чітко відведене русло дозованого протесту – мітингів та демонстрацій. Відповідно саме на розвиток цих цінностей і збереження такого стану речей і спрямована виборча система, яка відбирає тих (на виборах перемагають ті), хто краще зуміє нав’язати потрібну думку про себе виборцям і хто менше потім буде нести відповідальність за можливе недотримання своїх зобов’язань. Тобто багато в чому така система західної демократії продукує лише тих, хто краще вміє обманювати народ, створюючи таким чином нові соціальні і еволюційні умови вже для всіх, які стають залежними від таких методів маніпуляції ними та їхньою думкою; - система влади в Україні в епоху Кучми продукувала в першу чергу лише тих, хто підпадав під цілком певну систему цінностей – наближеності до президента та визнання корупційних бізнесових зв’язків, створюючи таким чином відгороджений від зовнішнього світу „клуб обраних”, який вже не тільки не міг забезпечити повноцінний розвиток всієї держави, але й не зумів передбачити розвитку навіть тих подій, які згодом привели до його ж власного знищення. Всі ж інші громадяни були поставлені в умови необхідності виживання власними силами, не розраховуючи на будь-яку підтримку чи допомогу держави, і навіть навпаки – дуже часто були змушені ще й прямо чи опосередковано утримувати за свій кошт держструктури чи й навіть цілком конкретних людей, що жили за рахунок останніх. Тому безперечно зрозумілим є те, що та чи інша держава завжди вирощує певний тип людей – так, як породила їх радянська система – людей несамостійних і залежних, хай хоч іноді дуже часто і справді достатньо освічених, а тому в сучасному людському суспільстві, не говорячи правда про його крайні прояви у вигляді сталінізму, нацизму чи інших систем, спрямованих на безпосереднє фізичне знищення людей, еволюція стає залежною в першу чергу від двох важливих факторів: - стану самого суспільства – його зрілості і здатності захищати свої інтереси, вміння бути згуртованим і сильним, тобто як і від відносин його громадян поміж собою так і від їхньої спроможності згуртовано відстоювати спільні інтереси перед лицем можливої загрози; - вибору системи влади (структури системи державного управління) та наступного розвитку вже всього суспільства в таких нових умовах. І як наслідок – продукування і відповідного типу людей, навчених жити вже саме за таких умов. І тому наступна еволюція і однієї людини, і розвиток вже всього суспільства починають залежати від того, в яких саме умовах вони живуть, якою є їхня держава і як саме побудована система влади, яка керує їхнім життям і яка таким чином спотворює чи покращує природні еволюційні умови. Але щоб більш детально зрозуміти всі особливості цього достатньо складного механізму, необхідно хоча би в загальному поглянути на те, як саме така еволюція держави, людини і суспільства здійснювалася при різних державних устроях:
1. Християнський світ минулого При всій своїй позитивній суті християнство мало, та ще й досі має один різко негативний еволюційний наслідок – коли люди, які прагнуть духовного розвитку, вважають за необхідне для себе або йти в монахи, або ставати священиками. І якщо в православ’ї останнє ще не так трагічно, то в католицизмі означає те ж, що і монашество – відсутність дітей. Ні про який біологічний еволюційний добір, природньо, тут вже і не йдеться – кращі в духовному плані люди просто вимирають, не залишаючи потомства. Хоча правда взамін воно принесло в розвиток людської цивілізації зовсім інші, навіть до певної міри демократичні (всі люди рівні перед Богом) моральні цінності та відчуття відповідальності за власні вчинки та власну долю (чи як мінімум страх розплати за скоєне). Але стосовно розвитку державної влади, навіть незважаючи на те, що на початках воно виступало за відділення влади релігійної від світської, привело до утворення такої ж ієрархічної структури, як і раніше – так що людська цивілізація до кінця ХІХ ст., не враховуючи правда деяких її особливостей, привнесених розвитком капіталістичних відносин, прийшла все до того ж, що і раніше, – узаконення Богом права одних на приниження інших, фактичної непідзвітності нікому керівництва держав, та до неповного вдоволення потреб народу як джерела обмеження його енергії і наступної легшої керованості. В основному це привело до утворення такої ж теократичної системи влади, як і раніше, ще до виникнення та розповсюдження християнства, тільки й того, що тепер вже з новими, де в чому навіть ще й набагато гіршими наслідками, так як тепер вона вже не тільки повністю пригнічувала розвиток кожної окремої людини, якщо той не був тим чи іншим чином освячений (дозволений) церквою чи державою, але й спонукала постійно грішити і каятися.
2. Постреволюційний розкол (1922-1946 рр.) Проте під кінець ХІХ ст. в таке протистояння громадян і держави (влади та народу) втрутилася третя складова – зміцнівший фінансовий клас новонародженого капіталізму. Він в силу своєї природи став сприяти розвитку науки, атеїзму і політики – тих речей, які б змогли протистояти владі церкви та держави, а тому посилили би його вплив. Саме тому наступний розвиток світу в значній мірі був відзначений цілим рядом наукових відкриттів та боротьбою як і з релігією, так і з державою, аж до наступного виникнення неперервної хвилі повстань та революцій. За досить короткий проміжок часу таке протистояння привело до розколу світу на три або чотири складових – ту його частину, яка залишилася незмінною і частина якої згодом врахувала всі необхідні уроки трансформувавшись в систему західної демократії, та в ті дві, які повністю заперечували чи навіть відкидали минуле – нацизм та сталінізм. 1. Нацизм - іноді саме його вважають державною системою, в якій принцип біологічного добору був возведений в ранг державної політики. А проте це не зовсім так – і навіть навпаки, тому що при нацизмі був порушений саме цей принцип природного добору – так як відбір здійснювала інша людина, держава чи чиновник, але аж ніяк не сама природа. До того ж був порушений і інший основний закон еволюції – необхідність видозмін і мутацій для забезпечення таких відхилень від норми, які б і ставали основою для дії механізму такого відбору. Для однієї нації такими відхиленнями стають представники інших націй (в т.ч. звичайно і євреї) та власні „слабші” – інваліди, психічно хворі, та ін., тобто слідування природним законам еволюції вимагало якраз їхньої підтримки, а не знищення. Ну і нарешті свою негативну роль зіграло і те, що виживання визначалося відсутністю конфліктів з владою (служінням їй) та наявністю "правильної" крові, але аж ніяк не власними розумовими чи фізичними здібностями. Разом з тим на початках в цій системі все-таки проявилися дві достатньо цікавих і позитивних (не виправдовуючи ніяким чином її наступних помилок і злодіянь) речі. Перша з них – це те, що насправді біологічний добір залежний від двох факторів – як від наявності відхилень від норми-мутацій, та і від можливості самого відбору, тобто можливості відсіву-знищення тих, хто не справляється з реальними життєвими завданнями. Тобто „виведення породи” з якоюсь характерною групою ознак можливе тільки тоді, коли сам цей механізм відбору діє, не зупиняється чи компенсується якимись іншими чинниками. Тому якщо ієрархічне суспільство ХІХ ст. зупинило (придушило) принципи природного відбору – то сама по собі спроба відновити їхню дію була більш ніж позитивною. Проблема ж виникла в тому, що здійснена вона була не за рахунок відновлення розвитку кращих представників суспільства, як і не за рахунок відновлення природної свободи волі та права вибору особини, а за рахунок штучного знищення „неповноцінних” та встановлення нової системи тоталітарних відносин, яка якраз навпаки –всіляку свободу тільки й придушувала. Інше – це те, що на початку існування влади гітлерівських фашистів в Німеччині дійсно в якійсь мірі був знятий конфлікт між працівником і працедавцем, про що ми напевно хотіли би говорити тепер як про один з принципів солідаризму. Але як і в ідеології комунізму, така уявна безконфліктність була лише проявом плану майбутнього розвитку, нічого не створюючи вже тепер, зараз, а тому рано чи пізно все так-же поступово привела би до знищення конкуренції в економічній сфері і відповідно – все так же зумовила би або економічну деградацію та занепад, або шукала би єдиної можливості свого виживання за рахунок екстенсивних методів – війн і загарбань, як воно в кінці кінців і сталося. 2. На відміну від нацизму, який не відразу вийшов на світову політичну арену, сталінізм і більшовизм з моменту свого виникнення зразу же дали просто парадоксальні наслідки. Так знищення інтелігенції та кращої частини тодішнього суспільства під час „червоного терору” при всій своїй жорстокості та негативній аморальній суті на початках мало навіть певні позитивні наслідки, звільнивши "поле для діяльності", для нових талановитих людей з народу, які до того часу не знаходили можливостей свого розвитку, пригнічувалися існуючою системою. В усьому ж іншому його наслідки стали близькими до дії нацизму, хоч і знищувались не так ті, хто не мав "правильної" національності, як ті, хто не хотів визнавати комуністичної системи цінностей, ставав "ворогом народу" – і під це іноді підпадали навіть цілі сім’ї і народи. Тому в результаті і сформувався певний образ "правильної поведінки" та "правильної" системи цінностей, який якнайповніше проявився саме у вигляді дієвого еволюційного фактору, іноді навіть – практично єдиної умови виживання. Таким чином при сталінізмі хоч і існувала підтримка найслабших та найбідніших верств населення, але їхній розвиток відбувався за рахунок експлуатації кращих представників суспільства аж до їхнього повного фізичного знищення, та за рахунок знищення інакомислячих та тих, хто до того належав до влади – царської та особливо – духовної, священиків та інтелігенції. Тобто в загальному розвитку суспільства проявився первинний імпульс розвитку та наступна деградація, бо далі, вже в пізніші часи, реально добитися чогось міг тільки той, хто включався в нову систему комуністичних общинних цінностей і здобував таким чином можливість отримувати для себе якісь вигоди з наявної системи влади незалежно від його реальних моральних чи ділових якостей. Всі ж інші вдовольнялися роллю пасивних споживачів і поступово втрачали здатність до самостійного життя, самоусунувшись від впливу на нього, і починали або пасивно служити системі, або підкорялися їй і ставали такими, як це від них і вимагалося – знищуючи інших, доносячи на них, чи принаймі хоча би виправдовуючи такі дії інших і вже точно ніяк не сумніваючись в справедливості, законності і правильності самої системи.
3. Комунізм/Сучасна система західної демократії. (1946-...) Але якщо нацизм по-суті був рафінованою, вибраною частиною колишнього суспільства, то комунізм, відкинувши чи не весь попередній досвід людства за останні 2000-і, або й більше років, потрапив зовсім в іншу залежність. Саме тому в його загальному розвитку парадоксальним чином проявилися одночасно дві або три абсолютно несумісних речі. І якщо одна з них, яку ми назвали сталінізмом, була практично ідентичною нацизму за ступенем людиноненависництва, то дві інших були пов’язані зовсім з іншими механізмами роботи людської психіки. Перша з них – саме та, яка і спричинила первинний поштовх розвитку, була навіть достатньо позитивною, як це завжди буває, коли людині вдається звільнитися від чогось важкого і неприємного, що досі її тільки гнітило і всіляко обмежувало, а інша – була пов’язана з комуністичними (общинними) принципами побудови держави, які і знайшли свій подальший розвиток після спаду першої хвилі людиноненависництва, що в основному проявилося вже після смерті Сталіна та знаменитої доповіді Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. Так наступний розвиток світу почав визначатися протистоянням саме цих двох взаємопов’язаних систем – реформованого комунізму, що частково засудив злочини сталінського режиму, та західної демократії, яка зробила свої висновки з цих двох трагічних і небезпечних для неї подій – російської революції 1917-го та Другої світової війни 1939-1945рр.
3.1. Комунізм. Таким чином хоч дальший розвиток комунізму в основному і припинив масові фізичні знищення, але в загальному і далі сприяв все такому-ж впровадженню общинних принципів, як і раніше – як і в побудові держави, так і в усіх сферах життя своїх громадян. Ці принципи з одного боку все так-же декларували підтримку найслабших, а з іншого – тепер вже хоч і не знищували, але й надалі всіляко обмежували розвиток кращих, яким тепер не тільки не дозволялося вийти за рамки общини, але й тим більше – перевершувати рівень її керівників. В цілому для державної системи це означало лише одне – поступову деградацію її керівництва та втрату її громадянами здатності до самостійного життя, і як результат – втрату ними інтересу до нього, розвиток в них пасивності. В результаті така общинна і державна система починала деградувати, і щоб зберегти своє існування будь-яким можливим чином, провокувала наростання зовнішнього протистояння у відносинах з іншими державами, та знищення тих, хто не визнав її цінностей, всередині країни, тобто спрямовувала всі суспільні та державні сили на боротьбу зі справжнім чи уявним ворогом лише задля того, щоб згуртувати суспільство. Природно, що за таких умов рано чи пізно всі існуючі проблеми тільки ще більше загострюються, особливо тоді, коли: а) немає механізму оновлення керівництва общини; б) не дозволяється самостійний розвиток тих, хто перевершує загальний рівень общини, висловлює таку свою позицію, яка не збігається з загальноприйнятою думкою, ставить під сумнів ефективність керівництва або правильність обраного ним шляху розвитку; в) керівництво общини не вірить в Бога, в прогрес чи в розвиток світу, а тому поступово створює такі державні і суспільні механізми, які би сприяли в першу чергу лише його власному благополуччю, але аж ніяк не загальному благу всіх, чи хоча би зміцненню ввіреної їм держави. Максимального свого розвитку така система відносин отримала при „брежнєвському соціалізмі”, який в результаті сформував такі нові еволюційні фактори, за яких найкраще розвивалися вже не ті, хто зміг досягнути певного успіху внаслідок своїх виняткових розумових чи фізичних здібностей, а ті, хто зміг пристосуватися до нових умов – влаштовувати своє особисте життя завдяки використанню корупції, особистих знайомств, блатів, чи через прислужування вищестоящим начальникам. Але разом з одночасним наростанням боротьби з інакомислячими всередині країни та наростанням протистояння з іншими державами в зовнішній політиці, це тільки ще більше погіршувало загальну деградацію всієї країни, прискорювало її розпад та загибель за принципом ланцюгової реакції. В еволюційному ж плані для всього суспільства рано чи пізно це провокувало деградацію державних та суспільних відносин, яка наступала як і внаслідок втрати її керівництвом можливостей свого природного оновлення, так і внаслідок еволюційної зміни рядових громадян – втрати ними здатності до самостійного життя та віри в майбутній розвиток держави, виховання в них пристосуванства і залежності.
3.2. Система західної демократії. Ця система в її сучасному вигляді сформувалася в значній мірі саме під впливом революційних подій ХХ ст. та наступного протиборства з загрозою світового комунізму, а тому в значній мірі стала лише механізмом, призначеним для випускання невдоволення народних мас з тим, щоб уникнути нових революцій і воєн. Саме тому основним її призначенням стало завдання створення саме такого суспільства споживання, в якому всі в більшій чи меншій мірі були би вдоволеними і ситими – так щоб не прагнули нічого змінити і не знаходились би в постійному пошукові якихось нових цінностей. Тому в основному вона сприяє або розвитку тих, кому вдається вдало прилаштуватися за рахунок державної соціальної допомоги, або підтримує тих, хто має можливість розвиватися в бізнесі, чи тих, хто включений в систему політичної боротьби, тобто має певну приналежність до влади – чи то політичної, чи то – фінансової, чи то – інформаційної, всім же іншим відводиться роль пасивних споживачів-виборців. Все це проте далеко не завжди дає відповідь на запитання, яке саме суспільство буде розвиватися в результаті і як воно буде впливати на еволюцію кожної конкретної людини. Переважно виходить що найбільше дітей народжують якраз найнижчі верстви населення, а люди здавалось би більш інтелектуально розвинуті в кращому випадку мають одну-дві дитини і таким чином з біологічної точки зору таке суспільство продукує в основному або людей лише з цілком певною системою цінностей, які дуже часто хочуть добитися чогось для себе, не залишивши потомства, або тих, хто залишає багато потомства, але звикає пасивно жити за рахунок системи. Таким чином нові члени такого суспільства – як і іммігранти, так і ті, хто досягає повноліття, вже будучи громадянином такої країни, отримують здатність розвиватися взамін „ненароджених” дітей еліти, займаючи їхнє місце, але загальний рівень суспільства з часом при цьому може й знижуватися, послаблюючи еволюційні умови відбору для всіх його членів та дуже часто поступово замінюючи громадян однієї держави представниками інших націй. В усьому ж іншому таке суспільство починає служити тільки цілком певній системі цінностей, спрямованій на масове споживання, маніпуляцію думкою рядових громадян, поділ на тих, хто має доступ до будь-якої влади, а хто – ні.
4. Майбутній розвиток світу – солідаризм? Звичайно тепер вже цілком можна було би спробувати спрогнозувати якийсь певний компроміс – так щоб уникнути небезпек кожного з цих шляхів розвитку та вибрати все найкраще, що тільки й можна. Так безсумнівно і безперечно зрозумілим стає те, що держава повинна гарантувати забезпечення подальшого позитивного напрямку розвитку своїх громадян – прогресу або еволюції, тобто потрібна така еволюційна підтримка слабших, яка би відбувалася не за рахунок знищення чи зупинення розвитку кращих і яка би не знищувала їхнього бажання до власного розвитку. Тобто: 1) Держава не повинна сприяти розвитку тільки якоїсь однієї вибраної групи населення, навіть якнайкращої – так як рано чи пізно це приводить до створення такої системи влади, яка починає придушувати розвиток найслабших громадян, а тому сама система влада втрачає природну здатність до самооновлення, не кажучи вже по всі ті негативні еволюційні зміни, яких при цьому зазнають її громадяни. 2) В той же час надмірна підтримка принижених верств населення приводить до втрати ними інтересу в житті, відсутності стимулів для самостійного розвитку – а тому несе таку ж загрозу становлення неповноцінного суспільства, як і повне обмеження їхнього розвитку. Тільки й того, що тепер таке суспільство буде поділеним на два класи вже за зовсім іншою ознакою – тих, хто створює суспільні цінності, та тих, хто їх пасивно споживає, чи іноді навіть і просто паразитує на більш активних чи розумніших. 3) Прагнення держави відновити повноцінний еволюційний розвиток повинно пройти поміж цими двома крайнощами – забезпечення розвитку кращих, але такого забезпечення, щоб воно не консервувало існуючий стан речей і не знищувало умови для самооновлення керівної верхівки суспільства (його еліти), та відновлення розвитку слабших – але такого, щоб воно не відбувалося за рахунок обмеження розвитку кращих і їхнього використання, та одночасно не приводило би до розвитку пасивного споживання і втрати раніше приниженими верствами населення стимулів для досягнення якихось вищих цілей. 4) Державна система, яка би змогла забезпечити виконання усіх цих поставлених задач, повинна уникати загрози повторення нацизму/сталінізму, коли просто фізично знищують усіх, хто не відповідає певній системі уявлень чи не сприймає визначені цілі, та загрози надмірної підтримки усіх, хаосу і безконтрольності, і як наслідок – наступної деградації і розпаду внаслідок відсутності стимулів та можливостей для подальшого розвитку. 5) Основним завданням державної системи за таких умов стає завдання підтримки своїх громадян, але лише до певного часу – так щоб людина отримувала самостійність тоді, коли вже буде готовою до того, тобто така структура держави, яка би забезпечувала підтримку на початках, але яка би не зупиняла розвиток при досягненні певного рівня чи віку, створювала би безпечні „умови виходу” з-під опіки держави.
2. ... стратегічний розвиток світу
Але що саме має стати основною ідеєю нашої ідеології – образом того, чого саме і як ми і мали би прагнути? Звичайно щоб краще зрозуміти це, можна було би знову повернутися в далеке минуле, шукаючи відповідних аналогій в будові древніх держав, можливо навіть ще часів давнього Риму чи Греції. А проте нам тепер це вже навіть і не настільки важливо – тому що насправді нас цікавлять лише загальні риси такого політичного устрою – тим більше, що ніхто ніколи до виникнення капіталізму та розвитку нових продуктивних відносин, ні по яку ідеологію ніколи і не говорив, чи вірніше вся ідеологія завжди зводилася лише до одного – до віри в Бога, а тому базувалася лише на одному – на тих чи інших уявленнях про справедливість і природній перебіг подій і лише в незначній мірі залежала від форми державного устрою. Тому в більшій чи меншій мірі всі держави минулого, тим більше в тодішніх умовах значно меншої освіченості населення і рівня знань про будову світу, завжди ставали теократичними і ґрунтувалися на уявному чи справжньому вищому рівні знань їхніх керівників про будову світу і закономірності його розвитку. Тому навіть те, наскільки саме народ міг бути допущеним до влади, тобто сама наявність можливості його впливу на владу чи ні, теж визначалося саме релігійними цінностями. Для українського суспільства ХV-XVII ст., попри всі його видимі історичні особливості, це зводилося до тих же світоглядних проблем, що і в тодішній Європі – того чи іншого трактування засад християнства. Але якщо останнє на початках і справді було релігією знедолених і обділених – то потім цілком успішно злилося з політичною владою, всіляко вишукуючи найрізноманітніші підстави для її всебічної підтримки та логічного обґрунтування справедливості і законності її існування. Саме тому в кінці-кінців це і привело до створення такої ж теократичної моделі влади, як і раніше, хай навіть і замінивши тепер старий пантеон богів новітньою християнською трійцею, та цілим сонмом святих та ангелів. Так, в результаті майже повністю втративши ту демократичну ідею рівності всіх перед Богом, яку спочатку так наполегливо пропагувало християнство, та зруйнувавши принцип відділення влади світської від духовної, цивілізований світ прийшов до накопичення нових, а багато в чому навіть ще й набагато гірших проблем – наростання невдоволення народних мас та наступних революцій та бунтів на межі ХІХ-ХХ ст., як це ми вже достатньо добре показали в попередніх розділах. Але тепер вже для нас значно важливішим стає інше – те, що дві політичних сили, які визначили наступний розвиток людства після того, в тепер вже минулому ХХ столітті – нацизм і комунізм (сталінізм) в першу чергу характеризувалися саме цією ознакою – протиставленням себе Богу, тобто повним відкиданням релігійних і християнських цінностей, іноді навіть невмотивованим відчуттям ненависті до них. Звичайно це породило і відповідні наслідки для них у вигляді нелюдської жорстокості, масових репресій і знищень своїх громадян чи іноді навіть у вигляді бездушних експериментів над ними, але навіть такий жахливий розвиток подій попри все мав все-таки хоч якесь своє значення для подальшого розвитку всього світу. Так ми вже згадували частково про відчуття ненависті до іншої людини як про можливість заставити її діяти тим чи іншим чином, щоб чогось добитися для себе легшим, ніж звичайно, шляхом, чи тоді, коли взагалі не можеш досягнути цього за допомогою власних зусиль. Але таке відчуття пов’язано ще з однією особливістю – чого ми ненавидимо, того хочемо позбутися – при умові звичайно, якщо мова не йде про якісь садомазохістські комплекси, при яких таке відчуття ненависті до тебе з чийогось боку може приносити навіть певну насолоду. Такого теж було більш ніж достатньо в людській історії – фактично навіть вся вона була збудованою саме на цьому – ненависті і власному розвитку за рахунок приниження чи знищення інших, і насолоді від того, що ти включений в таку систему відносин, важливий і потрібний навіть тоді, коли сам страждаєш від когось іншого. Коли ж людина звільняється від такої садомазохістської залежності, то тоді така її звичайна, „неспотворена” ненависть дуже часто буває пов’язаною з тим механізмом роботи розуму, який відповідає за здатність розділити цілісну картину події на складові, за здатність відділити щось одне від чогось іншого – аналіз. Тому якщо перед початком двадцятого століття розвиток світу привів до монолітного злиття релігійної і державної влади, так що і одне (релігія), і друге (держава) стало асоціюватися зі всім найгіршим, що й тільки може бути – то щоб звільнитися від таких взаємопов’язаних уявлень, цілком логічно стало необхідним спочатку спробувати позбутися всього, разом узятого – а вже тоді постаратися зрозуміти що саме і де знаходиться, та відділити те, що треба зберегти, від того, що треба відкинути. Тому фактично таке протиставлення тій старій теократичній системі влади, якою вона існувала до початку ХХ ст., мало би в результаті через відразу і до нацизму, і до сталінізму відокремити все найгірше у ставленні до людей, що існувало тоді, і створити щось справді нове, вже без цих поганих чи й навіть відверто небезпечних елементів. В якійсь мірі так і сталося – тому не дивно що в західному суспільстві основні гуманістичні цінності прижилися саме після другої світової війни і знищення однієї з цих систем, системи нацизму. Але напевно якби розвиток подій повністю відповідав такій схемі, то зараз вже все було би просто ідеально і нам взагалі вже ні про що б і не доводилося говорити. Цього не сталося – і на те є свої цілком об’єктивні причини: - комунізм, як ідеологія що привела до ще більших жертв, ніж нацизм, так і не був осудженим – так щоб можна було відділити щось позитивне, що могло там існувати, від того негативного чи й небезпечного, яке треба засудити і якого конче треба позбутися; - нацизм не був повним протиставленням попередній системі, тому що в значній мірі використав те, що вже існувало раніше, ще до його виникнення, можливо навіть ще в дохристиянську епоху. Тому в загальному картина розвитку світу виходить навіть набагато складнішою від наших попередніх теоретичних припущень, які насправді є лише однією з можливих тенденцій позитивного вирішення існуючих проблем нашої цивілізації. До того ж якщо говорити про комунізм і нацизм саме як про метод протиставлення себе Богу, то доведеться визнати, що в більшій чи меншій мірі воно існувало завжди, і навіть більше того – що в дохристиянську епоху воно могло бути навіть набагато помітнішим, ніж в ХІХ чи ХХ ст. і тільки розвиток капіталізму, поява нових наукових та технічних відкриттів та загальне зростання чисельності населення аж настільки загострило всі можливі протиріччя і проблеми, що спровокувало нові конфлікти та війни. Можливо саме тому християнство чи не з перших днів свого існування так наполегливо і пропагувало необхідність смирення, щоб хоч таким чином якось врівноважити ситуацію та компенсувати вплив такої тенденції. І навіть якщо потім таке смирення привело до ще гіршого розвитку системи державного та церковного пригнічення людей, то зате хоч таким чином, поєднавши його з релігійною вірою і державною владою, а потім відкинувши все, разом узяте – і вдалося хоча би частково розділити їх на складові. Тому в результаті цього мала би утворитися цілком нова система влади, яка вже й справді стала б зовсім іншою, ніж стара теократія. Не просто нова, як сучасне західнодемократичне суспільство, а на основі повного протиставлення себе попередній системі влади – тій, яка існувала ще до 1890 року – система, яка мала би бути максимально наближеною до Істини. Такого проте так і не сталося – і нашим завданням тепер мало би стати завдання довершення цього процесу, для чого перш за все необхідно розібратися зі спадщиною комунізму, осмислити власний історичний досвід, та виправити існуючі недоліки системи західної демократії, тобто збагнути що саме і як можна було зробити інакше і що тепер робити далі...
3. ... структура державного управління
Але напевно щоб повністю зрозуміти весь процес розвитку світу, необхідно ще раз поглянути на усю цю проблему виходячи вже зовсім з інших позицій, говорячи про поєднання ідеології, державної влади та структури державного управління. Як ми вже говорили, вся ідеологія всіх держав минулого, незалежно від їхнього державного устрою, завжди базувалася лише на одному – божественному обґрунтуванні необхідності їхнього існування. Різниця правда була і тоді – у вигляді ієрархічного централізованого управління – монархії, та народного децентралізованого – демократії-республіки. Але ситуація поступово почала змінюватися разом з розвитком капіталізму – в прямому значенні цього слова, залежно від наявності грошей, капіталу – коли в протистояння „влада-народ” втрутилася третя складова – купці, бояри, капіталісти. А вже з максимальним його розвитком зникли стани (ієрархія суспільства), виник атеїзм та наука (як протиставлення духовній владі церкви) та політика – як протиставлення владі державній. Вони мали забезпечувати дві речі: - пошук шляхів державного розвитку (замість теократичної монополії); - оновлення владної верхівки (замість спадковості та боротьби за трон). Але разом з тим такий розвиток подій приніс і іншу загрозу – загрозу посилення влади фінансової, багато в чому тепер навіть міцнішої від влади державної, та загрозу розрізненості та дезорієнтації окремих громадян внаслідок руйнування старих патріархальних устоїв суспільства і втрати ними старої системи цінностей. Тобто це спричинило виникнення розрізненого індивідуалізму кожного громадянина та дальше посилення влади фінансових об’єднань, знищення ними конкуренції в економічній сфері аж до утворення монополій та створення своєрідного „фінансового імперіалізму”, народження якого дивним чином співпало з початком загибелі імперіалізму політичного. І саме як реакція на такий розвиток подій і формування системи вже неполітичного придушення, і виникло майже все сьогоднішнє політичне різноманіття: - комунізм виник як спроба знищити всі ці протиріччя і був по-суті прагненням повернутися в добуржуазні часи, в минуле, можливо навіть в натуральне господарство, з одночасним розвитком індустріалізації як методу виправлення недоліків такого господарства задля підвищення його ефективності. Тоді, в такому добуржуазному натуральному господарстві, здавалось, панував спокій і впевненість в майбутньому та не було конфліктів між членами однієї общини, що сприяло розвитку всього суспільства, хоч і здебільшого екстенсивному – за рахунок зростання чисельності населення та освоєння нових земель. Недоліком такого плану стала його практична нездійсненність, неможливість повернення до такої ж кількості вільних незайнятих територій навіть незважаючи на масові репресії і війни. До того ж подальший розвиток комунізму все-одно не зміг відмінити розвитку національних устремлінь як всередині кожної з країн, так і ззовні, між ними, навіть між окремими комуністичними державами одного блоку, як-от між СРСР та Китаєм, чи СРСР та Югославією. - націоналізм став спробою створити нове об’єднання людей за зовсім іншими, ніж в патріархальному суспільстві, ознаками, створивши нову, національну ідентичність та виступаючи за створення відносно невеликих національних держав на противагу існуючій імперіалістичній системі влади. Але як і комунізм, в крайньому своєму прояві він дійшов такого ж висновку – необхідності вирішення своїх проблем за рахунок знищення інших (націй, держав) та за рахунок розширення своїх володінь. Певним компромісом тут правда, на відміну від комунізму, який так і не зміг запропонувати прийнятного для всіх шляху розвитку, стало усвідомлення необхідності створення окремих національних держав та міжнародне визнання принципу територіальної цілісності та непорушності їхніх кордонів. Проте разом з тим таке визнання одного принципу стало суперечити іншому – саме тому, який і привів до їхнього ж власного утворення – принципу визнання права націй на самовизначення, а тому так до цього часу і незрозуміло, як одне (непорушність територіальної цілісності держав) має уживатися з іншим (правом націй на самовизначення). Але в усякому разі саме таке їхнє поєднання і створило в результаті сучасний західний фінансово-олігархічний світ з демократичною системою влади, призначеною в першу чергу саме для того, щоб забезпечувати стабільність його існування та уникати нових революцій, воєн і потрясінь. - консерватизм став проявом прагнення зберегти хоч щось з колишніх цінностей, „законсервувати” їх в існуючому вигляді чи спробувати хоч якось відновити, і в основному став наслідком руйнування родинних відносин, панічною спробою хоч якось їх врятувати і зупинити таким чином цей процес; - лібералізм став ідеологією розвинутого фінансово-капіталістичного світу, що ставив на вершину всього одночасно особисту свободу як і громадянина, так і фінансово-промислових об’єднань, корпорацій власників. Але насправді зовсім незрозуміло, як свобода фінансової влади має уживатися зі свободою окремого громадянина, який майже повністю позбавлений власних фінансових можливостей та підтримки держави, особливо тоді, коли вона сама стає залежною від таких об’єднань, так само як незрозуміло і те, як саме і на чию користь мають вирішуватися всі можливі конфлікти сторін. Тому намагаючись хоча би частково урівноважити можливі загрози монополізації влади фінансово-промисловими об’єднаннями, держава змушена гарантувати забезпечення прав людини усіма можливими для неї способами; - соціалізм (соціал-демократизм) став спрощеною, облагородженою ідеєю комунізму, спробою відібрати вже не все майно в общинну власність, як це прагнули зробити комуністи, а лише якусь його частину, таким чином намагаючись одночасно як і уникнути небезпеки комунізму, так і виправити недоліки ліберального суспільства. Всі ж інші політичні ідеології стали коливатися десь поміж цими крайніми полюсами комунізму, лібералізму, націоналізму та консерватизму. Проте з іншої точки зору, якщо говорити про ставлення держав до своїх громадян, все це різноманіття політичних систем зводилося лише до двох крайніх полюсів. З одного боку – до держав патерналістського типу за зразком древнього Китаю, при яких держава вважається таким собі „батьком для всіх”, зобов’язаним про всіх турбуватися та за все відповідати, і який натомість отримує право розпоряджатися майном та й навіть життям своїх підданих. З іншого – до держав народного типу управління – демократій та республік, при яких державний механізм покликаний лише врегульовувати конфлікти поміж громадянами та вирішувати ті проблеми, самостійно вирішити які вони нездатні – наприклад забезпечувати соціальний захист окремим з них чи гарантувати обороноздатність країни для захисту від можливого ворога. З цієї точки зору вся історія Європи кількох останніх століть саме цьому і була присвяченою – боротьбі з монархічними режимами, становленню республік та відновленню прав людини, в т.ч. і їхнього права на участь в управлінні власною державою. Але зруйнувавши імперіалізм, знищивши чи реформувавши монархізм та здобувши свободу, людина опинилася перед новою проблемою – разом з тим був зруйнований і старий патріархальний устрій суспільства, ієрархія суспільних відносин, яка регламентувала життя кожного і яка через це надавала йому смислу, а тому нові європейці опинилися сам на сам зі своїми проблемами, залишилися самотніми, відособленими і розгубленими. І наступні ідеології виникли вже саме як реакція на такий стан речей – націоналізм як спроба відновити втрачену ідентичність на основі вже нового поєднання, комунізм – як архаїчна спроба повернутися в далеке минуле, консерватизм – як панічне намагання зберегти хоч щось з недавнього минулого. Тому нове суспільство вже двадцятого століття, незважаючи на весь його видимий прогрес, і виявилося аж настільки відкритим і сприйнятливим до новітніх ідеологій комуно-нацизму, які замінили собою древні релігії і почасти завели людство в нову, багато в чому навіть ще страшнішу, кабалу. Так може тоді відмова від релігії та руйнування старого патріархального устою були все-таки передчасними кроками, принаймі тоді, коли вони ще не повністю виконали своє призначення і доти, доки останнє в достатній мірі ще не було осмисленим? Хіба не дивно те, що зараз цілком успішно почали розвиватися якраз ті держави, які так повністю і не відмовилися від спадщини минулого, релігії та моралі – Іран, Бразилія, Індія, навіть Китай, де дивне поєднання старих буддистсько-конфуціанських цінностей з новими комуністичними по-суті створило цілком нову релігію, яка проте увібрала багато що й з минулого країни. А проте будь-яка релігія – це перш за все образ саме майбутнього і в цьому плані вона надто вже близько підходить саме до тих ідеологічних політичних цінностей, які нас так цікавлять і які мали би дати нам відповідь щодо майбутнього нашої країни. Китай створив по-суті цілу цивілізацію з усіма її недоліками і загрозами, періодами розквіту та занепаду, російське державне православне християнство стало колискою для розвитку комунізму, західний світ породив свою ідеологію лібералізму – свободи для всіх та прав людини як найвищої цінності, хоч тепер вже і обмеженої демократичними та соціальними нормами, і тільки Україна залишилася ні з чим. Але чи може солідаризм вирішити усі її проблеми і створити нове різноманіття систем поглядів, в якому вона зможе знайти своє місце чи й навіть відшукати якесь більш глобальне призначення? Адже тепер для неї її основні світоглядні проблеми визначаються кількома наступними речами: 1. Відсутністю потужної державотворчої еліти, знищеної історичним розвитком України і особливо – наступними комуністичними подіями; 2. Зруйнованим навіть ще більше, ніж деінде, особливо в її південно-східній частині, патріархальним устроєм – так що людина дуже часто втрачає свої корені і сімейні чи родинні цінності вже не становлять для неї такого значення, як раніше; 3. Відсутністю національної (чи будь-якої іншої) самоідентифікації всього народу, відчуття єдності своїх прагнень і бажань, усвідомлення спільності історичної долі; 4. Одночасним впливом як і християнства, так і комунізму, який хоч і був в значній мірі побудованим на тих же ранньохристиянських цінностях, але насправді присягав на вірність зовсім іншому богу, протиріччя між якими тепер і роздирає сучасну Україну. Чи зможе солідаризм вирішити усі ці проблеми? Як ми вже казали – його ідеологія знімає протистояння між деякими антагоністичними утвореннями – між національним та комуністичним, між капіталом і найманим робітником, між державною та недержавною економікою, але разом з тим виключає з еволюційних факторів протистояння та конкуренцію, які ще й досі залишаються основними стимулами розвитку суспільства. Тому в чистому вигляді солідаризм веде до такої ж пасивності і втрати інтересу, як це вже не раз бувало раніше, і як наслідок – все до тієї ж наступної деградації державних та суспільних відносин. І навіть якщо спробувати виправити усі ці його недоліки, то незрозумілим залишається те, як саме повинна бути влаштована така система влади, яка буде впроваджувати в життя його ідеологію, так щоб вона змогла забезпечити перерозподіл матеріальних благ не шляхом насильства, а відновлюючи повноцінний еволюційний розвиток для всіх верств населення, повертаючи їм втрачене відчуття справедливості. Тому якщо розвиток протиріч веде до загострення конфліктів, а їхня відсутність – до знищення конкуренції і занепаду суспільства, то стає зрозумілим, що справжня проблема полягає саме в умінні їхнього розв’язання, так щоб не нівелювати їх, але породжувати щось справді нове. І тоді в першу чергу мали би бути вирішені наступні з них: 1. В структурі побудови держави: - ієрархія/не ієрархія, тобто між ієрархічної системою влади та іншими структурними методами управління, наприклад колегіальними чи демократичними; - централізм/децентралізація, тобто між центральною владою та органами місцевого самоврядуванням; - оновлення/дестабілізація, тобто між оновленням керівних кадрів, яке разом з тим може привести до хаосу та дестабілізації, та їхнім правонаступництвом, вихованням нової державотворчої еліти. 2. В ідеології: - комунізм/індивідуалізм, тобто між стиранням відмінностей між окремими людьми, їхнім знеособленням, та між розвитком індивідуальних відмінностей, сприянням утвердженню неповторності кожного; - комунізм/націоналізм, тобто між розвитком національних прагнень та між стиранням відмінностей між націями – як і всередині однієї країни, так і між окремими державами; - самою ідеологією (метою, яку ми прагнемо досягнути) та методами її досягнення. 3. В сфері економіки: - державної/недержавної власності; - підтримки/заохочення для тих, хто тимчасово непрацездатний чи не може сам себе забезпечити; - соціальної допомоги/створенням можливостей для розвитку різних верств населення. 4. В побудові суспільства: - створення критеріїв перевірки методів досягнення тих чи інших цілей, тобто формування суспільної моралі та виховання в громадян відчуття справедливості; - регулювання відносин між громадянами та між іншими рівноправними суб’єктами; - вирішення конфліктів між суб’єктами, наділеними різними владними повноваженнями. 5. В загальному розвитку людини: - встановлення кінцевої цілі її розвитку – не прав людини, а тієї людини та умов її життя, якими вони мали би бути вже завтра, і визначення того, як вона мала би розвиватися в більш далекій перспективі; - створення критеріїв оцінки правильності розвитку людини – гармонійного поєднання уявлень про майбутній розвиток з попереднім досвідом людства, тобто поєднання віри та моралі, знань та почуттів, минулого та майбутнього. А ось чи зможе все це зробити саме солідаризм в його теперішньому вигляді, чи треба буде ще якось його додатково вдосконалювати і розвивати, чи може навіть доведеться створити щось насправді зовсім нове, ми побачимо трохи далі...
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
